У пiдводних печерах

У міцності пластмаси невдовзі переконалися всі троє. Восьминіг на хвилинку зник з поля зору, а потім почулися сильні удари по корпусу корабля. Раніше, ніж люди опам’яталися, біля ілюмінатора з’явилося щупальце з великою каменюкою. Методично, із швидкістю пневматичного молота восьминіг забарабанив нею у віконце.

Славко потяг важіль управління на себе, кидаючи батискаф стрімко вгору, праворуч, ліворуч. Але восьминіг не відставав. Він, очевидно, щільно присмоктався до корабля і робив віражі разом з ним, не перестаючи грюкати по корпусу.

— Він хоче ближче познайомитися з нами, — спробував підбадьорити себе і друзів Валерій.

— Вимкніть світло в салоні! — наказав командир, очевидно вирішивши, що настав саме такий момент, коли треба бути рішучим.

Салон поринув у темряву. Та це нічого не дало. Восьминіг і далі тарабанив з короткими інтервалами, які використовував, щоб зазирнути в ілюмінатор.

— Може, він бачить нас і в темряві? — висловив здогад Валерій.

— Цілком імовірно, — відповів Славко. — Термоскопічні очі, інфрачервоний зір. Глибоководні кальмари фіксують теплове випромінювання. Чому б і цим упертим тварюкам…

Він запнувся, подумавши, що гідробіологові не личить так висловлюватися про об’єкт досліджень.

Восьминіг, врешті, переконався, що пробити корпус не вдасться, перестав тарабанити, востаннє глянув у темний ілюмінатор і зник.

— Ху! — полегшено зітхнув Валерій. — На цей раз близьке знайомство не відбулося.

— Все ще попереду, — пообіцяв Славко. — Познайомимося. І, може, знайдемо відповіді на деякі питання.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Валерій.

— Бачиш, — почав Славко, — всі восьминоги вміють орудувати камінням. Ще дві тисячі років тому римський учений Гай Пліній Старший описував, як восьмирукі проникають у черепашки молюсків… Восьминіг чатує біля хатки молюска, терпляче чекаючи, коли вона розтулиться. А потім, вибравши момент, кидає до неї камінь — і кінець: черепашка вже не стулиться…

— То він має батискаф за черепашку? — засміявся Валерій.

— Ось про його наміри ми якраз нічогісінько й не знаємо. А шкода, — відповів Славко цілком серйозно.

5

Валерій зібрав усі книжки з гідробіології, які були на судні. Окрім того, він весь час чіплявся з нескінченними запитаннями до Славка, Тукала, іхтіологів. В основному його цікавили головоногі молюски.

— Чергова перекваліфікація? — усміхнувся Славко. Саме він добре знав, скільки таких перекваліфікацій було в Валерійовому житті.

— Ви що, серйозно вирішили стати гідробіологом? — дивувався Тукало.

Адже щоб написати репортаж, досить було і сотої частки того, що Валерій уже знав.

Журналіст відмовчувався. Йому не хотілося пояснювати Нечипорові Арсеновичу, що він просто захопився, як захоплювався уже багато разів, коли знайомився з новою для нього справою.

За ці дні бухту знову й знову обстежили і водолази, і підводний човен, і батискаф. Нічого нового не виявили, контейнера не знайшли. Водолази встановили, що радіоактивність на різних ділянках дна змінюється. Як не дивно, її рівень був найвищий не там, де лежав контейнер, а метрів за п’ятдесят, біля входу до підводної ущелини, але там потрапили в такий лабіринт, що дослідити його до кінця не відважилися. Вирішили перекласти цю справу на дресированих дельфінів.

За два дні прибула і Людмила Миколаївна зі своїми вихованцями — Пілотом та Актрисою, які уже встигли зажити слави в наукових колах. Дельфіни й тут стали загальними улюбленцями. Навіть суворий командир підводного човна грав з Актрисою й Пілотом у м’яча та пригощав їх рибою. При цьому він інколи голосно реготав, а дельфіни розкривали свої пащі, і очі їхні променилися задоволенням. Інколи Актриса від надмірних почуттів легенько щипала ротом командира і потім свистіла “вибачте”. Це було одне із сорока п’яти слів, які вона вміла висвистувати дихалом-ніздрею.

