Глибинний шлях

— Вона будівництвом займається?

— Не зовсім так. Вона фізико-хімік. Спеціалізувалася на вивченні різних металів. Ну, а метали — будівельний матеріал. Вона ж і мені допомогла. Мій літак і його мотор збудовано з нових матеріалів. Розповідати тобі про них я не буду, бо це військова таємниця, але вони — значний крок вперед для нашої авіації.

— Цікаво.

— Безперечно. Зараз я думаю відпочити місяця півтора, а там займусь знов цим літаком. Мені думається, що коли інженери допоможуть, то наступної весни я перекрию свій рекорд не менш як хвилин на сорок п’ять.

Після сніданку, розпрощавшись з Шелемехою, я поїхав до редакції домовитися про свої перші завдання.

Черняка застав трохи кислим. Він признався, що не виспався після вчорашнього вечора.

— Ти на кілька днів затримайся у нас. Підождемо, що там з’ясується з проектом Макаренка. А поки що ось тобі цікава тема. Візьми яку-небудь з лабораторій науково-дослідного інституту будівельних матеріалів та будівельної техніки.

— Це академіка Саклатвали?

— Так. Він керує цим інститутом.

— Я охоче взяв би лабораторію металів.

— Не заперечую. Приготуй папірець від редакції, я підпишу, і рушай туди.

Я поспішив до друкарської машинки. Там мене побачив Догадов, приязно привітався, як із давнім знайомим, і сповістив, що бачив листа на моє ім’я, якого тільки-но приніс до редакції листоноша. Догадов зараз же побіг у кімнату до секретаря і приніс відтіля листа. В конверті було запрошення від професора Довгалюка відвідати його сьогодні ввечері, бо саме сьогодні до нього збираються кілька друзів на склянку чаю.

— Дуже вам вдячний, — подякував я Догадову. — Це запрошення на вечір фантазії.

— Що то за вечір? — зацікавився він.

Коли я пояснив йому, він почав просити взяти його з собою. Я радий був би задовольнити прохання, але не знав, як подивиться на це професор.

— Знаєте що, — сказав я своєму колезі, — я дзенькну телефоном до Шелемехи і спитаю, чи це зручно. Краща буде, якщо він вас приведе туди. Я ж бо людина зовсім нова і, мабуть, не цікава для Довгалюка.

Догадов погодився. Скориставшись телефоном, що стояв біля мене, я за хвилину розмовляв із Станіславом. Льотчик відповів, що приводити нового гостя до професора справа делікатна. Він не хоче зловживати своєю настирливістю, але обіцяв поговорити з Аркадієм Михайловичем, щоб той запросив Догадова на один із наступних вечорів.

— А чому це так несподівано? — спитав я Станіслава. — Учора ж професор нічого не говорив.

— Він сьогодні дзвонив мені, тільки-но ти пішов, і просив обов’язково відвідати його ввечері. Це, власне, заради моєї недостойної персони, бо завтра я все ж таки їду.

— А хто там іще буде?

— Не знаю. Ти, я, Ліда, а хто ще-невідомо. Тільки не спізнюйся, професор цього не любить.

— Гаразд.

І я повісив трубку.

— Ну що? — спитав Догадов.

Я переказав йому пояснення І обіцянку Шелемехи.

— Шкода, — розчаровано промовив він, — тішу себе надією, що льотчик замовить за мене слово і я ще попаду туди.

Мені самому було жаль колегу, бо я бачив, що йому дуже хотілося попасти на той вечір.

— А хто там іще буде? — зацікавився він.

— Шелемеха не знає. Сестра його буде.

— Ліда Шелемеха? — швидко спитав Догадов.

— Так. А ви її знаєте?

— Колись бачив. — І він одійшов від мене. “Може, це він?” раптом запала мені в голову нова підозра.

Мушу признатися, що разом з цим у мене враз ворухнулася недоброзичливість до молодого чоловіка. Але я переміг це досадне почуття.

Через годину з листом, якого підписав Черняк, я їхав в інститут до академіка Саклатвали.

ВЕЧІР ФАНТАЗІЇ

Аркадій Михайлович Довгалюк займав маленьку квартиру на п’ятому поверсі, під самісіньким дахом. Двері мені відчинив сам професор. Він одразу ж запросив мене на солярій, [4] де вже були гості.

