Привид iде по землi

— Стільки, скільки й учора, — смиренно відповів Міас,

— Мовчати! Ще раз побачу — покараю!

— Що побачите? — не стерпів Алессандро.

— Мовчати! — налився кров’ю наглядач. Коротко, розмахнувшись, він палицею уперіщив в’язня по спині. Алессандро скрикнув, але стримався. Треба змовчати. Сьогодні на карту ставиться все.

— В колону! — крикнув наглядач.

Вишикувавшись у шеренги по троє, каторжники потяглися до шляху. Десять рядів. Тридцять в’язнів.

Двадцять карабінерів і десять собак оточили колону. Пролунала команда. Здіймаючи куряву, каторжники рушили до табору.

…Хмара наступала повільно, але невпинно. Вона затягнула непроникливою пеленою зорі, місяць. Прокотився грім. У вікні барака замиготіло зеленкувате світло блискавиці, чітко окреслились фати.

Алессандро тихо звівся на лікті. Прислухався. Тишу порушувало тільки важке сопіння каторжників. Всі спали. Можна рушати…

Він витягнув вузлик з одежею з-під узголів’я, обережно вислизнув поміж двох сусідів. Навшпиньки пробіг довгим проходом до дверей. Там на стільці дрімав вартовий — один з каторжників. Йому перепаде від наглядача, але що поробиш. Пожалієш товариша — сам загинеш.

Тихо, без скрипу, відчинилися двері. Вологе, запашне повітря вдарило в обличчя, проникло в легені, сп’янило Алессандро. Не гаяти ні хвилини!

Табір був обплутаний високою загорожею з колючого дроту. Вночі маленька електростанція давала струм, щоб освітлювати заборонену зону. Навколо стриміло шість дерев’яних веж. Там чатували карабінери, яких каторжники прозвали “папугами”.

Алессандро хотів проникнути якраз посередині між двома вартовими. Сьогодні була добра нагода. Якщо піде дощ, то карабінери носа не висунуть з-під накриття. Можна пройти непомітно.

Кілька днів тому Алессандро дістав кусачки. Тепер вони знадобляться. Аби тільки собаки не гавкали. На цей випадок Алессандро захопив свою пайку хліба.

Стало зовсім темно. Ліхтарі на огорожі ледве блимали, хитаючись під поривами шаленого вітру. Лив густий дощ.

— Слава тобі, Боже! — прошепотів Алессандро. — Тепер можна…

Він одягнув куртку з брезенту, підповз до колючої загорожі. На вежі мовчали. Значить, його не помітили.

Алессандро майже вріс у землю. Він хотів би стати мурашкою, щоб жодне око не відрізнило його від найменшої пилинки, він хотів би стати безплотною тінню, щоб не дрижати від неприємного страху перед невідомим.

За дротом загарчав пес. Він, напевне, помітив Алессандро. “Проклятий! Що тобі потрібно? Моє життя? Але ж я тобі не зробив нічого поганого! Навпаки, я товариш тобі! На, жери мою останню пайку хліба”.

Пес жадібно схопив хліб і замовк, захлинаючись глевким окрайцем. Алессандро хутко запрацював кусачками. Одна дротина, друга, третя… Ще трохи, Ще трохи! Вони мовчать. Значить, не чують… Не бачать. Слава тобі, свята Маріє! Засліпи їм очі. Закрий мене своїм покровом!..

Сліпучий спалах блискавиці розкраяв небо навпіл. Грякнуло так сильно, що Алессандро зіщулився, похолонув від жаху. Потім підняв голову. Темно, темно. Лампочки погасли від блискавки. Десь лінія передачі замкнулась… Тепер можна… Отвір готовий…

Алессандро, ніби вуж, прослизнув на той бік, подряпавши руки колючками. Пес глухо бурчав, доїдаючи хліб. Алессандро схопився на ноги й подався геть від табору в рятівну темряву ночі.

Серце скажено калатало, воно виривалося з грудей, заважало бігти. Спирало подих. Алессандро на мить зупинився, кілька разів глибоко зітхнув. Задер голову догори, підставив обличчя під дощ.

В ту ж мить на вежі щось тріснуло, і в туманне небо з шелестом полетіла ракета. Мерехтливий примарний феєрверк осяяв околиці табору. Алессандро помітили, бо на вежах закричали. Тупо ляснули постріли. Засвистіли кулі. Собаки зчинили ґвалт

Ракета згасла. Алессандро якусь секунду непорушно стояв на місці, ніби закам’янілий. Все пропало! Тепер уже не втечеш…

Але ноги автоматично понесли його далі. Воля! Ти на одну мить усміхнулася йому. Ти насміялася над ним! Мати Божа! За що ти караєш мене, чому не захистиш від ворогів?

