Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81

Ці якості системи стали в пригоді й конструкторові танків, коли він проводив у пам’яті “Еми” випробування нових гусеничних моделей. Тепер він міг майже з граничною точністю перевірити не тільки те, як поводиться танк у бою, але й взаємодію бойової машини та її екіпажу, дізнатися, як у ній почуватимуться бійці при максимальних навантаженнях.

Одначе разом із ускладненням програми, почали виникати й особливі труднощі…

Якось, закінчивши дослідження чергової моделі, ми дали “Емі” команду стерти з пам’яті хід випробувань і підготуватися до іншої операції. Після цього я ввів задачу з балістики і дав команду розв’язати її. Кількість можливих варіантів обмежив до п’яти.

“Ема” видала чотирнадцять. Я насторожився, заклав код перевірки й пересвідчився, що система зіпсована. Почали ми з операторами шукати причину збою. Перевіряли машину за машиною — все гаразд, центральні процесори, механізми зчитування — ніяких аномалій. Я вирішив тимчасово вимкнути всю систему й перевірити блоки пам’яті. І тут на табло основних індикаторів я помітив: індикатори, що мали погаснути, періодично спалахували— неначе світлячок викреслював вогняне кільце. Це у складній системі з тисяч блоків, якою була “Ема”, від однієї з попередніх операцій залишився неконтрольований нами пучок вільних електронів, котрі здійснювали нескінченний цикл. Борсаючись, мов у пастці, він збуджував закутки пам’яті, викликав індукцію в сусідніх комірках. Оцей зациклений імпульс і був винуватцем збою.

Я вирішив перевірити й ту частину “Еми”, де зберігалися відомості з медицини. Там я теж знайшов зациклені імпульси. Більше того, знайшов шлях, яким вони потрапляли з однієї частини системи в ту, де зберігалися інформаційні моделі танків. Може, треба шукати дефекти в самій схемі “Еми”?

Кілька місяців пішло на перевірку схеми, але помилки так і не знайшов. Може, справа в надмірному ускладненні програми? Мені дуже кортіло перевірити здогад. Я взяв ту частину системи, яка вміла ототожнювати себе з людським організмом, і повідомив, що її палець торкнувся предмета, нагрітого до сімдесяти градусів. Негай” но надійшла відповідь: ОПІК. БОЛЯЧЕ.

Друге слово не було запрограмоване. Воно свідчило про те, що система навчилася отожнювати себе з організмом більше, ніж ми гадали. І я вже не здивувався, коли переконався, що саме в той час, як “організм” зазнає болю, в системі виникають непередбачені імпульси. Вони торують собі нові шляхи, розбігаються по всіх ділянках об’єднаного штучного мозку, зациклюються.

Якщо добре поміркувати, то в цьому дивному явищі немає нічого нез’ясованого. Адже саме почуття, точніше— потреби через відчуття діють на мозок, примушують його шукати шляхи до задоволення їх. Саме почуття дають поштовх думкам, часто непередбаченим. І ці нові думки, ці непідконтрольні імпульси розбігаються, зациклюються.

Кожне таке зациклювання здатне викликати багато споминів, що зберігаються в комірках пам’яті. Виникають нові образи, цілі світи, які підготувала минула робота системи. Вони й змінюють Програму.

Добре, коли їх пощастить швидко виявити. А як ні?

Що більше я думав над цим питанням, то несподіванішим були висновки, які зрештою дали новий напрямок моїм пошукам.

…Знову гірські стежки Лаксанії. Я був сам-один, бо ні з ким із друзів не ризикнув би поділитися своїми гіпотезами. Щоб зрозуміти їх, треба було прожити всі мої життя, перенести всі муки й смерті, як незагойну рану, як виразку, зберегти спомин про них. Можливо, таким чином і виникають найстрашніші виразки в окремих людей і цілих народів, які передаються з покоління в покоління.

Веду машину вузькою дорогою, що в’юниться над урвищем. Каміння причаїлося, щомиті готове до обвалу, обрідні дерева маскують сонми гірських духів. Блискотливі гострі скелі скидаються на ракети, що рвуться в синє небо. Піна гірських річок реальніша за тиху воду, бо тепер для мене реальність пов’язана лише з рухом.

