Чорнi Журавлi Всесвiту

Ігор хитнув головою.

— Треба було заздалегідь ввімкнути фільтри оглядоприймачів, — кинув він.

— Звісно, заздалегідь, — пробурмотів Кленов і змовк.

Він знову заглибився у вивчення порожнього екрана, час від часу злегка торкав ручки наладки. Ігор зітхнув і вийшов з рубки. Білий широкий коридор — не коридор, а зал для прогулянок — вів повз каюти, яких, по суті, не було. За їх тонкими перегородками стояли тільки могутні генератори дельта-поля. Це через них він затратив стільки зусиль, щоб потрапити саме на корабель Кленова. Найстарішого. Діло варте того. Найсильніші на Землі дельта-генератори. А старий знову замовк. І, мабуть, надовго. Колись і він наполегливо шукав нове — і знаходив. Чим би його зайнятися до чергового ввімкнення генераторів?

Ігор взяв у каюті дві ракетки й повернувся в рубку через салон. Телефон у салоні мовчав. Старомодний телефон, без екрана. Старий звик до такого.

В рубці старий сидів у кріслі. Він наспівував щось старовинне. Співав він погано, голос його хрипів, та, мабуть, йому подобалося чути себе. Ігор з притиском зачинив двері — Кленов не оглянувся. Екран освітлював його чоло, розсічене впоперек зморшкою, старомодний комірець у вирізі комбінезона, гладенько поголені щоки. Ігор згадав, що він ще не встиг підстригтися. Власне, він не дуже вже розумівся на налагодженні побутового комбайна, та комбайн, напевне, й не вмів стригти, як годилося нині.

— Найстаріший, в коридорі можна чудово зіграти в теніс. Ходімо, га? На Землі я грав кожного вечора.

Старий не удостоїв його відповіддю, тільки зачудовано підвів брови. Молодий зітхнув, всівся на стільчику біля фільмотеки і поволі присунув до себе каталог.

— Треба вміти чекати, — раптом заговорив Кленов. — Ось я вмію чекати. Що ви знаєте про Журавлів Всесвіту? Нічого? Так, нічого, але набагато більше, аніж знав у той час хтось із нас, бо ви ж знаєте, що вони існують, а ми того не знали.

“Согдіана” перетворилася на випромінювання. Це був не перший випадок вибуху корабля у просторі, але єдиний, коли комусь пощастило спостерігати такий вибух. Причини вибуху були невідомі — адже й тоді вже не було випадків, щоб механізми відмовляли в роботі. Згадайте — ах, так, ви не можете того пам’ятати, а я можу, — що польоти до інших систем були дозволені тільки тоді, коли першу проблему зореплавання було розв’язано.

— Швидкість, — вставив Ігор. Він не міг утриматися, щоб не вставити слова.

— Чому швидкість? Це тепер, а я кажу про те, що було тоді. Тоді першою проблемою була абсолютна надійність. Так ось, учені припустили наявність у просторі локальних полів невідомого походження, які своєю дією паралізували роботу захисних полів двигунів і контейнерів з АР — антиречовиною. А після “Согдіани” стало ясно, що це — дельта-поле.

— Це була ваша гіпотеза… — сказав Ігор.

— Молодь так часто плутає мене з моїми побратимами. Вигадують легенди. Тоді я не був справжнім ученим. Я тільки випробовував “Джордано”. А ця гіпотеза в загальному вигляді виникла ще раніше… Одне слово, коли очі мої знову змогли розгледіти що-небудь, дивишся вже було ні на що. І ось і оді я побачив їх.

Ви бачили, як летять журавлі? Ключем, чи не так? Зрештою, ви могли цього й не бачити, адже журавлів на Землі тепер мало — боліт нема. Допіру ви сказали про журавлів просто так, аби кинути слово. Так ось, журавлі летять ключем. І я побачив на екранах ключ.

