Шукач [Стрiлець]. Темна вежа I

Хай там як, я не хочу цензурувати чи істотно змінювати хід сюжету цієї книги. Попри всі вади, у ньому є якийсь особливий шарм (так мені здається). Змінити його надто глобально означало б відцуратися од людини, яка першою писала про стрільця наприкінці весни та на початку літа 1970-го року, а цього я робити не хотів.

Що мені насправді хотілося зробити (по змозі, перед тим, як вийдуть останні томи серії), так це запропонувати новачкам оповіді про Вежу, а разом з ними — і давнім читачам, які схотіли б освіжити спогади, — зрозуміліший початок і зробити так, щоб знайомство зі світом Роланда відбулося трохи легше. А ще я хотів, щоб у них була книга, у якій майбутні події передвіщаються краще. Сподіваюся, мені це вдалося. І якщо ви один із тих, хто ще ніколи не відвідував магічного світу, через який пересуваються Роланд та його друзі, маю надію, що ви дістанете насолоду від див, на котрі там натрапите. Найбільше мені хотілося розповісти казку про дива. І якщо вас бодай трохи зачарує аура Темної вежі, я вважатиму свою працю, яка почалася в 1970-му й переважно закінчилася в 2003-му, завершеною. Проте саме Роланд першим укаже на те, що такий проміжок часу насправді важить дуже мало. І взагалі, коли хтось вирушає на пошуки Темної вежі, час втрачає будь-який сенс.

6 лютого 2003 р.

ШУКАЧ

Розділ І

Стрілець

І

Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець.

Безмежна пустеля — апофеоз усіх пустель, — здавалось, існувала під небесним склепінням вічно і простиралася в усі боки до самого горизонту. Вона була сліпучо-білою, безводною і без будь-яких характерних особливостей ландшафту, за винятком розпливчастих, ледь помітних обрисів гір, що бовваніли на горизонті, та чортового зілля, яке спричиняє солодкі сновидіння, кошмари та смерть. Вряди-годи траплявся надгробний камінь, що слугував дороговказом, бо занесена піском стежка, яка перетинала тверду кірку солончаку, колись була трактом для диліжансів та возів. Відтоді світ зрушив з місця. Спорожнів.

На якусь коротку мить стрілець відчув запаморочення, ніби втратив орієнтацію. Світ здався ефемерним і якимось прозорим. Це відчуття минулося, і стрілець рушив далі, як і світ із неродючим грунтом, поверхнею якого він прямував. Він незворушно долав милю за милею, не поспішаючи і ніде не затримуючись. Навколо попереку, наче роздута сосиска, хилитався шкіряний бурдюк з водою. Майже повний. Багаторічне самовдосконалення у кхефі дозволило стрільцеві досягти п'ятого рівня. Якби він був праведником манні, то навіть не відчував би зараз спраги, а тільки з холодною відстороненістю спостерігав би за тим, як організм втрачає воду, зволожуючи тріщини й темні внутрішні порожнини лише тоді, коли здоровий глузд велів йому це зробити. Та він не сповідував релігію манні, як і не був послідовником Людини Ісуса, і зовсім не вважав себе праведником. Він звичайнісінький пілігрим, який лише одне може сказати напевно: його мучить спрага. Проте попри це у нього не було особливого бажання пити. Якимось незбагненним чином це давало йому втіху. Саме це потрібно було країні, країна відчувала спрагу. Він прожив довге життя і мусив пристосовуватися, інакше став би нічим.

Під бурдюком — револьвери, ретельно достосовані до рук стрільця. До кожного була прикріплена пластина, бо ж дісталися вони йому в спадок від батька, у якого була менша вага, та й на зріст він був не таким високим, як його син. Два ремені схрещені над стегнами. Кобури промаслені так глибоко, що не розтріскаються навіть під цим нещадним сонцем. Рукоятки револьверів — із сандалового дерева, жовті, ретельно відполіровані. Нещільно прилягаючи до стегон, кобури погойдувалися на стрічках із сиром'ятної шкіри у такт ході. Від них фарба і тканина на боках джинсів майже стерлися, залишивши по собі дуги, схожі на посмішки. Від мідних гільз патронів у патронташі в різні боки розходилися геліографічні відблиски сонця. Патронів уже було менше. Ледь чутно потріскувала шкіра на кобурі.

