Iстина поруч

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіковані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Країни Щитів. «Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…» І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не буде. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігантської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінченні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, мільйони. Певне, всіх своїх предків поселили тут шанобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикутний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро оглянувся на Долину предків, повиту жовтавою імлою. «Рибини», як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. «Цікаво, як вони муміфікують? — подумав Яворович. — При нагоді треба дізнатися».

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті дерева оточували їх з усіх боків. Молодець Рожевий — привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і груди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв’язок з «Астероїдом»…

Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літака! Петрові нараз привиділось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде… Он воно біліє, наче сонячне вітрило!

СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ

Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його прикриттям почав одстрілюватись із своєї трубки.

Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Рожевого летіли списи. Придивившись, Петро помітив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п’ятнадцять звідси. «Чого їм тут треба? — тривожно подумав Яворович. — Невже й вони дізналися про літак?» Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув — так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, очевидно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті — і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав’язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!

Яворович діяв обачно, але рішуче. Оглянувся — його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить… Підняв ліхтаря і ввімкнув світло, не мазера, а рефлектор Сліпуче проміння просвітило ліс, і вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтіч. Деякі натикалися на дерева, стукались об них своїми голими головами, і Петро з жалем подумав, що ці — осліпли. З жалем, бо він не хотів їх калічити, а тільки налякати. Блиснув ще раз, ще, і світло погнало голомозих воїнів так, як ото вітер жене пушину. Охоплені безмовним жахом, вони забігли, мабуть, безвісти.

Петро, а за ним і його супутник, підійшли ближче до літака. Ті, що порались біля нього, певне, не помічали їх. Рожевий спрямував туди трубку, і коли б Яворович вчасно не зупинив його — отруйна стріла вразила б чиєсь сухорляве тіло. А навіщо це — адже вони без списів, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть літака…

Ставши за деревами, Яворович і Рожевий мовчки спостерігали за роботою. «А цікаво, що він подумав, коли я розігнав голомозих? — міркував Петро. — Та, правда, він не повинен дивуватися, адже я для них — Могутній Захисник…»

Голомозі робітники працювали мляво, але методично, без метушні. Одна група вибирала ґрунт біля загрузлого крила, а інша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помітно схитнулося, опустилося трохи і знову стало непорушним. Плетиво мотузків натягнулося струнами.

«Нічого, діло йде… — радо подумав Петро. — Налягайте, налягайте, якби тільки ваші шворки не порвалися. А поставите так як слід, я вам продемонструю його літальні якості, довіку не забудете!»

Підійшов ще ближче — хотілося краще розглянути цих нещасних, що колись були вільними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхні застиглі, як маски, обличчя і думав про Головатих, думав з якоюсь ворожістю і тривогою. Хотілося більше дізнатись про них, навіть вивчити їхнє життя, але водночас внутрішній голос застерігав од цього. Подих небезпеки холодив серце.

Ще раз схитнулося крило, ще, помітно опустилося.

Якісь вони жорстокі, бездушні істоти, оті Головаті. Підкорили собі всю планету, навіщо їм іще Країна Щитів? Мабуть, щоб не було прикладу для інших, не інакше. Яворович відчував, як у ньому накопичується і закипає ненависть до поневолювачів. Ще жодного з них він не бачив, а вже ненавидів їх всією душею.

Крило осідає, осідає, літак вирівнюється.

Петро наче дивиться німу кінокартину — Голомозі працюють мовчки.

Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.

Яворович оглянувся на свого товариша — Рожевий наче прикипів до темно-синього стовбура. Але як тільки Петро рушив до ракетоплана, він почапав за ним, немов тінь. Трубка його темніла під лівою пахвою, готова почастувати стрілою кожного, хто стане на заваді. Але оці Голомозі були беззбройними. Вони ніби й не бачили Яворовича і його супутника — продовжували поратись біля апарата.

Радісними, енергійними кроками підійшов Петро до кабіни — наче до свого дому. Та воно ж так і було: літак — це не просто собі засіб транспорту, це те, що зв’язує його з Землею, це, власне, часточка рідної планети, її осколок.

Вслід за Петром до кабіни легко вскочив і Рожевий.

— Ну як? — обернувся до нього Яворовим. — Подобається? А ось як встановлю турбіну вертикального підйому — отоді побачиш!

Рожевий у відповідь беззвучно поворушив тонкими губами і почав стежити за Голомозими.

А вони зняли своє мотуззя з крила і вовтузились біля носа літака.

Яворович на них не зважав, у нього був свій клопіт. Витяг ящика з турбіною, дістав інструменти. Робота хоч і не складна, але кропітка. По-перше, треба змонтувати два диски турбіни, по-друге — вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє — прикріпити турбіну до кронштейна. Флянці, фі-радо, прокладки — все це треба старанно підігнати, добре закріпити. В кабіні тісно, не розвернешся, та ще й Рожевий… Ну, нічого, Петро натренований, справиться.

Працював гарячково, пожадливо. Нарешті він таки вирветься до своїх! Розвідає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потім кулею шугне у високості і, набравши першої космічної швидкості, вийде на орбіту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти і наздогнати «Астероїда»…

Зігнувшись у три погибелі і насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки і міркував про те, що без радіозв’язку не обійдешся, що без попереднього обчислення траєкторії польоту можна вискочити на орбіту, але не на ту… А пального… де візьмеш пального для нових спроб? Зв’язок, зв’язок — інакше на Землю не повернешся. А життя поза рідною Землею, поза своїм суспільством — це, власне, і не-життя, це загибель.