Валерій підходив до них, милуючися грою, і тоді командир ніяковів. Якось він захоплено сказав Валеріеві:

— А вона красива!

— Хто? — не зрозумів Валерій, дивлячись на Людмилу Миколаївну, яка в той час наставляла робітників, що складали блоки підводного будинку-дзвона. Молода жінка стояла біля борту в темно-синьому спортивному костюмі.

— Я про дельфінку, — чомусь насупився командир.

— А я так і подумав, — сказав Валерій. Він прибрав заклопотаного вигляду і ніби ненароком кинув: — Мені, напевно, доведеться познайомитися з цими тваринами ближче… Славко хоче, щоб я пробув кілька днів у “дзвоні”, допоміг Людмилі Миколаївні.

Прибрехав він зовсім небагато. Насправді, посилаючись на інтереси газети, він просив Славка дозволити йому допомагати біля дельфінів. Зваживши на те, що Валерій захоплюється підводним спортом, а він сам дуже зайнятий, Славко дозволив. У такий спосіб убив ще одного зайця — хай Валерій помучить своїми запитаннями Людмилу Миколаївну.

Раніше ніж опустити самого “дзвона”, водолази спорудили на дні бухти два підсобні склади та закритий басейн для дельфінів. Серед водолазів був і Валерій. В глибоководному костюмі він почував себе чудово. Шолом із спеціальної пластмаси дозволяв добре бачити у воді, ультразвуковий апарат забезпечував надійний зв’язок з товаришами, а водометний двигун був прекрасним засобом для пересування.

Першого ж дня, щойно водолази почали працювати, до них підпливли восьминоги, яких помітили не зразу. Очевидно, октопуси замаскувалися під колір дна і зробили це, як належало, майстерно. Людям весь час здавалося, що за ними хтось спостерігає, вони не могли з’ясувати, хто саме, і нервувалися. Одначе по-своєму нервувалися й восьминоги. На їхніх тілах почали спалахувати смуги і сліпучо-білі плями. Завдяки цьому й помітили незваних гостей — спочатку одного, потім другого. Вони трималися метрів за п’ять і не наближалися. Начитавшись книжок про октопусів, Валерій спробував погратися з ними і простягнув до одного руку, молюск умить наїжачився, прибрав загрозливого вигляду — кожна з трьох передніх пар щупалець утворила велику дугу навколо смертельно блідого тіла, обрамленого темно-червоною смугою, оголилися основи присосків. Розширилися очі, скеровані кудись угору, ніби восьминіг волав про допомогу. Увесь він начебто промовляв: забирайся геть, поглянь, який я страшний. Валерій був злякався, але за ним спостерігали інші водолази. Не соромитися ж! Він примусив себе підпливти до восьминога ближче. Той відсунувся назад, а коли й це не допомогло, випустив маскувальну чорнильну хмару і, не гаючись, утік.

Валерієві здалося, що після цього восьминоги стали більше звертати на нього увагу, двоє чи троє постійно крутилися поблизу. Він згаяв чимало часу, спостерігаючи за ними, і помітив багато цікавого. Виявилося, наприклад, що у кожної пари щупалець є свої обов’язки: одні — служили “ходулями”, щоб пересуватися по дну, інша пара обстежувала предмети. Була ще одна пара, якою восьминіг ніби подавав сигнали.

— Оце вже продукт вашої фантазії, — сказав Тукало, коли Валерій розповів про свої спостереження. — То ви бачили, мабуть, “вартові” щупальці. Під час сну тварини вони пильнують ворога.

— Але мені здалося… — знову почав Валерій.

— А те, що здалося, викладіть у статті для вашої газети… Так би мовити, для цікавості. В пресі це, може, й пройде… Але в науці, юний мій друже…

Він демонстративно відвернувся од Валерія, ще раз даючи зрозуміти, що все-таки не схвалює рішення керівника експедиції послати Валерія до дельфінів.