У пiдводних печерах

IV

Хелло, Х’ю!

Х’юллет оглянувся. Він так і знав: там, позаду, крізь прочинені двері протиснувся сухий, як тараня, у потертому піджачку сер Рональд Тайн — один з найвпливовіших учених, який успішно поєднував і хитрість маклера, і точний розрахунок математика, і фантазію поета.

Тайн обійшов довкола аналізатора і зазирнув Х’юллетові в очі.

— Ми з вами давно знаємо один одного, Х’ю, і можемо говорити відверто, — мовив він.

Кондайг розумів, чого прийшов Рональд. Він міг би переказати все, що збирається сказати професор, з усіма “гм-м”, “так би мовити”, “нічого не вдієш”. Відчував, що Тайну важко сказати про мету свого приходу, і допоміг йому:

— На час моєї відсутності роботу можна передати Хакслі. Він тямущий хлопець, упорається.

— Упорається. А ви підлікуйтеся, відпочиньте…

Останні слова Тайна Х’юллет пропустив повз вуха. На його місці він казав би те саме. Замість того, щоб заперечувати, діловито перелічив:

— Записи й схеми для Хакслі в ящиках номер один і номер два. У ящику номер три — матеріали для вас.

Він важко підвівся з крісла, подав руку. Його тінь із втягнутою в плечі головою здавалася горбатою.

— Ото й усе. Прощавайте, Рон…

Тайн краєчком ока бачив збайдужіле обличчя Кондайга. Рот його скривився ще більше, куточки губ стомлено опустились.

— Одужуйте, Х’ю, ми вас провідуватимемо, — поспіхом сказав професор і вийшов з кабінету.

“Може, він хоче попрощатися з своїми реєстраторами? — подумав Тайн. — З речами часом ми розлучаємося важче, ніж з людьми…”

Х’юллет постояв якусь мить, втупившись у реєстратор. Може, хвороба дрімала в ньому, а виснажлива робота, напружені дні і ночі, перевтома були поштовхом до її пробудження. А втім, яка різниця?..

Тупий біль у потилиці посилився і розплився до скронь, охоплюючи голову обручем.

Лікар сказав тоді: “Видива не мають стосунку до роботи”. Згодом, коли почалися приступи, він виніс вирок: “У вас феноменальне, надзвичайно рідкісне захворювання, схоже на епілепсію й на деякі інші циклічні психози”. І, мабуть, для певності, запитав: “У вашій родині не було алкоголіків?”

— А наркомани не підходять? — понуро пожартував Х’юллет.

Перед ним одразу ж постало обличчя витонченого велета, людини, на яку він був схожий і цим дуже пишався. Тоді він ще не знав усього. А коли припадки почастішали, прочитав кілька книг з психіатрії і довідався, що на нього чекає. Виявляється, і кошмарні видіння мали наукову назву…

Х’юллет висунув шухлядку, розгорнув пакетик з препаратом, куди входив люмінал. Відчув гіркоту на язиці, проковтнув таблетку не запиваючи.

Через кілька хвилин можна буде йти додому, не боячись, що припадок трапиться десь по дорозі. Він оглянув лабораторію, затримав погляд на реєстраторі — до кінця з’ясувати природу хвилі вже не пощастить. Лишалося надто мало часу — куций відрізок, поділений кількома припадками, за якими стояли смерть або безумство.

Х’юллету хотілося вхопити щось важке й розбити цей проклятий приймач, через який він виснажив свій мозок. Скільки дорогих хвилин і годин віддав йому!.. Він боляче прикусив губу. Він боявся вгадати личко свого сина, таке схоже на його лице. Інші передають своїм дітям гарну пам’ять, залізне здоров’я, волю, так необхідну, щоб вижити в жорстокому, безпощадному суспільстві. “А я передав Кенові своє прокляття, що зробить його безпорадним. Але ж я не знав… — намагався виправдатися сам перед собою. — Я й не міг знати… Крім того, зовсім не обов’язково, щоб у мого сина проявилося все це… Він може не успадкувати хвороби. І навіть успадкувавши схильність, може не захворіти. Якщо ростиме й житиме спокійно, без психічних травм… А хто з нас живе спокійно, без травм у цьому світі?..” — обірвав він себе, і ясно-ясно перед ним постало обличчя сина з ямочками на щічках. Права половина личка була помітно більша ва ліву. “Асиметричне, диспластичне”, — пригадалися слова з підручника психіатрії. Він вавмер від жаху.

