Голова Дракона

Одного разу під час чергового перельоту з дерева на дерево я помітив, як у густоліссі майнуло щось червонаве. Мавпа не мавпа: тіло без шерсті, оголене.

Що б то могло бути? І всенький день, аж до Вечора, поки ми й просувалися, а потім відпочивали, на думці стояло побачене, і я ніби відчував на собі чийсь погляд.

Усе з'сувалося через кілька днів.

Ми послали Альфреда по воду. Спустившись із дерева, він наблизився до невеличкої ковбані. Раптом, чуємо, не своїм голосом заволав:

— Ди… ди… ди-дикун! Рятуйте!!!

І, миттю піднявшись по ліані туди, де ми отаборилися, й не попадаючи від хвилювання зуб на зуб, розповів:

— Я побачив сліди чиїхось ніг ще коли йшов по воду, проте не надав тому значення. Подумав чогось, що то наслідив да Гама. Але ж ти, Васько, та й ніхто з нас, до ковбані не підходив. А вже вертаючись назад, зустрівся з незнайомцем. Він, довгочубий, із цеглистим відтінком шкіри, мабуть, за мною стежив. Підходячи до кущів, я від несподіванки ніби скам'янів: на мене спокійно й невідпорно дивилися чиїсь суворі й пронизливі очі. І я, закричавши, побіг.

— Не знаю, що й сказати… — мовив Кім Михайлович. І, звертаючись до Зайця, перепитав: — Ти не помиляєшся, хлопче? Спокійно все зваж. Може, тобі просто привиділося.

— Ні, Кіме Михайловичу, — впевнено заперечив Альфред. — Я бачив його, того незнайомця, як ось зараз вас.

— А ви не вірили, що за нами хтось стежить! — не втерпів я.

— Таки хтось стежить, — згодився Кім Михайлович.

Про те, що нас стривожило, я розповів Лоті. Як міг, так і пояснив: то словами (запас французьких слів у мене, звичайно, мізерний), то жестами.

— О?! — здивувалась вона. — Монстре? [31] — запитала, показуючи на кущі.

І пообіцяла — я її трохи навчив говорити по-нашому:

— Маева, [32] шарман, Васка-Кваска! Лота вам помогайла буде.

Що ж, поміч того, хто не один рік прожив на цьому острові, нам потрібна.

— Мерсі! [33] — подякував я.

А Заєць, аби показати, що він дещо розуміє, кинув:

— Мажінуар! Мажінуар!

Це були не слова подяки, а погано вимовлена назва французьких духів — «Чорна магія». Як то кажуть: Заєць чув дзвін, та не знає, де він! Лота, мабуть, теж не розуміла значення тих слів, сприйнявши їх за комплімент.

— О, Зайца кавелієр! Добрая шарман! — своїм співучим голоском засокорила вона.

Я не хотів їх розчаровувати й говорити, що вони обоє помиляються.

БАРАРАТА

Лота свою обіцянку виконала… Коли після короткого переходу, певніше «перельоту» з ліанами в руках над підліском, ми зупинилися, Кім Михайлович також помітив, що в гущавині хтось ховається.

— Правда твоя, Альфреде, — мовив він, — там щось червоне й чубате майнуло.

Я сказав про це Лоті.

— Bon! [34] — відповіла вона.

Ми не знали, що задумала наша красуня. Ждали її дій. А дівчина, підвівшись із гілля, човником стулила біля рота долоні і, плутаючи французькі з мальгашськими словами, гукнула:

— Hola! Abo mena aborigene. Hola! [35]

Вона кричала навмання, звертаючись, проте, до того червоного тубільця, про якого я їй сказав.

Та ліс мовчав. Ніхто не озивався на її слова.

— Non се n'est qu'une illusion trompense. Mirage! [36] Васка-Кваска! — розчаровано мовила вона, розвівши руками.

— Міраж, кажеш? — насмішкувато запитав я. — Тоді чому ж…

Але не встиг я докінчити, як дівчина закричала, показуючи праворуч на розлоге дерево.

— Par la aborigene! [37]

— Ага, ага! — зрадів я. — Переконалася, що там причаївся тубілець?

Лота знизала плечима: мовляв, твоє зверху.

Далі події розгортались, як у гостросюжетному фільмі. Незнайомець постав перед нашими очима, ми з ним вступили в контакт. Він розповів про те, що нас цікавило, допоміг вибратися з джунглів, показав стежку до фосфатних кар'єрів…

Усе це було потім. Та… Не забігатиму наперед і розповім про все по порядку.

Отже, тепер усі переконалися, що в лісі ми не одні.

— Тубільців боятися нічого, — помітивши наше занепокоєння, підбадьорив Кім Михайлович. — Гірше, якщо їх послали «нафторозвідники». Хоч, правда, не віриться, щоб остров'яни, яких американці позбавили всього, пішли до них на службу. Найвірогідніше, що до якесь віддалене лісове плем'я.

— То воно з нами може вчинити зле? — несміло запитав Альфред.

— Аж ніяк! — категорично заперечив командир. — Про так званих «дикунів», людей з острівної глухомані, ходить багато пліток. Їх сіють расисти, ті, хто вважає себе надлюдьми. А вони, ті ж таки куклукскланівці, які в себе у США лінчують негрів, вони і є справжні дикуни. Не бійтеся, друзі,— заспокоїв Кім Михайлович, — тубільці лиха не вчинять.

Особисто я не боявся, пригадавши, як гостинно зустріли нас, мореплавців із «Буревісника», на полінезійському атолі Туамако.

Заєць заспокоївся.

Тубілець вийшов із-за кущів. Пов'язка для стегон прикривала його тіло, в руках він тримав бамбуковий спис.

Тіло було червоне — засмага чи, може, від природи такий колір.

Звернувшись до лісовика незрозумілою для нас мовою, Лота підгукала його ближче. Він слухняно підійшов.

— Це той самий! — прошепотів Альфред. — Він налякав мене біля ковбані.

Високий, стрункий остров'янин, з очима, в яких і настороженість і допитливість, стояв, не знаючи, що ж робити далі. Я замилувався ним. Тіло — довершене й бездоганне: ніби накачані біцепси, литки теж мускулясті. На високе, відкрите чоло спадав пасмами чуб.

Лота знову щось сказала, і тубілець, схопившись за ліану, перелетів до сусіднього з нами дерева. Вони заходилися перемовлятись: Лота про щось запитувала, а незнайомець у відповідь кидав скупі фрази.

— Хорошо, Васка-Кваска, шарман! — засміялася дівчина, кінчивши розмову з тубільцем.

— Що тут доброго? — запитав я.

І тієї ж миті лісовий аполлон зробив останній крок: гойднувши ліану, опинився поруч нас.

Настороженість його не зникла, і списа він не випускав.

Лота заспокоїла, сказала, що ми, хоча й іноземці, але «соа», тобто мирні, і його не скривдимо.

— Мпіве? [38] — запитав він.

Почувши ствердну відповідь, краєчком уст посміхнувся. А очі — допитливі й суворі — нас пронизували й вивчали.

Хто б ми не були — на його переконання, чужинці, прийшли із злом. З давнини темношкірі остров'яни від білих зазнавали тільки горя.

Барарата, тобто стеблина (так звали того лісовика), з діда-прадіда жив на Носі Мазаві. Як соки у галузці лехібе али — великого лісу, — так у нього в жилах текла кров рідного племені.

Силу-силенну книг написали люди про работоргівлю, піратство й невільницькі базари Карібського моря та західного узбережжя Африки. Проте й острови Індійського океану, від давнини до сьогодні,— вселенський базар: тубільці, їхні землі ставали власністю «покупців» — загарбників.

Хто тільки не простягав сюди рук! Португальці, голландці, французи, англійці…

Людей продавали, вивозили в рабство. Чимало забрали і з Носі Мазави. Але ж не всіх, і корінь тубільного роду не вчах.

Американці, прийшовши недавно, вчинили інакше. Вони раз і назавжди вирішили покінчити з аборигенами — одних вивезли з Носі Мазави невідомо куди, інших загнали в концентраційні табори — резервації.

Спочатку взялися за архіпелаг Чагос, потім — за Носі Мазаву, острови, що, як писав кореспондент англійської газети «Морнінг стар», Сполученим Штатам дісталися, «ніби після вибуху нейтронної бомби, — земля без людей — чистими».

Ось на цій землі без людей і переховувався Лотин земляк Барарата.