Переслiдуваний

— Важко тобі доведеться,— сказав Річардс. — Шкода, що не зможеш докласти рук до моєї смерті. А може, тобі записку лишити, що я в твоїй машині їхав?

— Господи, а що, як і справді... Ото було б...

Вони саме перетнули Канал.

— Зупини, я тут вийду,— перебив його Річардс. Він дістав нового долара з конверта, якого дав йому ведучий програми Боббі Томпсон, і кинув на переднє сидіння.

— Господи, та я ж нічого такого не сказав. Я не хотів...

— Приїхали,— промовив Річардс.

— А як же записка?

— Іди к бісу, паскудо.

Річардс виліз із машини й пішов у бік Драммонд-стріт. У присмерку, наче кістяки, бовваніли висотні будинки Південного району. Ззаду долинув розлючений голос таксиста:

— Не довго тобі гуляти, фраєре!

Річардс перетнув якийсь двір, проліз дірою в огорожі, що відділяла одну асфальтову пустку від другої, перебрався через покинутий будівельний майданчик, перечекав у зубчастих тінях, поки прореве мимо банда на мотоциклах, світячи сліпучими фарами, наче вовкулаки божевільними очиськами. Нарешті, подолавши останню огорожу (і поранивши собі руку), постукав у задні двері закладу Молі Джернігена, які часто правили за головний вхід.

Молі тримав на Док-стріт щось на зразок ломбарду, де людина грошовита могла купити поліційного кийка, спецрушницю для розгону порушників громадського порядку, автомат, героїн, «колеса з Сан-Франціско», кокаїн, жіноче вбрання (для гомика, що зібрався погуляти з такими, як сам), штучну жінку із стирофлексу, живу повію, якщо не вистачало грошей на штучну, дістати сьогоднішню адресу одного з трьох пересувних підпільних закладів, де грали в кості, або розкішного порноклубу, а також скористатися ще доброю сотнею нелегальних послуг. Якщо ж у Молі не було того, що вам потрібно, він міг його замовити десь-інде.

Навіть фальшиві документи.

Відкривши вічко й побачивши, хто прийшов, Молі сказав з привітною посмішкою:

— Ішов би ти своєю дорогою, друже. Я тебе не бачив.

— Нові долари,— мовив Річардс, ніби ні до кого не звертаючись.

Запала мовчанка. Річардс стояв, уважно вивчаючи комір його сорочки, немов уперше такий бачив.

Потім грюкали засуви й клацали замки — квапливо, наче Молі боявся, що Річардс передумає. Гість відразу опинивсь у квартирі Молі, яка прилягала ззаду до магазину. Приміщення було захаращене старими газетами, краденими музичними інструментами, краденими кінокамерами та коробками з дефіцитною бакалією. Молі доводилось бути таким собі Робін Гудом: у Південному районі гендляр не міг протриматися довго, якщо виявляв надмірну пожадливість. Молі обдирав багатих мерзотників з Північного району, а місцевим продавав майже за собівартістю, часом навіть дешевше, коли хтось опинявся в скруті. Отож репутацію він мав чудову, і всі його оберігали. Якщо полісмен випитував стукача (а в Південному районі їх були сотні) про Молі Джернігена, той повідомляв, що Молі — схибнутий старий чоловік, який потроху заробляє темними оборудками й потроху торгує на чорному ринку. Однак чепуруни з Північного району, які вирізнялися досить дивними сексуальними нахилами, могли б розказати поліції й ще дещо, якби тепер карали за проституцію, азартні ігри й такі інші речі. Та владі було відомо, що там, де є порок, ніколи не виникне справжньої революційної ситуації. Правда, по той бік Каналу не знали, що Молі має скромний зиск і від продажу фальшивих документів, які збуває лише місцевим клієнтам. Річардс розумів, що виготовлення таких паперів для тих, кому поліція наступає на п'яти, як оце йому,— справа надзвичайно ризикована.

— Які саме папери? — спитав Молі, глибоко зітхаючи, і ввімкнув старомодну лампу з гнучким стояком, що залила робочу поверхню столу яскравим білим світлом. Він був старий, років під сімдесят п'ять, і його волосся, освітлене зблизька, скидалося на сріблясту пряжу.

— Шоферські права. Військовий квиток. Міську перепустку. Кредитну картку. Картку соціального страхування.

— Це просто. За таку роботу я беру шістдесят зелененьких, але з тебе візьму менше, Бенні.

— Отже, зробиш?

