Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

Більшість солдатів у вагоні Біллі були молоді хлопці, мало не підлітки. Однак у куток поруч забрався колишній волоцюга років сорока.

— Я бував і голодніший, ніж зараз,— мовив волоцюга Біллі.— І бачив куди гірші місця, ніж оце. Тут не так уже й кепсько.

Чоловік з вагона напроти гукнув у віконечко, що в них тільки-но помер один. Бува й таке. Четверо конвоїрів почули його. Новина їх анітрохи не схвилювала.

— Я, я,— сонно закивав один головою.— Я, я.

Конвоїри й не збиралися забирати небіжчика. Натомість вони відчинили сусідній вагон, і Біллі Пілігрима аж зачарувало побачене. То був наче рай. Горіли свічки, на ліжках чисті подушки й укривала. На залізній пічці парував кавник. Стояв там стіл, а на ньому пляшка вина, буханець хліба й ковбаса. І ще були чотири тарілки супу.

На стінах висіли зображення замків, озер та гарних дівчат. То був дім на колесах залізничного конвою, людей, робота яких полягала в довічній охороні транспортованих вантажів. Четверо конвоїрів забралися всередину й зачинили двері.

Згодом вони вийшли, покурюючи сигарети й вдоволено розмовляючи тихішою й лагідною німецькою мовою. Один з них помітив Біллі у віконечку й доброзичливо погрозив йому пальцем — мовляв, шануйся, хлопче.

Американці у вагоні напроти знову гукнули конвоїрам, що в них померлий. Ті витягли зі свого затишного вагона ноші, відімкнули вагон з небіжчиком і ввійшли всередину. В тому вагоні було зовсім не тісно. Там було тільки шість живих полковників — і один неживий.

Німці винесли труп. Небіжчиком виявився Шалений Боб. Бува й таке.

Вночі деякі паровози почали обмінюватись гудками, а тоді рушати. Паровоз і останній вагон кожного ешелону були позначені смугастими оранжево-чорними прапорцями, щоб ворожа авіація бачила, що поїзд везе полонених і, отже, не підлягає бомбардуванню.

Війна добігала кінця. Паровози почали рушати на схід в останні дні грудня, а війна мала скінчитись у травні. Всі німецькі табори були переповнені, не було ні їжі, щоб полонених годувати, ні палива, щоб їх обігрівати. А нові бранці прибували й прибували.

Ешелон Біллі, найдовший з усіх, стояв ще два дні.

— Тут не так і погано,—звернувся другого дня волоцюга до Біллі.— Тут зовсім нічого.

Біллі виглянув у віконце. Колії порожнювали, якщо не рахувати на бічній вітці оддалік санітарного поїзда з червоним хрестом. Санітарний паровоз дав гудок. Паровоз ешелону Біллі відповів йому. Вони ніби повітались один з одним.

Хоч ешелон Біллі довго не вирушав, вагони лишалися наглухо замкнуті. Нікому не дозволялося зійти, поки ешелон не прибуде до пункту призначення. Для конвоїрів, що походжали взад-вперед, ешелон став цільним організмом, який їв, пив, виділяв екскременти й сечу через віконця. Через ті ж віконця він розмовляв, а іноді й здіймав крик. Усередину йшли вода, чорний хліб, ковбаса й сир, а назовні — кал, сеча і мова.

Людські істоти у вагонах випорожнялися в сталеві каски, передавали їх тим, хто ближче до віконець, і ті вже виливали вміст. Біллі був за виливача. Крім того, людські істоти передавали казанки, що їх конвоїри наповнювали водою. Коли надходила їжа, людські істоти ставали тихі, довірливі й прекрасні. їжу ділили на всіх.

Людські істоти у вагонах стояли й лежали по черзі. Ноги тих, що стояли, були наче стовпи, вбиті в теплу, ворухку, смердючу й зітхаючу землю. Та дивна земля складалася з мозаїки сплячих людських тіл, притулених одне до одного, як ложки в коробці.

Нарешті поїзд повільно рушив на схід.

Десь там святкували різдво. Біллі Пілігрим різдвяної ночі лежав, притулившись до волоцюги, як ложка до ложки. Так він заснув і перенісся в часі у 1967 рік, до того вечора, коли його викрала літальна тарілка з Тральфамадору

4

Після доччиного весільного вечора Біллі Пілігрим ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весілля влаштували в яскравому смугастому наметі в садку за будинком Біллі. Смуги були оранжеві й чорні.

