Солярiс
Солярiс читать книгу онлайн
Соляріс — найвідоміший роман Станіслава Лема. Саме з нього почалася світова слава письменника. "Соляріс" вважається класикою science fiction, його перекладено безліччю мов і двічі екранізовано режисерами зі світовими іменами. Інтелектуальна та емоційна сила історії випробування Людських почуттів у драмі пізнання Нелюдського є такою, що її перекладали і ще перекладатимуть, видавали і ще видаватимуть, екранізували і ще екранізуватимуть…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Проте нічого не змінилося. Гері відсунулась, коли я сів. Плечима вона сперлася на бильце ліжка. Плаття на ній ледь-ледь посмикувалося під соском лівої груді в такт биттю серця. Вона дивилася на мене спокійно, з цікавістю. Я подумав, що непогано було б прийняти душ, але відразу ж зметикував, що душ, який сниться, не може розбудити.
— Звідки ти тут узялася? — запитав я.
Гері підняла мою руку й почала гратися нею, підбиваючи її знайомим жестом, підкидаючи й ловлячи мої пальці.
— Не знаю,— відповіла вона.— А ти хіба не радий?
І голос був такий самий низький, і тон неуважний — вона говорила так завжди, немовби думки її в цей час були десь далеко; через те мені іноді здавалося, що Гері не думає ні про що взагалі, а іноді — що вона просто нічого не соромиться, бо до всього приглядається з ледь помітним подивом в очах.
— Тебе… хтось бачив?
— Не знаю. Я просто прийшла. Хіба це так важливо, Крісе?
Вона все ще гралася моєю рукою, але обличчя її враз збайдужіло. Вона нахмурилася.
— Гері…
— Що, любий?
— Як ти довідалася, що я тут?
Вона збентежено всміхнулася. В неї були такі темні губи, що, коли вона їла вишні, на них не видно було й знаку.
— І сама не знаю. Смішно, еге ж? Ти спав, коли я ввійшла, але я тебе не розбудила. Не хотіла тебе будити, бо ти злюка. Злюка й зануда.— У такт своїм словам Гері жваво підкидала мою долоню.
— Ти була внизу?
— Була. Я втекла звідти. Там холодно.
Вона випустила мою руку. Лягаючи на бік, труснула головою, щоб відкинути волосся, і глянула на мене з тією ледь помітною усмішкою, яка колись мене страшенно дратувала, аж поки я зрозумів, що кохаю її.
— Але ж… Гері… ти… — пробелькотів я й, нахилившись над нею, підняв короткий рукав її плаття.
Над схожим на квітку знаком від щеплення віспи червонів маленький слід уколу. Хоч я й сподівався його побачити (бо все ще мимохіть дошукувався бодай якоїсь логіки в тому, що тут діялося), мене обсипало морозом. Я торкнувся пальцем цієї ранки від уколу, що снилася мені роками і я зі стогоном прокидався на збитій постелі, завжди в тій самій позі — скрутившись клубком, — так, як лежала Гері, коли я знайшов її захололою. Певно, уві сні я намагався заподіяти собі те саме, що заподіяла вона, немовби хотів таким чином виблагати в її пам’яті прощення чи принаймні бути поряд з нею в ті останні хвилини, коли вона вже відчула дію ін’єкції й повинна була злякатися того, що скоїла. Адже Гері боялася навіть звичайнісінької подряпинки, не зносила ні болю, ні крові й ось тепер зважилася на таке, залишивши п’ятеро слів на листівці, адресованій мені. Листівка лежала серед паперів у моєму гаманці, і я постійно носив її при собі. Вона була вже заяложена, потерта на згинах, та й не мав сили розстатися з нею, раз у раз повертаючись до тієї хвилини, коли Гері писала її, й до того, що вона повинна була тоді відчувати. Я переконував себе, що Гері хотіла все це зробити тільки жартома, щоб налякати мене, але доза виявилася надто великою. Друзі запевняли мене, що все було саме так або що Гері вчинила це під впливом хвилинної слабості, викликаної депресією, раптовою депресією. Однак ніхто не знав, що́ я сказав їй за п’ять днів до того. І, щоб завдати їй ще більшого болю, почав пакувати свої речі. А вона, коли я пакувався, спитала на диво спокійної «Ти розумієш, що це означає?..» Я вдав, що не розумію, хоча розумів усе дуже добре. Я вважав Гері боягузкою й сказав їй про це — а тепер вона лежала поперек ліжка й пильно дивилася на мене, немовби не знала, що це я її вбив.
— І це все, що ти вмієш? — запитала вона.