Комір безбарвної, ніби дощ чи пил, сорочки був відкритий на шиї, у пробитих вручну дірках вільно погойдувався сиром'ятний шнурок. Капелюха не було. І ріжка, який стрілець колись носив із собою, теж вже багато років не було, того ріжка, що перед смертю випав із руки друга. Він тужив за ними обома.

Ставши біля пологого насипу дюни (хоча піску тут не було — пустелю вкривав твердий сланець, і навіть поривчасті вітри, що дули після настання темряви, не здіймали нічого, крім надокучливої шорсткої куряви, схожої на порошок для чищення), він побачив розкидані залишки крихітного вогнища з підвітряного боку, там, де промені сонця зникають першими. Стрільця повсякчас тішило, коли він вкотре вже натрапляв на такі другорядні прикмети, що знову й знову підтверджували ймовірну людську природу чоловіка у чорному. Губи на розритому віспою, облупленому від сонця обличчі (тому, що від нього залишилося) розтягнулися в подобі моторошної кривої посмішки.

Авжеж, переслідуваний палив чортове зілля — єдине, що могло зайнятися у цій пустелі. Воно давало рівний єлейний вогонь і горіло повільно. Поселяни прикордоння розповідали, що демони живуть навіть у полум'ї. Зілля палили, але уникали дивитися на вогонь. Говорили, що демони заворожують, заманюють і затягують того, хто дивиться, у вогнище. І його там побачить дурень, який зазирне туди наступним.

Під рукою стрільця спалене зілля, викладене у формі знайомої ідеограми, розсипалося на сірий порох, і знак утратив смисл. У попелі, крім обвугленого шматка бекону, не було нічого, і він, не задумуючись, з'їв його. Так було завжди. Ось уже два місяці стрілець переслідував чоловіка у чорному пустелею, цим нескінченним, до болю одноманітним очищувальним пустельним простором, і йому потрібні були інші сліди, а не гігієнічно-стерильні ідеограми багать, які розкладав чоловік у чорному. Жодної банки, пляшки чи бурдюка (сам стрілець, наче змія — шкіру, скинув дорогою чотири таких мішки). Екскрементів він теж не знайшов і припустив, що чоловік у чорному їх закопував.

Можливо, вогнища були символами, кожен із яких відповідав одній великій літері у посланні. «Тримайся подалі, напарнику», — могло промовляти воно. Або «Кінець уже не за горами», чи навіть «Впіймай мене, якщо зможеш». Байдуже, про що вони повідомляли чи не повідомляли. Його не цікавили послання (навіть якщо то були саме вони). Ці рештки холодні, як і всі інші, — ось що важить. І все ж він наблизився. Знав, що вже перебуває ближче, але не знав, звідки йому це відомо. Якимось нюхом, можливо, довідався. Та це також не мало значення. Він ітиме, поки не станеться якась зміна, та навіть якщо нічого не зміниться, він усе одно піде далі. Як на те Божа воля, то вода буде навіть у пустелі — казали старі. На все воля Божа. Стрілець підвівся і обтрусив попіл із рук.

Інших слідів нема. Навіть якщо на твердій породі й могли залишитися якісь незначні рештки, їх, ясна річ, уже давно підхопив і забрав із собою гострий, наче бритва, вітер. Немає людських фекалій, немає викинутого сміття і жодних ознак того, де їх могли закопати. Нічого. Тільки ці охолоді багаття вздовж древнього шляху, що веде на південний схід, і невтомний далекомір у голові стрільця. Хоча, звісно, було щось інше: стрільця притягувало на південний схід не просто відчуття напрямку. І навіть не сила магнетизму.