Знову спалахнули ракети, але вони вже далеко. Стіна дощу повністю заховала втікача. Може, вдасться втекти? Може, вартові не доженуть його?

Даремна надія! Доля одвернулася від каторжника. Ось уже чується недалеко гавкіт собак. Вони йдуть по сліду. Від табору безупинно злітають у грозове небо ракети, і кожного разу перед Алессандро виникає його мерехтлива тінь. Хай вона буде проклята, зрадлива тінь! О, якби зробитися невидимим, розтанути в мороці. Хай би тоді шукали, біснувалися! Він би став невразливим, всемогутнім, він би відомстив катам за наругу й знущання!..

Божевільна мрія твоя, Алессандро. Що твої химери, коли переслідувачі за двадцять метрів позаду Навіть крізь шум дощу чути важке сопіння собак. Гучно лунає лютий окрик карабінера:

— Стій! Стій, тобі кажуть, собако!

Алессандро не зупинявся. Йому раптом здалося, що це вві сні він біжить по мокрій каменистій рівнині й ніяк не може втекти від жахливого кошмару. Ще, ще трохи! Ось зараз він проснеться! І зникне тоді кошмар… а поряд буде ніжна, люба Катрен… їхня бідна хатина й зоряна ніч за вікном…

— Стій, проклятий! — ревнув хрипкий голос над самим вухом, і різкий удар упав на голову Алессандро. Він зойкнув, упав на коліна.

— За що? — простогнав утікач, дивлячись затуманеним поглядом у хмарну височінь.

— Ось тобі, ось! На, собако, одержуй! — кричали карабінери, сиплючи удари прикладів на беззахисного в’язня. Він тільки охав, метлявся, мов роздушений черв’як, у них під ногами, звивався болісно в грязюці, намагався захистити від ударів обличчя. Свідомість боролася проти непритомності, яка хвилями накочувалася на Алессандро. Ніби крізь вату, до слуху його долинули різкі слова:

— Припиніть! Досить йому!.. До в’язниці Санта-Пенья!

Чудесна мрія Моріса

Вогненними обручами стискувало скроні, пекло в грудях, горіли ступні ніг, але свідомість поверталась, життя міцно трималося знівеченого тіла.

Алессандро відчув дотик ніжних пальців до обличчя. Ті пальці чимось м’яким проводили по щоках, по чолу. Хто ж це? Невже карабінери? Де він? Чому навколо тиша? Де товариші-каторжники?..

Алессандро з болем розплющив очі. Світила тьмяна лампочка. Вона висіла в заглибині на білій стелі. Потім над втікачем з’явилося чиєсь обличчя. Очі незнайомця дружньо посміхалися. І взагалі, все в ньому сміялося: круглі щоки, трохи кирпатий ніс, високе бліде чоло, покрите дрібними зморшками.

— Хто ви? Де я? — прошепотів Алессандро.

— Добрий день! — весело відповів незнайомець. — Мене зовуть Морісом. Моріс Потр. Я француз… А вас?

— Алессандро… Лосс…

— Я радий за вас, сеньйоре Лосс, — жваво сказав Моріс. — Ви поправляєтесь. Добряче здоров’я! Вас так обробили, що живого місця не знайдеш. Схоже на відбивну котлету. Але тепер нічого. Все буде гаразд. На в’язневі й на собаці швидко засихають болячки.

— Але де я? — знесилено запитав Лосс.

— Санта-Пенья!

— Каторжна в’язниця? — пересохлими губами прошепотів Алессандро.

— Так! А ви хіба не знали цього?

— Знав, — важко вирвалося в Алессандро. Голова його знову безсило впала, на повіки насунувся болючий тягар.

Старий Міас сказав правду. Не захотів бути в таборі Вальнера-П’єха — тепер здихай у темній камері в’язниці, без свіжого повітря й їжі. Який ганебний кінець!.. Краще б вони вбили його в ту грозову ніч, краще б птахи розтягли його кістки по скелях!

— Кінець! — простогнав він, зціплюючи зуби від болю.

— Кінець? — почулося запитання. — Який кінець?

Алессандро розплющив очі, здивовано втупився в обличчя Моріса. Воно сміялося — обличчя нового товариша по нещастю. Що таке? Він божевільний чи дурник? Чи, може, цілком звик до собачих умов?

— То чому ж кінець? — перепитав Моріс, підкладаючи під голову Алессандро туго згорнуту куртку.