Пригоди. Подорожi. Фантастика - 87

— Не зовсім. Фізична тотожність значно спрощує контакт. Та не так уже ми й схожі в деталях. Просто наша здатність до зміни зовнішності значно більша, ніж у вас. Але ж ви не це хотіли спитати. Так?

— Так. Уже тисячі років ви на Землі. Навіщо? Що ви тут робите?

— Нічого. — Він невиразно махнув рукою. — Ми тільки спостерігали. Вивчали. Ні в що не втручалися. Потреба пізнання світу…

— І вітер мандрів! Вигадайте щось цікавіше.

— Даремно ви так. Зрозумійте, ми нічим не прагнемо у вас поживитися. Навпаки, ми можемо поділитись… Можемо дати…

— Чому ж не дали? Все це балачки. Якщо ви тисячі років тиняєтесь по Землі, у вас має бути мета. І вона у вас є. Яка?

— Гаразд, слухайте. Я вже казав, що будь-який розум становить величезну цінність. Цінність розуму планети Земля і зовсім унікальна. Йому, точніше, деяким його носіям, притаманні величезні можливості розвитку, якими мало хто може похвалитися з представників набагато цивілізованіших людств. Але самі земляни надзвичайно різні за своїми морально-етичними характеристиками, вдачею, темпераментом. Якби не ваша фізична схожість… За тим, як ви бачите світ, до чого прагнете і чого зрікаєтесь, ви часто відрізняєтесь набагато більше, ніж мешканці різних планет між собою. Це, мабуть, і зумовлює ті складності, які не дають нам можливості ввійти з вами в контакт.

— А ця розмова — хіба не контакт?

— Контакт. З окремим представником людства, а не з людством у цілому.

— Он як! Чим же ми вам не догодили?

— У нас є закон: “Ніяких контактів з тими, хто вбиває собі подібних!”

— Ви хочете сказати, що війни — наш винахід?

— Звісно, ні, — стенув він плечима. — Майже всі людства — і моє теж — знають історичну стадію, пов’язану з війнами. Але минають її швидко й безслідно. Не може справжній розум миритися з цим безглуздям! А земляни використовують можливості свого — унікального, повторюю, — розуму для вдосконалення знарядь та методів убивства. Звичайно, не лише для цього. Інакше вас давно б уже не було. Проте значною мірою. Подумати тільки — військова наука, військове мистецтво! Нечувано! Самознищення розуму — страхітлива перспектива!

— Невже?

— Даремно ви іронізуєте, — хитнув він головою. — Подивіться з іншого боку, киньте погляд на свою історію. За рахунок чого чи кого прогресує земний розум? Чим ви розпалюєте це вогнище? З якою залізною послідовністю земляни, незважаючи на раси, народи, релігії, знищують усіх, хто йде попереду, несе в собі можливість прогресу, прагне до знань, вчить добра, бореться за справедливість. Кожен свій крок уперед ви оплачуєте все більшою кров’ю найкращих своїх представників. А як ви ставитесь до своєї планети? Заради наживи гори перекидаєте, моря занапащаєте. Настане час, і планета помститься, й не спи? тає, хто винен, хто ні. Прогрес для вас — це шлях до загибелі, зупинка — виродження. Вибір невтішний — сон розуму чи смерть розуму.

— Страхітливо, — хотів усміхнутись я. — Навіть дуже.

Усмішки не вийшло. В його словах була правда. Ті, що стояли за ним, правильно підмітили деякі тенденції земного розуму, оцінили, проаналізували, зважили, зробили висновок. Страшний висновок. До нього вела логіка — неземна, безстороння логіка. Вона відштовхувала своєю безжальністю і водночас зачаровувала бездоганною системою доказів. Як їх спростувати? Як?..

— Отже, самі передумови, основні властивості еволюції нашого розуму прирекли нас? — тихо спитав я.

— Так, — твердо відповів він.

— То допоможіть нам, — голос у мене переривався. — Ви ж розумні, у вас спілка, не чекайте, немов стерв’ятники. Дайте ж нам знання…

— Кому саме? І що ви зробите з ними? Повернете проти своїх же землян? Та й учителів не обминете?

— Це так. Це можемо, — холодно посміхнувсь я. І додав зневажливо: — Невже… злякались?

— Уявіть собі. Це не так смішно, як здається. Земляни здібні, в деяких галузях занадто здібні. Військове мистецтво й наука… А на додачу наші знання, техніка. Та не в тім річ. Є закон…

— Ах, закон… Але ж ви його порушуєте.