Опинившись на даху, я мимоволі здивувався, побачивши там сад-квітник. В центрі здіймалася клумба, засаджена резедою, матіолою, тютюном. Навколо в діжках стояли пальми, а поруч них — звичайнісінькі вишні та кущі ліщини. Трохи далі примостилися кілька ялинок. Під тими деревами були поставлені стіл та стільці. Все це освітлювала електрична лампочка під темним абажуром

Біля клумби стояло двоє людей. Я впізнав інженерів Самборського та Макаренка.

— Як вам тут подобається? — спитав Самборський, подаючи руку.

— Надзвичайно подобається. Давно росте цей сад?

— Уже десять років. Так, Ярослав? Самборський глянув на Макаренка.

— Яв цьому дендрарії вперше, — сказав Макаренко. — Професор влаштував його після того, як я виїхав з нашого міста. Колись ми збирались на квартирі у Аркадія Михайловича або в Палаці піонерів.

— Після того ви тут не бували? — спитав я.

— Ні. От уже десять років. З Аркадієм Михайловичем я кілька разів зустрічався на Кавказі, в Середній Азії, на Алтаї, на Далекому Сході. Він же щороку їздить в якусь експедицію. А з цим мужем, — він кивнув на Самборського, — ми протягом року навчалися математики в Томському університеті.

— А Шелемеху ви досі не знали?

— Ні, — втрутився Самборський. — Шелемеха ж із Стародиіпровська. Там Аркадій Михайлович ще раніш працював, і він знає його відтоді. Я, правда, вже бачне його кілька разів, а Ярослав учора зустрів його вперше.

— Я місяць тому приїхав сюди, — пояснив Макаренко. — Був тут недовго і виїхав, а позавчора вернувся.

— Думаєте тут залишитися?

— Напевне ще не знаю.

В цей час до нас приєдналося кілька гостей. Один за одним вони подавали руку й називали свої прізвища, а Самборський тут же говорив, хто вони.

— Свічка, — сказав довгий, незграбний юнак.

— Астроном, — пояснив Самборський.

— Гопп.

— Фізик.

— Макуха.

— Географ.

— Барабаш.

— Лікар, лікує всі хвороби, крім сердечних, — пожартував інженер.

Це прізвище одразу привернуло мою увагу. Саме в цей час хтось з нових гостей засвітив ще одну лампу, і в дендрарії стало видно, як удень. Барабаш мав приємне і розумне обличчя. Правда, в його рухах було щось таке, що свідчило про недостатню енергію. З одного боку, в ньому проглядали риси вольового характеру, швидше якоїсь постійності, а з другого — він справді нагадував людину, як говорить Станіслав, вайлувату.

Почувши жарт Самборського, він трохи подумав і лише потім відповів:

— На щастя, ти такого лікування не потребуєш. — І обличчя лікаря засяяло, наче він несподівано для самого себе сказав щось дуже дотепне.

— Не минуло й півгодини, як він знайшов відповідь, — кепкуючи, продовжував Самборський. — Ось знайомся з моїм найкращим другом Макаренком.

— Дуже радий, дуже радий, — промовив Барабаш, вдруге тиснучи руку Макаренкові. — Ваш друг любить пожартувати.

— Він завжди цим відзначався, — відповів той.

— Правильно, я теж це казав.

Слухаючи лікаря, я цілком переконався, що тоді над морем зустрічав Ліду з ним.

Але ось і вона. На дах вийшов Аркадій Михайлович в супроводі брата й сестри Шелемех. Гості одразу загомоніли, побачивши свого старого учителя та знаменитого льотчика. Я думаю, що присутність Ліди теж багато важила, бо вільно чи не вільно, а погляд кожного з присутніх затримався на ній більше, ніж на професорові та майорові. Тільки чому дівчина раптом здригнулась і обличчя в неї наче змінилося, коли вона глянула в наш бік? Вона враз опанувала себе, але я був певен, що для неї трапилось щось несподіване. Невже те, що вона побачила тут Барабаша?

— Прошу сідати, — звернувся до всіх професор.

— Лідо, на хвилиночку, — покликав Самборський. — Познайомся з єдиною людиною, з якою ти тут ще не знайома. Мій кращий друг, — сказав він, показуючи на Макаренка.

Ліда простягла інженерові руку, і той потиснув її, мовчки уклоняючись. Вона теж мовчала.

— Ну, що ви наче в рот води набрали? — продовжував невгамовний Самборський. — Накажете вас відрекомендувати? Будь ласка. Лідія Дмитрівна Шелемеха, інженер фізико-хімік. Ярослав Васильович Макаренко, інженер-вигадник, уміє будувати шахти.