Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

Він оглянувся, але не побачив нічого, крім піщаних пагорбів.

“Звідки йому тут узятися… Жодної ж ознаки…” — подумав уперто.

— Тут було життя!.. — сказав розум.

“Не вірю! Галюцинації… Так і збожеволіти можна…”

— Хто ти й навіщо тут? — почулося йому знову.

А голос знову:

— Ти побачиш те життя…

Отямившись, він побачив далеко внизу велетенське місто.

— Розкажи, хто ти й навіщо тут? — знову пролунав голос.

Він усе ще намагався збагнути, чи не міраж перед ним, і тому відповів не одразу.

— Я — людина!..

— Це ми бачимо, — сказав голос. — Розповідай усе…

— Я — землянин. На Землі людство вийшло з своєї колиски й полинуло в космос. Ми освоюємо найдальші планети нашої Галактики, а незабаром кораблі полетять і до інших світів.

— Чи зустріли ви розум у Всесвіті?

— Ні. Але шукаємо.

— Ми теж не зустрічали, не зустрічали розумних, тільки на Землі.

— Ви кажете — Землі? Ви були на моїй планеті?

— Не дивуйся, наші кораблі не раз досягали Землі. Ми довго вивчали вас, людей, і дійшли висновку, що ви надміру агресивні…

— То неправда!

— Правда, — вів далі голос. — Щоразу, коли Землю відвідували наші посланці, вони бачили там війни. Мабуть, вашою метою було винищення одне одного. Нам аж дивно бачити тебе тут…

— А ви коли востаннє були на Землі?

— Востаннє наші кораблі відвідали вашу планету, коли ми стояли на краю загибелі, а у вас точилися вбивчі війни. Воював якийсь Александр Македонський.

— Пізніше було ще страшніше — світові війни. — Нас не цікавлять війни. Ми мирна планета.

— На Землі, — гордо відповів Анатолій, — теж мир. Ось уже століття, як мир! Земляни живуть єдиною сім’єю у повній злагоді. Ім’я нашій людській спільності — комунізм. Ви не знаєте найголовнішого і найпрекраснішого періоду нашої історії.

— Розкажи нам, щоб ми повірили тобі…

Потім він слухав сам.

— Нас усіх давно вже немає. Ми загинули від радіації, що катастрофічно зросла на нашій планеті. Ти, пришельцю, говориш із машиною, що ввібрала в себе розум і почуття кожного з нас і в якій ми живі й у твоєму часі. Це — єдине, що нам вдалося зробити перед лицем смертельної небезпеки. Ми довго шукали планету, на яку б могли переселитися. Та клімат жодної з них нам не підходив. Жодної, окрім Землі. Ми могли б існувати тільки там. Але ми думали, що земляни знищать нас. Тоді наші вчені передбачили, що ви на Землі скоріше винищите одне одного, ніж у нас настане критична мить, і ми ще встигнемо колонізувати Землю.

Нам приємно чути твою розповідь… Ми раді за вас, землян, що ви стали вище воєн і тепер у мирі й злагоді здійснюєте космічні подвиги. Наш розум уже не може служити нам, бо нас давно немає, але він може бути корисний для вас. А ще ми даруємо вам свої міста і всю нашу планету…

Якими словами повідати йому на Землі про красу тих міст? Розумні істоти спорудили їх, ті грандіозні міста. Вони, мабуть, завжди стоятимуть перед його зором, народжуючи в душі гордість і тугу…

Над планетою пролітав рейсовий корабель. Анатолій зажадав од капітана зробити незаплановану посадку. Капітан завагався в доцільності її.

— Посадка вкрай необхідна! — рішуче сказав Анатолій.

Капітан дав команду готуватися до посадки. Він навіть не міг уявити собі, яку звістку понесе корабель з цієї планети на Землю.

Віктор Савченко

Ночівля в карбоні

Фантастичне оповідання

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського однодумцем, але делікатні натяки на те, що машина часу, коли й не ідея фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором біостратиграфії знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані якоюсь дивною символікою, прилади й деталі, котрі Заміховський намагався хутко прибрати з видного місця. А в товстому лабораторному журналі з’являлися тим часом нові і нові записи про вік порід, що його Заміховський визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуйною досі точністю. Якось учений, переглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:

— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.

Те зауваження було продовженням старої розмови про реальну, хоч і нелегку можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу. Бо така машина, на думку Чумака, поки що може бути тільки в уяві.

— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів тоді Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули.

Невдовзі після тієї розмови Заміховський зник, газом із лабораторією. На інститутському подвір'ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним — лишився тільки прямокутник розміром три на пять метрів, по краях якого з щілин у бруківці пробивалася вбога травичка. Мирослав Петрович сумно дивився на той прямокутник з вікна свого кабінету, ніби то була братська могила його ідей, надій і сподівань.

Якось уранці Чумак, зайшовши до свого кабінету, намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоювалося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин та організмів, які лежали на численних полицях його колекції, що в тому повітрі можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки учений так і завмер. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія. Чумак кинувся в коридор устрибаючи через дві-три сходинки, помчав униз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку двері легко втопилися. Війнуло лісовим запахом прілого листя й болота, буйного життя якихось рослин. На підлозі — руді сліди: шматки глею разом із прилиплими до нього віночкоподібними листочками поприсихали до пластику. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить став нерухомо, але не під враженням побаченого, а щоб пересвідчитися — це йому не сниться і він не збожеволів. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов у лабораторію. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз був схожий на стелаж аптечного складу, вщерть заставлений склянками, пляшками, банками із зразками невідомої фауни. Внизу під хроматографом лежало кілька скрутків перфострічки. Поряд з хроматографом поблискувала білою емаллю панель біоаналізатора. Його вузеньку синю перфострічку за склом вкривали назви вірусів та бактерій.

У приміщенні потемнішало: в дверях виросла Марія.

— Де Олекса? — почувся її низький голос.

— Не знаю. — Чумак майже вихопив у неї товстий лабораторний журнал, який вона підняла з підлоги.

Перегорнув обкладинку, і враз погляд його розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер, з численними перекресленнями та виправленнями. Це писала людина, думка якої набагато випереджає швидкість письма. Вчений почав читати: