Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

— Це трава, — Фоліана усміхнулася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.

— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.

— Не знаю… Ще не знаю.

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.

Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.

— Ти вже втомився?

— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.

Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано?

— Що Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?

— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.

— Що сталося, Фоліано?

— Нічого.

— Чому ж ти впала й не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти у цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.

— Звідки ти знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…

Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:

— Що це?

— Де?

— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.

Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.

— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.

— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це теж інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я подумав, що це в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана кумедно підібгала під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти сиди спокійно. Коник сам до тебе прийде.

Чебрик не знав, скільки часу минуло. Він завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про які не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р-р, сю-ю-ю-ю-р-р-р…

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він з крилами. Ти не казала.

— Я забула. Але ж ти впізнав?

— Впізнав.

— Ходімо до лісу.

І вони рушили далі. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони вийшли до першого дерева… На Інкані таких дерев він ніколи не бачив. Брунатні стовбури, а на верхівці — гілля без листя, але з зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище?

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогника з запальнички. Голки розгорілися. Чебрик дивився на вогонь, і він теж видавався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже вони живі?

— Вони вже сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Вакса. Вогонь допомагає їм перейти в іншу форму, щоб колись стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше й простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Суха глиця потріскувала, часом сичала.

— Він щось говорить?

— Щось говорить, — повторила за ним Фоліана. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою

пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом.

Сиділи біля трепетних язичків вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені — кібер і маленька людина.

І раптом пішов дощ. Спершу вони почули, як залопотіло над їхніми головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали Фоліані на чоло, а Чебрику на носа. Зненацька, земля і небо немов луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм, — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана.

— А що це — грім?

— Електричний розряд між землею і хмарою. Коли на Землі йде дощ, часто чути грім.

Краплі падали з неба прямовисно, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. А вогонь не загасав, лише сичав голосніше.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тобі було цікаво сьогодні?

— Фоліано, я ще не хочу повертатися.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній все живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.