Серце Всесвiту

Двигуни замовкли. Тиша охопила все. Вона була такою раптовою, що скидалася на удар. Зникла вага. Корабель разом з людьми повис у зовсім новому світі. Космонавтам не вперше доводилося відчувати такий стан, але раптова зміна після страшного перевантаження далася взнаки.

Навіть залізний організм Огнева не міг відразу побороти темряву непритомності. Свідомість народжувалась, пробивалася крізь морок, відчувала оточення, та хвилі сонливості колихали командира корабля в м’яких всевладних обіймах, ніби потішаючись над безсиллям людини.

Шура марила. Їй ввижалося море, ніжний світанок. І прибій, шумливий, ритмічний прибій, ніби удари годинника вічності. Рухається вогняна стрілка по голубому циферблату, схиляється до фатальної риси. Що станеться, як вона торкнеться? Що станеться? Шура знала, що треба проснутися, знала, що все це тільки марево… і не могла…

А Савенко бачив вві сні безкрайній чорний океан, суворі скелі, на яких розбився чужий корабель. Та ось… з корабля виходить постать в чорному скафандрі. Це дівчина… дівчина іншого світу. Вона струнка, висока, довге біле волосся спадає хвилями до плечей, але обличчя її не видко. Яке воно? Чи схоже на людське? Чому вона одвертається? Невже боїться викликати огиду в жителя чужої планети?

Дівчина піднімається на скелю, простягає руки у відчаї, ніби прохає допомоги. Не чути голосу, тільки в просторі летить, квилить мелодія благання, віри, сумніву і чекання.

А внизу наступають вогняні хвилі розтопленої лави. Вони здіймаються вище і вище, вони загрожують дівчині. Андрій оглядається, шукає шляху до неї. Нема. Тільки один вихід — летіти!

Немає крил? То дарма. Зате є непоборне бажання!

Андрій напружує силу, в єдиний порив вкладає всю свою волю. Перемога! Він летить понад киплячим потоком, опускається біля дівчини. А хвилі лави бризкають на скелю, пашать нестерпним жаром.

Андрій підхоплює дівчину на руки, здіймається разом з нею в повітря. І ось вже нема океану, нема вогняного потоку. Внизу колихаються під вітром жита. Легко на серці. Тільки що це?.. В його обіймах не чужа істота, а Шура! Ось зовсім близько блискотять її великі сірі очі, чується тихий шепіт:

— Ти прийшов до мене… далекий, чужий… Ти прийшов і врятував мене… Ти живе, безсмертне серце Всесвіту… Ти людина…

Хто ж вона, ця дивна істота? Шура? Та чому на ній такий химерний скафандр, неземне білосніжне волосся?

Гучні музикальні акорди прокотилися над світом, змели всі видіння. Андрій розплющив очі і побачив над собою велетенський ілюмінатор, а за ним — зоряне небо.

Повернув голову набік, зустрівся поглядом з Огневим.

— Довгенько ми спали, — засміявся командир. — Більша половина шляху позаду.

— Невже? — здивувався Андрій.

— Поглянь на прилади. Ми вже пройшли орбіту Юпітера…

— Значить, незабаром гальмування?

— Так.

— А що з Шурою? Вона не прокидалася?

— Треба перевірити, — занепокоївся Огнєв. — Зараз, я підведуся…

— Можете не турбуватися, — почувся насмішкуватий голос Шури. — Я раніше вас прокинулася…

Минали години. Потужна корабельна радіостанція послала короткий рапорт на Землю. Через деякий час прийшла відповідь. В ній було кілька схвильованих, лаконічних слів:

«ЛЮДСТВО ВІРИТЬ, ХВИЛЮЄТЬСЯ, ЖДЕ СОКОЛОВ».

На екранах з’явився диск Сатурна. Потужна телескопічна установка збільшила його. На чорному тлі ясно вирізьбилось сліпуче кільце, попливли кільця супутників.

Огнєв, припавши поряд з Шурою до екрана телескопа, прошепотів:

— Скільки не дивлюся на Сатурн — завжди дивуюся…

— Чому, капітане? — поцікавилася дівчина.

— Погляньте на кільце… Яка ювелірна точність. Який неймовірний поділ на рівні пояси! А блиск, колір? Чому вони різні в кожному поясі? Якщо це залишки супутника, що колись був розірваний, то чому вони вилаштувалися в просторі так геометрично точно? Ніхто з астрономів не міг дати задовільної відповіді на це запитання…

Шура жваво повернулася до командира, в її очах з’явився вираз подиву:

— Невже ви хочете сказати…

— Іване! — заглушуючи голос дівчини, прогримів бас Андрія. — Курс збігається з розрахованим в межах двох секунд. Точка гальмування через п’ятнадцять хвилин…

— Скорегую при гальмуванні, — відповів Огнєв. — А тепер прошу зайняти місця і прийняти препарат…

— Знову спати? — жалібно скривилася дівчина.

— На цей раз небагато, — посміхнувся Огнєв. — Опускатися на Мімас будемо в свідомому стані… Автоматам не зовсім можна довіритися… Командир не закінчив фрази. Весь корабель раптово потряс жахливий удар…

ОСТАННІЙ ШАНС

Космонавти завмерли. На пульті замиготіли багрові спалахи тривоги. Десь в коридорі, за стінкою каюти завила сирена.

Огнєв — блідий, суворий — переглянувся з Андрієм, кинувся до пульта, поглянув на прилади.

— Метеорит, — хрипко сказав він. — Баки пального пробиті.

Коротка пауза. Різкі слова наказу:

— Одягти шоломи!

Через кілька секунд космонавти перетворилися з людей в химерних пуголовків. З-за прозорих сфер не видно було виразу очей, не чулося слів страху. Все, що трапилося, здавалося неймовірним сном.

— Андрію!

— Чую, Іване!

— Лічильна машина працює?

— Так.

— Запусти. Обчисли швидкість витікання пального. Чи вистачить для гальмування!.. Я перевірю двигуни.

Огнєв вийшов у коридор. Савенко схилився над електронним автоматом. Швидко склав програму, беручи за основу показання приладів. Стрічка поповзла в прийомну щілину. Шура і Андрій не зводили очей з кольорових вічок машини, з надією прислухалися до її рівномірного байдужого потріскування. І ось надійшла відповідь. Автомат викинув стрічку з результатом обчислення. Андрій схопив її, прочитав ряди цифр.

— Що? — прошепотіла Шура.

Андрій промовчав. Він, опустивши голову, стояв біля пульта, ніби боявся поглянути в очі дівчині. І вона все зрозуміла. Підступила до товариша, доторкнулася до його плеча.

— Кінець?..

— Не знаю…

На порозі каюти з’явився Огнєв. Почулися його короткі, різкі слова:

— Пробоїну закрити неможливо. Бокові двигуни вийшли з ладу. Ми падаємо на Енцелад — перший супутник Сатурна.

Савенко подав командиру стрічку з розрахунками. Огнєв миттю проглянув її, відкинув геть. Метнув погляд на хронометр. Глухо сказав:

— Вже нема часу для роздумів. Нормальне гальмування неможливе. Але в нас є десантна ракета. її пального вистачить, щоб приземлитись на Енцелад. Андрію! Я доручаю це тобі. Разом з тобою полетить Шура.

— А ви, капітане? — скрикнула дівчина.

— Тихо. Я спробую врятувати «Розум».

Савенко мовчки кивнув головою.

— А якщо… ні… якщо кінець… Тоді наказую повертатися на Землю. На Енцеладі можна знайти робочу речовину. Вийдете на орбіту навколо Землі, пошлете радіограму. До вас вишлють допомогу. Все. Поспішай, Андрію!

Огнєв обняв товариша, дівчину, відштовхнув їх. Шура від дверей каюти оглянулася, судорожно зітхнула, щоб не заридати. Ще секунда, ще мить — і розум не витримає! Що це? Кошмар наяву? Підступний удар Космосу за те, що вони осмілились проникати в його тайни?

— Шуро! — почувся тривожний голос Андрія в ефірі. — Поспішай.

Огнєв кинувся до дівчини, схопив її за руки, міцно потис. Заглянувши в очі, сповнені полум’ям муки, прошепотів:

— Прощай, Шуро… Іди, дівчинко… Якщо не зустрінемось, то пам’ятай, що я тебе…

Вогник перестороги блиснув у погляді Щури. Вона подалася назад, підняла руку.

— Не треба, капітане. Прощайте. Ми ще зустрінемось!..

Темний коридор. Десь далеко промінь ліхтаря Андрія. Шура поспішала до того вогника, хапаючись за виступи стін Відсутність тяжіння затримувала стремління, зменшувала зусилля. Ніби в сні… Людина намагається втекти від якоїсь погоні, напружує всі сили, та сили зникають, руки і ноги стають німими, неслухняними.

— Скоріше, Шуро. Залишилося двадцять секунд до моменту гальмування. Це єдиний шанс!..