Голова Дракона

Наташа — моя подруга, природознавець. Вона плавала зі мною в Тихому океані на дослідному судні. Я її ласкаво називаю матроскою.

— Ти, Васильку, великий фантазер і вигадник, — сміючись, казала. — Хіба ж є слово «матроска»?

— Слова такого, може, й немає,— жартом відбувся я. — А от людина така є. Це — ти…

Я ще хотів було додати, що вона для мене дуже дорога людина, та зашарівся й знітився на півслові.

— Хоч як ти, Васько, криєшся, — пригадую, говорив товариш по вахтах Сашко Кукса, — а всім зрозуміло: Наташка — твоя суджена, як, до речі, гм, Моніка — моя…

Можливо, й так. Не заперечую. З Наталкою мені цікаво й легко, ніби ми знаємо одне одного все життя.

Ну, а те, що вона безмежно дорога, я усвідомив, мабуть, лише тепер.

Багато днів і місяців минуло відтоді, як ми розлучилися. І от сьогодні на березі цієї загадкової водойми сновидіння перенесло мене до Наташі.

Снився атол Туамако, на який ми після аварії висадились… Як і тоді, раптово залютував тропічний ураган. Од помаху його крил падали, немов підкошені, високі пальми. Вода з океану гунула на берег.

Ціпеніючи від жаху, я побачив, як вітер підхопив Наташу і, піднявши високо в небо, поніс над спіненими хвилями.

На острові, що, покриваючись водою, дедалі вужчав, я залишивсь один. Хвилі підступали до ніг, а я, вбитий горем, навіть не відчував їхнього дратівливого дотику, не зважав на те, що суходіл зникає і, отже, мене чекала страшна неминучість.

Погляд був прикутий до неба, в якому ледь-ледь видніла завбільшки як метелик імлиста цятка.

Наташа…

Ураган жорстоко й немилосердно забрав у мене найдорожче. Серце стислося від болю, його переповнила скорбота. Віч-на-віч зі смертю, сам на краю загибелі, я нині, уві сні, терзався, мучився від того, що Наташа гинула, а я нічим їй не міг допомогти.

І — страшніше смерті — пекла думка: ми ніколи вже не побачимось!

Фантасмагорія моєї збудженої уяви, викривлена й підсилена химерним сновидінням, загострила, довела до відчаю мої й без того пекельні муки.

Ніби з туману, зринуло село. За вигоном край пригорка в мереживі різноквіття — нетолочений луг. Весело біжать по ньому хлопці й дівчата.

Я вдивляюся в їхні обличчя, намагаюсь угледіти Наташу. Та — все даремно! Її немає… Хоч це й сон, та я, мов наяву, чую: повниться співом земля, бринить, налита сонцем, кожна стеблинка. Бачу: хмарки біжать над полями, зникають і тануть непомітно і знову, оновлені, видозмінені, вічно живі з'являються на видноколі… І пахне м'ята-лугівка, й шумлять осокори.

Усе, мабуть, можна повторити, подумав, заново пережити й відчути — весну і літо, радість і печаль. Зустрітися з квітучим лугом, здолати бурю, перепливти моря — все можна повторити. Але ніколи, ніколи вже не вернеш того, хто пішов од тебе в небуття.

Може, я її не беріг, не захищав од жорстокості світу? Може… може… Прискіпливо й невідчепно терзали мою душу докори сумління. Запізніле каяття! Бо аж тепер зрозумів: слід дорожити другом. Людина незламна, дійшов я висновку, якщо в біді вона може зіпертися на чиєсь плече і якщо для неї інший не шкодує віддавати теплоти свого серця.

— Наташа!

Мені здалося: з крутогір'я лечу за нею в безвість. Лечу, холонучи з жаху, і щасливий від того, що ми удвох, нерозлучні. Тієї ж миті й прокинувся.

У небі над головою палали грона зірок і сузір'їв. Вони були такі яскраві, так чітко вирізнялися на атласному тлі чорно-синього неба, що здавались якимись штучними й нереальними, — ніби їх хто намалював. І світло, яке вони струмили, схоже було на мерехтливу, сріблясту фольгу. Тим зоряним, димчатим пилом припорошилися голі скелі. Сизим полиском відсвічувала гущавина тропічних дерев. Навіть на воді лежав серпанок зоряного світла.

Поки я спав, моє твердокам'яне ложе схололо, стало схоже на долівку погреба — спина затерпла, покрижаніли руки й ноги.

Перше, що я зробив, прокинувшись, прислухався, чи не чути де-небудь поблизу товаришів. Безгоміння. Тиша. Лише десь поза стінами Голови Дракона гупали й гупали важкі молоти шторму.