Біллі і його дружина Валенсія лежали в своєму подвійному ліжку, притулені одне до одного, як ложки в коробці. їх заколисували «чарівні пальці». Власне, Валенсію й не треба було заколисувати. Вона хропла на весь дім, як електропилка. Бідолашна жінка вже не мала ні матки, ні яєчників. їх видалив знайомий хірург — один із співвласників Біллі по готелю «Святковий».

Місяць стояв уповні.

При його світлі Біллі підвівся з ліжка. Йому здавалося, що він сам примарний і світлистий, неначе завинутий у прохолодне хутро, наелектризоване статичною електрикою. Він глянув на свої босі ноги. Ноги були жовті, з синіми жилами.

Чалапаючи босоніж, Біллі піднявся сходами в коридор другого поверху, знаючи, що незабаром його викраде літальна тарілка. Коридор був помережаний пасмами темряви й місячного світла, мов шкіра зебри. Місячне світло падало в коридор через відчинені двері спорожнілих кімнат обох дітей Біллі, які тепер уже перестали бути дітьми. Вони пішли назавжди. Рухами Біллі керували страх і брак страху. Страх казав йому, коли зупинятись, брак страху казав, коли ступати знову. Він зупинився.

Біллі увійшов у доччину кімнату. Шухляди були повисовувані, шафа стояла порожня. Посеред кімнати лежала купа речей, яких вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. У неї був власний телефонний апарат марки «принцеса» — він стояв на підвіконні біля її ліжка і тьмяно блимав до Біллі. Потім задзвонив.

Біллі взяв трубку. То був якийсь п'яний. Біллі майже чув, як від нього несло перегаром — гірчичним газом і трояндами. Набрав не той номер. Біллі поклав трубку. На підвіконні пляшка лимонаду. Етикетка на пляшці похвалялася, що напій не містить ніяких поживних речовин.

Біллі спустився вниз, ступаючи своїми жовтими стопами з синіми жилами. У кухні місячне світло привернуло його увагу до напівпорожньої пляшки шампанського на кухонному столі — все, що залишилось від бенкету під наметом. Хтось знов її закоркував, пляшка немов казала: «Допий мене».

І Біллі витяг пальцями корок. З пляшки не бахнуло. Шампанське видихалося. Бува й таке.

Біллі глянув на годинник на газовій плитці. Йому треба було якось убити годину, що лишалася до прибуття літальної тарілки. Він увійшов у вітальню, розмахуючи пляшкою, ніби дзвіночком, що скликає на обід, і ввімкнув телевізор. Трохи відірвавшись від часу, він продивився останній військовий фільм від кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Це був фільм про американських бомбардувальників у другій світовій війні, про те, які доблесні екіпажі водили літаки. Коли Біллі дивився картину від кінця до початку, вона розгорталася таким чином:

Продірявлені американські літаки з пораненими і вбитими задом наперед злетіли в повітря з аеродромів в Англії. Над Францією до них задом наперед підлетіло кілька німецьких винищувачів і стали всмоктувати кулі й осколки бомб з інших літаків і тіл льотчиків. Те ж саме вони зробили і з розбитими американськими бомбардувальниками на землі, і ті задом наперед знялися в повітря, щоб приєднатися до своїх ланок.

Ланки полетіли задом наперед над палаючим німецьким містом. Бомбардувальники розкрили бомбові люки і силою якогось чудодійного магнетизму погасили полум'я, зібрали його в сталеві циліндри бомб і підняли ці бомби в нутро літаків. Там бомби уклалися рівненькими рядами. Німці внизу мали свої чудодійні знаряддя — довгі сталеві труби. За їх допомогою вони всмоктали металеві уламки з людей і літаків. Однак ще лишалося кілька поранених американців, і деякі американські бомбардувальники були ще серйозно пошкоджені. Зате над Францією до них підлетіли німецькі винищувачі, котрі всіх і все зробили знову як новенькими.

Коли бомбардувальники повернулися на базу, сталеві циліндри з них вивантажили і відправили назад до Сполучених Штатів, де заводи працювали день і ніч, демонтуючи циліндри і розбираючи їхній небезпечний вміст на мінерали. Зворушливо, що цю роботу виконували переважно жінки. Потім мінерали розсилали спеціалістам у різні райони, де ті мали закопати їх у землю, і то так хитро, щоб вони вже нікому й ніколи не могли заподіяти шкоди.