Кабіна була червона від сонця, волосся Гері полум’яніло; вона глянула на свою руку, намагаючись збагнути, чому я так довго її розглядаю, а коли я опустив долоню, притулилася до неї холодною гладенькою щокою.
— Гері,— хрипко мовив я,— це неможливо…
— Та годі вже тобі!
Очі в неї були заплющені, повіки тремтіли, чорні вії торкалися щік.
— Де ми, Гері?
— У нас.
— А де це?
Одне її око на мить розплющилося й знову заплющилось. Вона полоскотала віями мою долоню.
— Крісе!
— Що?
— Мені так гарно з тобою.
Я сидів над нею, не ворушачись. Потім підвів голову й побачив у дзеркалі частину ліжка над умивальником, розкуйовджене волосся Гері й свої голі коліна. Я підтягнув ступнею один з напіврозплавлених інструментів, які валялися на підлозі, і підняв його вільною рукою. Край інструмента був гострий. Я приклав його до стегна над тим місцем, де рожевів напівкруглий симетричний шрам, і ввігнав у тіло. Мене пронизав різкий біль. Я дивився на великі краплі крові, які скочувалися по стегну й тихо скапували на підлогу.
Але марно. Страшні думки, які снували в моїй голові, ставали дедалі виразнішими. Я вже більше не переконував себе: «Це сон», бо давно перестав у нього вірити. Тепер я думав: «Треба захищатись». Я глянув на Гері, на її спину, яка під білим платтям плавно переходила в лінії стегон, на босі ноги, які вона звісила з ліжка. Я простяг до них руку, обережно взяв рожеву п’ятку й провів пальцями по ступні. Вона була ніжна, мов у немовляти.
Тепер я був уже абсолютно певен, що це не Гері, й майже не сумнівався, що сама вона про це не знає.
Боса ступня смикнулась у моїй долоні, теплі губи Гері затремтіли від безгучного сміху.
— Перестань… — прошепотіла вона,
Я м’яко вивільнив руку з-під її щоки і встав. Квапливо одягаючись, я побачив, що вона сіла на ліжку і втупилася в мене.
— Де твої речі? — запитав я й відразу ж пошкодував про це.
— Мої речі?
— Хіба в тебе тільки одне плаття?
Тепер це була вже гра. Я навмисне намагався триматись невимушено, як завжди, немовби ми розсталися з нею тільки вчора, ба ні — немовби ми взагалі ніколи не розставалися. Гері встала й знайомим мені легким і рвучним рухом розправила плаття. Мої слова заінтригували її, але вона нічого не сказала, тільки обвела довкола допитливим поглядом, ніби щось шукала, і, явно здивована, обернулась до мене.
— Не знаю,— безпорадно відповіла вона. — Може, в шафі?.. — І відчинила дверцята.
— Ні, там тільки комбінезони, — сказав я.
Підійшовши до умивальника, я взяв електробритву і почав голитися, намагаючись при цьому не стояти спиною до дівчини, хто б вона не була.
Гері ходила по кабіні, заглядала у всі закутки, визирнула в ілюмінатор; нарешті підійшла до мене.
— Крісе,— мовила вона,— в мене таке відчуття, неначе щось сталося.
Вона замовкла. Я вимкнув бритву й чекав, що буде далі. .
— Неначе я щось забула… неначе багато чого забула. Я знаю… пам’ятаю тільки тебе… і… і більше нічого.
Я слухав її, намагаючись бути зовні незворушним.
— Я нездужала?
— Як тобі сказати… це можна назвати й так. Якийсь час ти й справді нездужала.
— Отже, це, мабуть, через хворобу.
Гері відразу ж повеселішала. Я не можу описати, що́ я тоді відчував. Коли вона мовчала, ходила, сиділа, усміхалася, враження, що я бачу перед собою Гері, було сильніше, за гнітюче почуття тривоги. Та були хвилини, коли мені здавалося, що це якась спрощена Гері, зведена до кількох характерних слів, жестів, рухів. Вона підійшла до мене майже впритул, уперлася стисненими кулаками в мої груди й запитала:
— Як у нас з тобою, Крісе? Добре чи погано?
— Краще й бути не може,— відповів я.
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Якщо ти так кажеш, то скоріше погано.
— Ну що ти, Гері… Знаєш, люба… мені зараз треба на хвилинку вийти,— квапливо сказав я. — Зачекай на мене тут, гаразд? А може… ти голодна? — додав я, бо сам раптово відчув, що хочу їсти.
— Голодна? Ні.— Вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах.— Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?
— На годинку… — почав я, але вона перебила мене:
— Я піду з тобою.
— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба працювати.
— Я піду з тобою.
Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав’язувалася. Ніколи.