"Головний полудень"

Сурен Давидович вижив, у нього навіть астми не стало.

Він одужав раніше за мене. Ми з ним лікувалися в одній лікарні, і він приходив мене провідувати, коли я ще не міг голови підвести з подушки.

Вячеслав Борисович

Ну от, я написав про все, як було. Досить нудне заняття — писати. Нудніше, ніж розв’язувати задачки з алгебри. Та Стьопка, який сам нічого не написав, а тільки втручався — тут я наплутав, тут забув, — Стьопка каже, що треба ще написати про нас. Виходить, піби ми герої. Те розвідали, там попередили, тут бабахнули і таке інше. Дурниці, звичайно. Степан правду каже. Ми ніякі не герої, просто нас — дітей, я хочу сказати, — нас “посередники” не брали. В нас не можна було підсадити Десантників. Тому Степан зумів пройти на телескоп, а я — побувати біля корабля і все запам’ятати. Як це виходить, я не дуже розумію. В такого, як я, не можна підсадити Мислячого, от і все. А справжній герой був один. Вячеслав Борисович Портнов. Писати про нього важко.

Через нього я не можу бачити цей проклятий телескоп. І ніколи не прощу собі і всім іншим, що ми кричали, тішилися, перев’язували подряпини. Згадати цього не можу. Ми були живі й раділи, а він, врятувавши всіх нас, був мертвий і лежав біля столу радіостанції, випроставши руку.

Він повернувся на машині до телескопа і пішов просто в апаратну. Вартового знешкодив “посередником”, зачинився в апаратній і викликав Москву.

Він устиг передати майже все, одного не встиг — сказати, щоб вимкнули високовольтну лінію, й цієї миті пришельці висадили двері, схопили його, а він вирвався і застрелився.

Пришельці вийняли у нього з руки пістолет і залишили Вячеслава Борисовича в апаратній. Ми не знали, що він там. Ніхто не знав, що Вячеслав Борисович застрелився, щоб не видати Стьопки, і цим врятував його, а можливо, і всіх, хто живе на Землі.