— Порушуємо. Наші контакти вкрай епізодичні, вибіркові, але… порушуємо.

— Чому?

— На це є багато причин. А якщо коротко, то нам… просто шкода вас.

— Щось не дуже віриться. А якщо навіть і так — жалість без дії мало чого варта.

Він помовчав, а коли заговорив знову, змінився до невпізнанності. Де й поділися холодна незворушність, зарозуміла зверхність. Голос, вираз обличчя, рухи стали м’якими, звабливо-вкрадливими. — Рада Людств, що входять до спілки, постановила припинити будь-які контакти з Землею, закрити дослідницькі програми, заборонити візити на кілька сотень років. Прийнято рішення про цілковиту ізоляцію вашого людства. Проте існує група, яка має дещо іншу точку зору.

— Ви, звісно, представляєте саме цю групу? І що далі?

— Якщо не вдається врятувати дерево, можна спробувати прищепити гілку до іншого стовбура. Колонізація! Благословенний винахід цивілізації. Ми хочемо відібрати найкращих землян, які прагнуть не багатства, влади, а добра, знань, справедливості. І протягом ряду поколінь дати їм вільно розвиватись.

— Утопія — місце, якого нема. Нема на Землі такого місця.

— Немає. Але чому на Землі? Ми пропонуємо вам незрівняннії, царський дарунок. Далеко від вашого світу, в безмежжі космосу, ми знайшли планету Соан — рідну сестру Землі. Природа іноді дозволяє собі такі жарти, хоча й дуже рідко. Так, це той світ за фіалковими дверима. Сестра Землі, її поліпшена копія. Там немає пустель і малярійних боліт, крижаних просторів і неродючих земель. І ще нема розумного життя. Прекрасний клімат, багатюща рослинність, різноманітний тваринний світ. До речі, значні території зайняті земними тваринами й рослинами, переселеними туди кілька сторіч тому. Земні тварини ніколи не хворіють і живуть удвічі більше, ніж на рідній планеті. А от рослини змінюються невпізнанно — суницю ви бачили. Апельсини ростуть завбільшки з кавун, з однієї зернини пшениці виростає сотня…

— Просто рай.

— Так, і ми готові безкорисливо передати його вам.

— Кому саме?

— Вам особисто.

— Не до вподоби мені безкорисливі дарунки. Та й забагато для одного. Засумую я в раю.

— Ви станете засновником колонії на цій планеті. Відберете стільки землян, скільки вважатимете за потрібне, саме тих, чий розум, моральні якості й усе інше викличуть у вас симпатію і повагу…

— Ви так довіряєте моїм смакам?

— Довіряємо. Ми достатньо вас вивчили. Ви поєднуєте в собі дві риси, які нечасто зустрічаються. Здатність мислити і здатність діяти. Ми допоможемо відібрати скарби людської думки, витвори мистецтва — все, що варто взяти з собою. А решта — техніка, наука — наші.

— А як же заборона контактів? Він хитрувато усміхнувся:

— Закони треба поважати. Ваша колонія матиме подвійний статус — як частина земного людства і самостійне людство, рівноправний член Спілки Розумних. Це людство буде розвиватися незалежно, шукати свої шляхи до істини. Всі злети вашого духу будуть при вас, а притаманний землянам інстинкт убивць переплавиться в благородні риси дослідника. А ми порвемо з Землею будь-які контакти. Назавжди.

— Назавжди? А як же…

— Що вам до вашого страшного й похмурого світу? Техніку й тунелі зв’язку ми передамо вам. Земляни, народжені й виховані на іншій планеті, зможуть бувати й на Землі, вони відбиратимуть найкращих, кого зрікається ваша планета…

— І допомагати їм?

— Та ні ж бо! Допомагати одним — заважати іншим. Не можна цього робити! Та й… не треба. Безглуздо це. Забери в самогубця кинджал — він знайде мотузку, в річку кинеться, в прірву. Ні, спостерігачі рятуватимуть добрих і розумних, забираючи їх із світу, де вони непотрібні, в світ, що їх чекає, розкриває їм обійми…

— А це… викрадення людей — хіба не втручання?

— Мінімальне. Не викрадення — вилучення. І лише тих, кого так чи інакше вилучать — ув’язнять, скалічать, знищать, тих, кому немає місця на Землі. Таким чином ви подаруєте нове життя окремим людям, але не втручатиметесь у життя людства — хай збудеться неминуче.