Старий замовк. Земні журавлі — осіння прозора жовтінь, сиві од приморозків луки і крилатий ключ у вишині, який щоразу відносить з собою щось велике — рік життя. Земля нашої юності, Земля, якої більше нема, але яка все приходить і приходить у снах і стискує груди солодкою тугою. Дивно: не лише вся маленька Земля відома тобі — поїздив, об’їздив усю, і в просторі ти давно — вдома, і на інші планети ступала нога, а батьківщиною лишається маленький клаптик землі, землі нашої юності, і рідними — земні журавлі в небі…

— Так, багато які птахи летять ключем, — сказав Ігор. — Це описано вже дуже давно. Отож, ви побачили на екранах ключ…

— Власне, це було трохи не так, — уточнив Найстаріший. — Я не побачив нічого, лише помітив, що раптом зникли деякі зірки. Потім вони з’явилися знову. Чим було викликане це затемнення, я не знав. Та, слово честі, мені здалося, що сам простір на місці вибуху розірвався на шматочки і тепер поволі склеювався. Скажу відверто, я не здивувався б, якби це виявилося дійсно так, хоч сама думка про те, що простір може рватися, була безглузда. Я не здивувався б, бо відчув: це був дотик до чогось нового, невідомого, таємничого… Знаєте, буває таке відчуття. Хоч ви, мабуть, не знаєте.

— Я знаю, — промовив Ігор. — Я знаю…

Він знав. Варто тобі зайти до лабораторії когось із твоїх друзів, знайомих чи незнайомих, і по збуджених обличчях, по щасливих очах, які бачать щось, чого не бачать інші, ти розумієш: вони доторкнулися до невідомого. Земля — тобі знайома ще така мала частина її, а вона бачиться тобі вся, Земля з її можливістю поринути в роботу без відпочинку й відпочивати, працюючи, і кожен день кінчиками пальців бодай трішечки торкатися майбутнього і всім тілом відчувати його політ, — Земля мого майбутнього, я знаю…

— Ну, припустимо, ви знаєте. Але це й усе, що я побачив. Ні через відеоприймачі, ні в інфрачервоному діапазоні я не зміг побачити нічого, крім короткочасного, майже миттєвого затемнення деяких зірок. Потім я знову запустив двигуни, обійшов увесь район катастрофи і, нічого не виявивши, повернувся додому. І тільки там, опрацьовуючи записи дельтавізорів, на які під час польоту я не звернув уваги, бо, на мою думку, вони ніяк не могли мені допомогти в даному разі, — опрацьовуючи їхні записи, я розгледів Журавлів.

Це були широкі чорні полотнища — абсолютно чорні, вони, очевидно, поглинали всю енергію, яка падала на них, і через те бачити їх було неможливо: вони нічого не відбивали, жодного кванта. Тільки дельтавізори побачили їх; можливо, вони випромінюють дельта-кванти.

Абсолютно чорні були вони і немовби двомірні — здавалося, вони зовсім не мали товщини. Площа кожного з них дорівнювала десяткам, а може й сотням квадратних метрів, а можливо й тисячі — точніше визначити дельтавізори не змогли, не дали навіть порядку величини. І вони летіли ключем; зрештою, може й конусом, дельтавізори не давали тоді стереозображення. З їх записів ми на Землі зробили фільм. Ми — я і товариші по Московському Зоряному — дивилися його багато разів, намагаючись зрозуміти, що ж таке Ці полотнища, які затуляли зірки. Вдалося визначити їхню швидкість; виявилось, що вони летіли з прискоренням. Встановили й напрямок їхнього польоту, та, оскільки швидкість була змінною, орбіту обчислити не вдалося. Це було все.

Отак ми вперше зустрілися з Чорними Журавлями Всесвіту. Так їх тоді назвали — за колір і за схожий на ключ стрій. Вони летіли, немов живі. До речі, ви ж ніколи і не бачили живих.

Кленов замовк. Ігор чекав, не наважуючись порушити цю мовчанку: йому хотілося, щоб старий розповідав далі, і він розумів, що одне недоречне слово змусить знову надовго поринути в мовчання Найстарішого, який уже давно довів, що вміє мовчати.

— Це й була загадка, яку залишив друг, — сказав Кленов, і в його голосі неждано прозвучала іронія — мабуть, вона стосувалася власної, дещо незрозумілої балакучості, а може, просто служила засобом для того, щоб не виказати своїх почуттів. — Таємниця загибелі, як говорили колись. Було створено багато теорій, висловлено купу гіпотез… Безперечним лишалось одне: саме вони, Журавлі, й були вбивцями.

— Невже вони?..

— Та ні… Ну, я не точно висловився… Звісно, не вони; вбивцею у більшості таких випадків буває наше власне незнання законів природи. Але людина не може звинувачувати себе в тому, що вона чогось ще не знає: якби вона робила це, людство було б вічно винувате. Адже й життя, і смерть кінець кінцем — також багато в чому наукові проблеми.

— Біологія… — почав було Ігор, та Кленов перебив: