Жаданi пороги землi

І що характерно: жоден, ну буквально жоден факт не підтверджено історично, а вони вештаються з розмаяними пір’їнами на шоломах, і в кожній пивниці, цмулячи з кухля, вихваляються своїми подвигами. А де, де ж вони, оті побиті нехристі? Де красуні, визволені з чаклунських чарів? Хто всі ті подвиги бачив, хто протокола складав, хто дописував для нащадків?

Толочили, звісне діло, кіньми флору й фауну, з мечами й списами вправлялися, ніхто не заперечує, цокали підковами під вікнами, безперечно. Роками шукали за лісами й долами Святого Грааля, билися за гріб Господа Бога, й пили неабияк, і поїсти годні були ще й як, але подвиги — до чого вони тут?

Блакитний Лицар поглинав морозиво, а Едгар дививсь у. вікно. Не літали вже лебеді, і троянди зів’яли, обернулись у жалюгідні грудочки, і кущ пожухнув, схилившись аж до самісінької землі.

Коли симпатична офіціантка поставила перед Блакитним Лицарем іще три вазочки, обличчя месіра вкривала вже легка паморозь. Блакитний Лицар давився морозивом і, між іншим, щось говорив, дихаючи парою, та Едгар не слухав його. Він думав про те, як відшукати Юдіф.

Блакитний Лицар, певна річ, бачив, що Едгар його не слухає, тому дуже пожвавішав і навіть розстебнув “блискавку” на комірі голубої спортивної сорочки, коли до столика підійшов іще один любитель морозива. Виявилося, що цей любитель — Едгарів двійник. Він сів і зацікавлено втупився поглядом в офіціантку, що підійшла до їхнього столика.

— Одну порцію, голубонько, — протуркотів Двійник і скоса глянув спершу на Едгара, а тоді на Блакитного Лицаря, огорнутого клубами пари. — В нього, певне, пташка спурхнула? — спитав він у Лицаря, маючи на увазі Едгара.

Блакитний Лицар повагом кивнув, закашлявся й мовив застудженим голосом:

— Авжеж, нашого друга покинула дама. Красуні ой як часто бувають лихі.

— Всі однакові, — озвався двійник. — Я вчора проводжав одну, анекдотами її розважав, на таксі покатав, а вона біля дверей каже: “До побачення, дуже приємно було познайомитися”. Приємно їй, бачте.

— Списом під ребра, — відреагував Блакитний Лицар і додав без жодного видимого зв’язку з попереднім: — А в Генки чорна дірка в квартирі з’явилася. Спершу краватку, тоді рукавиці для боксу, а тоді й до електрики дійшло, й до магнітофона. Пхнувся він сам до тієї дірки, то лишень учора викараскавсь у дачному селищі й однаково без магнітофона,

— Все життя наше — суцільна чорна дірка. Вабить усі наші прагнення й бажання, а навзамін — хоч би тобі що! — пробурчав двійник. — Учора я з тридцяткою до пивниці пішов — і куди та тридцятка поділася… А теж до чогось замолоду поривався. Горів, переживав, міркував про сенс життя, сперечався до хрипоти, до бійок пхався, справедливості вимагав. Паскудства не терпів. Співчуття, бачте, розуміння прагнув знайти. Де там! Потрібен ти комусь зі своїми переживаннями. Кожен про себе дбає і за себе журиться. Тільки за себе. Тільки себе й бачить, тільки себе й чує. Де вони, друзі оті? Таж прикидалися, що розуміють тебе, підтакували. А кралі? Ех, гірш од них нічого не буває! Душу поколупає, наче віником, все вимете — і бувай здоровий! Дякувати, коли кивне потім при зустрічі. Кожен лише в себе дивиться, кожен сам собі чорна дірка або навіть не чорна, а біла — все відтручує…

— Та ви, голубе, так само в себе дивитесь, — зауважив Блакитний Лицар.

— Авжеж, що в себе. Хіба я кращий од інших? І заради чого я вдивлятимусь чогось в інших? Годі, ми вже це куштували. Тепер скуштуємо холодненького. З сиропом. Душа саме лишень холодненьке сприймає, бо рідне воно їй.

Двійник замовк і взявся до морозива. Хоч він і Двійник, та на вигляд був усе ж старший від Едгара: зморшки під очима густіше помережили, між брів пролягла глибока зморшка, і на щоках, де змалку були ямки, так само пролягли зморшки.

— Даремно ви так, голубчику, — заморожено сказав Блакитний Лицар. — Даремно відмежовуєтесь. І, зрештою, за все слід платити. За розуміння — подвійно. І не скупитися на ціні — вона ніколи не буде зависока.

— А-а! — відмахнувся Двійник.

— Даремно, даремно, — казав Блакитний Лицар що далі, то тихіше й тихіше. — Квапливі висновки, голубе, не завжди бувають правильні… — Він замовк і застиг як статуя. Виявилася звичка до нерухомого способу життя в кутку кімнати, та й заледенів він увесь від поглинутого морозива.

Едгар поглядом шукав офіціантку, щоб розплатитися, а Двійник, суплячи брови, знехотя копирсався ложечкою в морозиві.

— Інша річ, чи цікавий ти комусь з усіма своїми переживаннями й роздумами, — пробурчав він. — Чорта лисого ти цікавий. Це я вам напевне кажу. Ділюся, так би мовити, здобутками тривалих роздумів. — Тепер Двійник звертався безпосередньо до Едгара, не помічаючи, до речі, своєї майже абсолютної з ним схожості. Нікому ти не цікавий, і собі не цікавий, а все це длубання в собі від надмірної зарозумілості. Завжди вважав себе розумнішим від інших, значнішим від інших, таким собі центром Всесвіту, а насправді виявився найпересічніший з усіх пересічних, тільки боїшся зізнатися в цьому собі самому. Бо коли признаєшся, то й у зашморг можна одразу ж. Отож і займаєшся самозаспокоєнням і самовиправданням і намарно силкуєшся довести щось комусь, а головне — собі довести, хоча в глибині душі чудово розумієш, що нікому та нічого не доведеш… Бо неможливо довести того, чого не існує. І злість через це…

— Пробачте, — сказав Едгар, розрахувався з офіціанткою і підвівся.

— Пробачаю, — понуро озвався Двійник. — Від себе однаково не втечеш. І наплюй ти на свої Потрібні Речі. Вже хто-хто, а ти ж бо знаєш, що тобі вони аж ніяк не потрібні. А тим паче — іншим. Все це самоошуканство. Наплюй і дивися собі вечорами телевізор.

Двійник провадив далі, сидячи за столиком навпроти замерзлої подоби Блакитного Лицаря, а Едгар, не обертаючись, залишив залу й зійшов до гардероба.

Коли він одягав перед дзеркалом куртку, в нього раптом промайнула думка про те, щоб щезнути в задзеркальному просторі, та він облишив цю думку — настрій був не той. Двійник дещо зіпсував йому настрій. Тому Едгар вирішив усе ж добутися до Дракона. Дракон принаймні не гарикав і рідко коли пускався в хащі самоаналізу. Хоча проблем у нього теж вистачало..

Едгар зупинився біля Дракона і ляснув долонею по тугій шині.

— Здоров!

— Добридень, — ту ж мить озвався Дракон. — Нарешті. Прочитав мої… е-е… мемуари?

— Не до кінця, — чесно признався Едгар і сів на широку приступку кабіни.

— Ну і як?

З Драконом можна було говорити відверто. Дракон не ображався, не розводився про вражене самолюбство, не був марнославний (до певної міри) і вмів цінувати щирість. Це вигідно відрізняло його від деяких діячів із гіпертрофованим самолюбством.

— Взагалі, не дуже, — мовив Едгар. — Слабеньке. Мова така собі, так, щось таке невиразне. Хоча загалом мені сподобалося. Але головне — не зрозуміла мета. Задля чого написано?

Дракон мовчав. Це не означало, що він образився. Це означало, що він зважує Едгарові слова. В радіаторі в нього щось булькало.

— Сумління не дає спокою, — зітхнувши мовив Дракон. — Неможливість висловити. Неадекватність…

Дракон полюбляв удаватися до такої побудови своїх висловлювань, інколи навіть похизуватися різними багатозначними солідними словами. Про континуум він так само полюбляв порозмовляти і взагалі говорив чимало, і це, напевне, можна було пояснити браком спілкування.

— Ніяк не можу усунути суперечності між тим, що відчуваєш, що хочеш висловити, — провадив далі Дракон, — і тим, який вигляд матиме це згодом на папері. Скажімо, так: — багатство внутрішнього світу і убогість зовнішнього зображення. Муки слова. Муки під час спроби відбити почуття в символах. Знаю, що в цьому я аж ніяк не оригінальний, та факти — річ уперта. Доводиться визнати це. До ідеалу так само далеко, як до власної потилиці.

(Дракон був прибічником теорії замкненого Всесвіту, в якому найдалі від спостерігача, певна річ, знаходиться власна потилиця).

— Та не це найстрашніше, — Едгар зітхнув. — Не це найстрашніше… До адекватності можна наблизитися, вдосконалюючи майстерність, повсякчас управляючись. Це поправне. Гірше інше. Набагато, набагато гірше. Коли хочеш щось сказати, а сказати ж бо нема чого. Висловити нема чого. А найстрашніше, коли гадаєш, що є що сказати, а сказати немає чого. Отут уже нема ніякої ради, друже Драконе. Можна писати по десять годин на добу, можна перевершити всіх у красномовстві, та коли немає чого сказати іншим…