— Задля твоєї жінки — зроблю, задля тебе —- ні. Нічого мені голову в зашморга стромляти за таких придурків, як Бенні Річардс.

— А довго чекати, Молі?

Очі Молі глузливо блиснули.

— Коли я вже увійшов у твоє становище, то доведеться поквапитись. Годину на кожен папір.

— Господи, це ж п'ять годин... А може, я тим часом піду...

— Ні в якому разі. Ти що, здурів, Бенні? На тому тижні приїжджав тут один із поліції у ваш район. З конвертом для твоєї жінки. Під'їхав він у «чорному вороні», з ним ще шестеро. Пустомеля Донніген усе бачив — він саме збував деякі дрібнички на розі з Джеррі Генреном. А він усе мені розказує. В цього хлопця не всі дома.

— Знаю, що в Пустомелі не всі дома,— нетерпляче сказав Річардс. — Це я прислав гроші. А вона...

— А хіба хтось щось знає? Хіба хтось щось бачить? — Молі знизав плечима й підкотив очі під лоба, кладучи ручки та чисті бланки в середину світляного кола на столі. — Вони обложили твій будинок, Бенні, у чотири ряди. Кожен, хто спробував би сказати їй слово співчуття, опинився б у підвалі, а там з ним уже поговорили б гумовими кийками. Ніхто не хоче мати діла з тими пройдисвітами, хоча твою жінку й справді відгородили від людей. На яке ім'я виписувати папери?

— Не має значення, аби англійське. Господи, Молі, вона ж мабуть, виходила по харчі. А лікар...

— Вона посилала синка Баджі О'Санчеса, як його пак...

— Уолт.

— Еге ж, Уолта. Ніяк не можу втримати в голові імен цих бісових мексиканців та ірландців. Склероз, Бенні. Та й нерви розшарпані. — Він раптом сердито глипнув на Річардса. — Я ще пам'ятаю Міка Джаггера, його всі тоді знали. Ти навіть не знаєш, хто він був такий, га?

— Я знаю, хто він був такий,— відповів Річардс розгублено і злякано обернувся до вікна, що було на рівні асфальту. Отже, справи гірші, ніж він собі уявляв. Шійла і Кеті теж під ковпаком. Принаймні поки він...

— З ними все гаразд, Бенні,— м'яко промовив Молі. — Ти лишень тримайся від них якнайдалі. Ти для них тепер однаково що отрута. Дійшло?

— Атож,— відповів Річардс. Його раптом пойняв розпач — чорний, страшний. «Я тужу за домом»,— подумав він вражено, але це була не просто туга, це було щось гірше. Все, що з ним діялося, здавалось неймовірним. Його життя йшло під укіс. Перед ним вихором закружляли обличчя: Лафлін, Берне, Кілліан, Янскі, Молі, Кеті, Шійла...

Річардс глянув крізь вікно у темряву й затремтів. Молі працював, наспівуючи давню пісеньку із свого нікому сьогодні не потрібного минулого, щось про очі, як у Бетт Девіс («А це хто в біса така?»).

— Він був ударником,— раптом промовив Річардс. — У тій англійській групі, «Бітлз». Мік Маккартні.

— Ех, молодь,— сказав Молі, не відриваючись од роботи. — Оце й усе, що ви знаєте.

Річардс вийшов од Молі в десять хвилин по півночі, полегшавши на тисячу двісті нових доларів. Гендляр продав йому невеличкий, але досить корисний набір предметів, що мали змінити його зовнішність: сиву перуку, окуляри, ватяні віхті, щоб закладати за губи, та пластикові накладки на щелепи, що змінювали обриси рота. «А ти ще кульгай,— порадив Молі. — Тільки не так, щоб усі озирались, а ледь-ледь. Запам'ятай: цим кульганням можна доброго туману в очі напустити. Мабуть, забув про такі речі, га?»

Річардс таки забув.

Нові папери в його гамані свідчили про те, що він — Джон Гріффін Спрінгер, агент з продажу магнітозаписів біблійних текстів, родом із Гардінга, сорокатрирічний вдівець. Ніякого стосунку до техніки, і це тільки на краще, бо технарі мають свою специфічну мову.

Річардс вийшов на Робард-стріт о пів на першу — у найслушніший час для того, щоб тебе обікрали, відлупцювали, а то й убили, і найнесприятливіший для того, щоб непомітно зникнути. Одначе він усе-таки прожив по цей бік Каналу все своє життя.