Нарешті досягаю спуску в гігантський каньйон, шлях стає ще небезпечнішим, повороти — крутішими. Кермо оживає в моїх руках, намагається диктувати свою волю. Доводиться борюкатися з ним, вгамовувати. А підступна пам’ять послужливо підсовує: так уже було, все було, а ти сам — тільки біла миша в лабіринті, якому немає кінця. Разом з тим оживають інстинкти, попередній досвід, записаний не в генах і не хімічною мовою (про це я вже здогадувався), а мовою перестановок електронів на атомних орбітах. І знову старе прокляте питання б’ється в моєму мозку: навіщо? Чи є мета, що варта моїх мук, десятків моїх смертей?

Залишаю машину на невеличкому майданчику й далі простую пішки туди, де, за моїми розрахунками, має бути вхід. Через кілька годин я знесилився до краю. Нарешті бачу прозорий дріт, який входить у скелю. Вперше я бачив його дуже давно, задовго до народження.

Доводиться дертися по прямовисній скелі, вирубуючи невеличкі виїмки, щоб упертися носком. Важкий рюкзак тягне донизу. Але мета важить для мене набагато більше, ніж життя. Це — вперше за десяток життів — моя мета. Нехай це здасться комусь, та й мені самому, неймовірним: якщо нескінченно ускладнювати модель, у неї може з’явитися власна воля і власна мета, непідконтрольні дослідникові.

Зараз уся моя істота підкорена єдиному бажанню — досягти мети, моя атомна структура зіткана з нього, мов із павутиння, в якому заплуталась і б’ється думка.

Я ні на мить не сумніваюся, що здолаю підйом. Утома більше не владна наді мною. Інколи доводиться повзти по розколинах, втискаючись у скелю, відчуваючи найменшу нерівність, тягнучи за собою чи штовхаючи перед собою рюкзак.

Аж ось і дріт. Він шорсткий на дотик, туго напнутий, майже не пружинить під руками. Він входить просто в скелю. Досліджую місце входу й помічаю, що воно затулене кришкою під колір каменю. В моєму рюкзаку чудовий набір інструментів — невдовзі вдається трохи підняти й відкинути кришку. Під нею — темний отвір, початок довгого тунелю, що веде в глиб скелі. Добре видно, що тунель штучного походження. Видно дріт і контактні пластини, акуратно втоплені в гладенькій стіні, неначе відштамповані разом з нею. Все це нагадує щось знайоме, але що?

Торкаюсь рукою контактної пластини. Відчуваю легкий укол. Вуха почали наповнюватися уривчастим дзижчанням. Враження таке, ніби хтось незмірно далекий хоче говорити зі мною, але його голос не годен пробитися крізь далечінь. Я йду тунелем. Відчуваю металічний присмак у роті, шкіру поколює, в мозку — тривожний неспокій. Думки борсаються, зіштовхуються, одна породжує чи продовжує іншу. Плин моїх роздумів можна було б зобразити графічно, як живе кільце гадюк, кожна з яких тримає іншу за хвіст. Стає моторошно від кружляння думок. До того ж я ніяк не можу збагнути, що нагадують мені стіни тунелю, на яких відштамповані дріт і пластини. Водночас інтуїція, якій я звик довіряти, підказує, що пригадати дуже важливо. Від цього роздвоєння, від напруженої боротьби зі своєю непіддатливою пам’яттю стає ще гірше.

І тільки тоді, коли я вже далеченько заглиблююсь у тунель і озираюсь, аби відшукати мерехтливу пляму входу, погляд охоплює більший простір — і я нарешті згадую: ДРУКОВАНІ СХЕМИ! Так, стіни тунелю скидаються на друковані схеми, які застосовуються в обчислювальних машинах.

Інтуїція не зрадила. Тепер у моєму розпорядженні не просто здогади, які нагромадилися за десятки життів. Тепер викарбувалася чітка ДУМКА. І я маю змогу в цьому примарному світі спертися на неї, немов сліпий на ціпок.

Видобуваю з рюкзака інструменти, починаю замикати і розмикати контакти. Блакитні спалахи, іскри… Забувши про небезпеку, про елементарну обережність, або, точніше, знехтувавши їх, я дав вихід усій гіркоті й ненависті, що скупчилися в мені, за все те, що я пережив, вистраждав протягом своїх життів, бо вже розумію, чому світ завжди здавався мені таким примарлим і несправжнім, чому мукам не було кінця й краю, чому по загибелі наступало відродження і хто я такий насправді.

Все тіло шпигає, наче голками. Відчуваю нестерпну сверблячку, немовби на мені облазить шкіра. У голові, десь у потилиці, виникає біль. Ось він проймає шию, стає жахливим.