Що робити? Як урятувати сина? Позбавити його життя, поки він ще крихітка. Здається, це єдиний вихід. Так робили у Спарті з хворобливими дітьми, з каліками.

Він одганяв від себе страшну думку, але вона не відступала. Він боявся дивитись на реєстратор, боявся, що зараз кинеться на нього, розіб’є вдрузки клятий апарат, що записує інформацію з Всесвіту. Якби знаття, над чим треба працювати, як жити! Якби знаття…

Х’юллет Кондайг повільно вийшов із свого кабінету, сухо попрощався з лаборантами, зачинив за собою двері.

Він зайшов до автобуса, купив квитка у хлопчика-кондуктора й піднявся на другий поверх — там дозволялося курити. Попихкуючи люлькою, Х’юллет роздивлявся подорожніх. Майже всі вони уткнулися в газети. Х’юллет також зазирнув у газету, яку тримав сусіда. Кинулися у вічі великі заголовки: “Нова загроза на Близькому Сході”, “Нові атомні бомбосховища фірми Уоррен”.

“Ось маєш і це на додачу!.. — невесело подумав він. — Та хіба на цій божевільній планеті можна бути нормальним?”

Ще здалеку, за два квартали, він побачив над Пікаділлі величезну світлову рекламу — голову малюка, що блимав очима. Він ніби розглядав натовп, оцінював — чого можна сподіватися від цих людей”

Х’юллет вийшов з автобуса на майдані, перейшов площу й повернув на довгу звивисту вулицю. Реклам і вітрин поступово меншало. Починався район Сохо — притулок художників, поетів, квартали мебльованих квартир. Тут у сквериках прогулювалися бабусі й матері, тримаючи на шлейках малюків. У басейні фонтана мила свої коси плакуча верба. На яскраво-зелених газонах повсідалися юнаки й дівчата.

Х’юллет всіляко зволікав повернення додому. Він боявся нав’язливого рішення, що зріло в ньому як єдиний порятунок для сина. Треба було загасити іскру цієї божевільної думки, поки вона не спалахнула полум’ям і не спалила його волі. Виграти час!

Навпроти побачив добре знайому вивіску кав’ярні — кухоль з чорним пивом-гінес і грубо намальована назва: “Залізний кінь”. Х’юллет увійшов, замовив собі пиво й біфштекс. Поряд, за сусіднім столиком, сиділо двоє моряків, уже напідпитку. На товстих коричневих шиях виднілися білі смуги.

Ця кав’ярня стоїть тут сто п’ятдесят років. Сюди заходив його дід…

І несподівано, хоч як Х’юллет кріпився, небезпечні думки прорвали загату й затопили його мозок. Він побачив те, чого боявся, — свого діда, таким, яким бачив його востаннє — з розкуйовдженою сивою чуприною, брудного, з піною на губах. Він виривався з рук дебелих санітарів… І ця доля за сліпими, жорстокими законами природи чекає на Х’юллета і, можливо, на його сина.

Кондайг захлинувся від зненависті. Перед його очима пропливало, як дід бавиться з ним, гойдає на колінах, підкидає високо вгору… А ось дід у китайській курильні опію… Він напівлежить на циновці, райські видіння пропливать у його затуманеній голові. А потім повертається до рідної Англії, до нареченої. У валізі, поряд з награбованим золотом, лежать кульки з дурманною отрутою і дві трубки. Звичайно, йому й на думку не спадає, що він передасть свою отруєну опієм кров та порушену структуру нервових клітин синові, онукові. І ось народжується в цього онука дитя — з батьковим носом, з ласкавими материними очима, з прадідовим підборіддям і…

А якщо це дитя потрапить у ті самі умови, у хворий, божевільний світ? “Залізний кінь” повезе його тією самою дорогою…

Х’юллет відсунув їжу, кинув на стіл монету й квапливо вийшов на вулицю. У голові наче жорна оберталися.

Ми залишаємо нащадкам отруєні наркотиками та алкоголем клітини; отруєні забобонами закони; свої незакінчені справи, у яких більше помилок, аніж істини; свої нездійсненні надії, які можуть мати згубний кінець.

Похитуючись, Х’юллет піднявся дерев’яними сходами. Зупинився перед дверима. Йому лячно було заходити, боявся, що як тільки побачить малюка, то знову з туману, який оповив його мозок, спливе той фатальний намір…

Х’юллет проковтнув одразу дві таблетки. Подзвонив. Двері відчинила Еммі — тоненька, свіжа, як вечірня квітка. Над маленьким смаглявим чолом — хвиля білого фарбованого волосся.