Пригоди. Подорожi. Фантастика - 84

“На бесіду, — відзначив про себе Кирило. — М’яко стеле, негідник!”

А гестапівець тим часом по-домашньому, неквапом узяв другу сигарету і, замислено пом’явши її між пальцями, прикурив від запальнички.

— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера.

— Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість!

— Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях.

— Який?

— Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам.

Кирило паленів від обурення.

— Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці!

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха.

— Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець.

— Я вже подумав, — твердо відповів Кирило.

— Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку…

З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року.

Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання:

Я хотел бы воспеть Вас на лире,

Образ Ваш вознести в небеса,

И сказать, позабыв все о мире,

Что для Вас я творю чудеса.

Что, притронувшись к струнам ржавелым,

Я вдохнул в них пламя любви,

И что вновь гимном мощным и смелым

Звуки чудные вдруг потекли.

И что пели они без опаски

О мечтах, что терзали мне сны,

И о том, как прекрасны все краски

На душе ликовавшей весны.

И мне кажется, что издалека

Улыбнулись Вы звуку струны

И лилась снова песня широко,

Ликовала приходу весны.

Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору.

17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”.

В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”.

“За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”.

На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.

Володимир Кошута

ВОНА БУЛА РОСІЯНКОЮ

Нарис

Уряд Бельгії нагородив її найвищими нагородами країни: Рицарським хрестом з пальмовою гілкою, Бойовим хрестом з пальмовою гілкою, медалями. Королева Бельгії Єлизавета назвала її бельгійською Жанною д’Арк, а вона була росіянкою — Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва. В грудях цієї простої російської жінки, що виросла на чужині, билося полум’яне серце патріота своєї Вітчизни — Росії.

Перед стратою вона писала матері: “Не плачте й не думайте про мене з сумом. Я дуже щаслива”. І дітям: “Дорогі мої хлопчики! Минуть роки, ви станете дорослими і, сподіваюсь, зрозумієте мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”.

Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр Олександрович під час громадянської війни виїхав з сім’єю за кордон і, пройшовши всі кола емігрантського пекла, мріяв повернутись на рідну землю.

“Я живу, — казав Шафров, — як моряк у далекому плаванні. Чекаю лиш години, коли мій корабель причалить до рідного берега”.

В 1939 році Шафров подав документи в радянське посольство на виїзд, і з того часу його сім’я жила чеканням. Тільки й розмов було: Москва! Москва!

Але вибухнула війна. Фашисти окупували Бельгію, і перед російською еміграцією постало питання, як жити далі.

Шафров категорично заявив: “Наша доля єдина з долею бельгійців. У нас спільне горе, спільний ворог, і з цим ворогом треба битися спільно”.

Це сталося 8 листопада 1941 року в Брюсселі на площі Порт де Намюр, неподалік від парадного входу до воєнної комендатури фашистських окупаційних війск. Марина Шафрова серед білого дня в центрі столиці заколола ножем заступника військового коменданта.

— Не можна бути байдужим до долі батьківщини, — казала вона керівникам бельгійського руху Опору. — Війна змусила емігрантів переглянути своє ставлення до Радянської Росії. Багато офіцерів шкодують, що не можуть разом зі своїми співвітчизниками піти на фронт. Вони готові тут, у Брюсселі, голими руками душити фашистів.

Три дні, подумки перебираючи варіант за варіантом, вистежувала Марина свою жертву. І вирішила вбити фашиста в центрі міста, щоб усі зрозуміли: це вбивство з політичних міркувань.

…Минуть роки, і чоловік Марини — Юрій Миколайович Марутаєв уже після війни розповість кореспондентам: “З окупацією Бельгії і особливо після нападу Німеччини на Радянський Союз Марина не знаходила собі місця”. Невже у всьому Брюсселі, — питала вона, — не знайдеться хоча б один сміливець, здатний на диверсію чи терористичний акт? Це послужило б поштовхом для багатьох. Комусь би стало соромно за свою покору та бездіяльність”.

Вона була певна, що волелюбний бельгійський народ не поставлено на коліна і він ще скаже своє слово — йому тільки потрібен приклад. І Марина сама вирішує подати цей приклад. 8 грудня 1941 року, прослухавши по радіо повідомлення про початок наступу радянських військ під Москвою, вона сказала: “Тепер моя черга діяти…”

Звістка про вбивство фашистського офіцера миттю облетіла окупований Брюссель. Бельгійці захоплювались мужністю невідомого героя. Ім’я Марини лишалося незнаним цілих сім днів. На пошуки фашисти кинули гестапо, воєнно-польову жандармерію, СД, поліцію. Про терористичний акт доповіли в ставку Гітлера. За пошуками безстрашного патріота уважно стежили Гіммлер і Геббельс. Проте безперервні облави, масові арешти, катування не давали бажаних наслідків. Гестапівцям вдалося тільки дізнатися, що майора вбила жінка.

З місця вбивства Марину вивіз на таксі шофер Матеньї. Випадково побачивши, як вона нещадно розправилася з фашистом, він був вражений. “Я схиляюсь перед вами, — казав він Марині. — І всі чоловіки Бельгії зроблять те саме. Я молитимусь за вас”. Серед інших шоферів таксі, захоплених німцями, опинився і Матеньї. Але навіть під тортурами в гестапо він не виказав Марини.

Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.