— Альфреде! — гукнув я.

— Альфреде! — повторив свій поклик, і луна роздробила його на десятки голосів.

Мене почули. У відповідь згори, правобіч, долинуло:

— Васько, Васько, ти живий?!

То обізвався Альфред. Басовитий голос Кіма Михайловича додав:

— Тримайся, любий, до ранку! Як тільки розвидниться, ми тобі допоможемо.

У повітрі щось лунко просвистіло і, ніби лопнувши, огненним списом пронизало воду. Що і ще — сяюче, іскристе. Як зорепад або блискавиці, пущені рукою Перуна-громовержця.

Ну, звісно, то витівки Зайця — геолог жбурляв на воду груддя. А я, радий, що друзі обізвалися, як дикун, пустився в танок над палаючим озером.

— Спокійної ночі! — побажав мені Альфред.

І зорепад припинився. Вода ж, як і раніше, зробилася тихою й темною.

У примовклому океанарії знову з'явились людинориби. Освітлюючи глибінь пронизливими ліхтарями, вони, немов огненні змії, один за одним стали випливати на поверхню.

ДВОБІЙ

До світанку було далеко, а спати заважав холод. Скелі віддали тепло повітрю, і озерна вода, випаровуючись, переходила в туман. Він піднімався з океанарію, немов пара над велетенським казаном. Хвилясті пасма, наповзаючи, лизали гранітне ложе.

Десь неподалік об скелю глухо билися краплі. Дурманливо пахло тропічне зілля, пробуджуючи притамований голод і спрагу. Мені захотілося пити, і я, орієнтуючись за звуком краплин, що падали, наосліп піднявся до джерела.

«Ковток бургундського додав сил…» Не знаю чому, згадався прочитаний колись рицарський роман. Дуелі на шпагах, карколомні пригоди. Як я захоплювавсь ними! А зараз — смішно. Бо наші випробування, мабуть-таки, небезпечніші за всі оті рицарські походеньки.

Тим часом людинориби випірнули з глибин. Тонке, як вістря голки, проміння обмацувало все навкруг, перебігало зі скелі на скелю, брало у фокус то одну, то другу ділянку крутосхилу.

Ось пучок світла вихопив із темряви, навкіс од мене, знайомий карниз, гірську сідловину з «чортовими» ріжками на ній. І… я побачив своїх товаришів. Кім Михайлович, згорнувшись калачиком, лежав під деревом, Заєць сидів, прихилившись до скелі.

Проміння ліхтарів його засліпило. Він приклав до очей козирком долоню, нагнувся, шукаючи щось під ногами. Потім підвівся, сипонув на воду гранітне кришиво.

Ліхтарі погасли, а кинуті Альфредом камінці іскристо прокреслили товщу океанарію.

Я сидів мовчки, спостерігаючи, як Заєць атакує людинориб.

… — Він повинен бути десь тут, — почулося знизу.

— Може, вийдемо й пошукаємо? — запитав інший, теж високий голос.

— Небезпечно, Тханг, — відповів перший. — Містер Бетлер велів його схопити, не залишаючи океанарію. Ну, та ти й сам знаєш чому: без води ми довго не зможемо. Он Чанг, у нього, крім зябрів, залишилась легеня.

— Гаразд, Ле Ван, — погодився Тханг, який був, мабуть, за старшого. — Клич мерщій Чанга.

Ле Ван, Чанг, Тханг — в'єтнамські імена, і мова, яку я почув, в'єтнамська.

Ви спитаєте, звідки я її знаю. А ось звідки. Одного разу, вернувшись із плавання, я не поїхав до матері в село.

— Ти, хлопче, молодий, — сказали в пароплавстві.— Відпочити на лоні природи ще встигнеш. А нам люди вкрай потрібні: екіпажі не вкомплектовані.

Я змушений був відмовитись од відпочинку і зовсім неждано вирушати в небезпечний рейс.

«Віма», на яку мене взяли матросом, — невеликий корабель. Його на цілий рік зафрахтовував Північний В'єтнам. Тоді якраз на Демократичну Республіку В'єтнам напали американці. Наше судно ставало мовби плавучим мостом, який зв'язував дрібні північнов'єтнамські порти з головною морською магістраллю країни — Хайфоном.

Каботажне плавання почалося. Під зливою бомб возили ми вантажі, часом надовго затримуючись у портах.

І ось, спілкуючись із в'єтнамцями, вивчили їхню мову. Принаймні розуміли, що вони говорять, та й самі могли їм відповісти.