Кришталевi небеса

— Гадаю, — відповів Інеш, — вони не знали нашого методу знаходити зірки з планетами.

Він похмуро оглянув коло друзів.

— Ми всі знаємо, що це було унікальне випадкове відкриття. Річ тут не в мудрості — нам просто поталанило.

За виразом на обличчях він зрозумів: вони в думках відхиляють його доказ. Інеш відчував свою неспроможність зарадити неминучій катастрофі. Він уявив собі, як ця велика раса зустріла смерть. Напевне, вона настала швидко, але не так, щоб вони не встигли зрозуміти. Надто багато кістяків лежало на видноті, в садах біля прекрасних будинків. Здавалося, чоловіки вийшли з жінками з помешкань, щоб зустріти загибель свого народу під чистим небом. Інеш намагався змалювати радникам їхній останній день, що проминув багато-багато років тому, коли ці істоти спокійно дивилися в лице смерті. Одначе збуджені ним зорові образи не торкнулися свідомості членів експедиції. Радники нетерпляче завовтузились у своїх кріслах за кількома рядами захисних силових екранів, а капітан Горсід запитав:

— Поясніть, Інеш що саме так збудило ваші емоції?

Запитання змусило Інеша замовкнути. Він не думав, що це були емоції. Він не міг збагнути природи наслання — так непомітно воно ним оволоділо. І тільки тепер він раптом зрозумів.

— Що саме? — повільно перепитав він. — Знаю. Це був третій воскреслий. Я бачив його крізь запону енергетичного полум’я. Він стояв там, біля дальніх дверей, і дивився на нас, аж поки ми кинулися навтікача. Дивився з цікавістю. Його мужність, спокій, спритність, з якою він пошив нас у дурні, — в цьому вся річ…

— І все це привело його до загину, — сказав Хамар. Усі зареготали.

— Послухайте, Інеш, — добродушно звернувся до нього Мейард, помічник капітана. — Не будете ж ви стверджувати, що ці істоти хоробріші за нас з вами або що навіть тепер, коли ми зробили все для нашої безпеки, нам треба боятись одного оживленого нами чудовиська?

Інеш промовчав. Він почував себе якось по-дурному. Оте відкриття, що в нього можуть бути емоші, зовсім пригнітило його. До того ж не хотілось видатися впертим. І все-таки він наважився на останню спробу.

— Я хочу сказати тільки одне, — сердито пробубонів він, — прагнення з’ясувати, чому загинула раса, не здається мені невиправданим.

Капітан Гбрсід подав знак біологові.

— Починайте оживлення! — наказав він.

І, звертаючись до Інеша, мовив:

— Хіба ми можемо отак, не довівши діло до кінця, повернутися на Гейну й порадити розпочинати масове переселення? Уявіть собі, що ми чогось не з’ясували тут до кінця. Ні, мій друже, це неможливо.

Аргумент був не новий, але зараз Інеш чомусь одразу погодився з ним. Він хотів щось додати, але забув про все, бо четверта людина зводилась у воскресителі.

Вона сіла й щезла.

Залягла мертва тиша, сповнена жаху й подиву: Капітан Горсід хрипло промовив:

— Чудовисько не могло звідси вийти. Ми це знаємо. Воно десь тут.

Генейці, звівшись у кріслах, вдивлялися в порожнечу під енергетичним ковпаком. Стражі стояли, безвільно опустивши мацаки з променевими рушницями. Боковим зором Інеш побачив, як один з техніків, що обслуговували захисні екрани, щось прошепотів Віщу і той одразу рушив за ним. Повернувся він помітно спохмурнілий.

— Мені сказали, — промовив Віїд, — що, коли вескреслий щез, стрілки скочили на десять поділок. Це рівень внутрішньоядерних процесів.

— В ім’я першого генейця! — прошепотів Шюрі. — Це те, чого ми завжди боялись.

— Знищити всі локатори на зорельоті! — крикнув капітан Горсід у мікрофон. — Знищити всі, ви чуєте?

Він повернувся, виблискуючи очима, до астронома.

— Шюрі, вони, здається, мене не зрозуміли. Накажіть своїм підлеглим діяти! Всі локатори й воскресителі треба негайно знищити!

— Швидше, швидше! — жалібно потвердив Шюрі.

Коли це було зроблено, усі передихнули. На обличчях з’явились понурі посмішки. Усі відчували якесь важке задоволення. Помічник капітана Мейард промовив:

— В усякому разі тепер Чудовисько не знайде Гейну. Велика система визначення зірок з планетами лишиться нашою таємницею. Ми можемо не боятися відплати…

Він змовк і вже повільно докінчив:

— Про що я кажу?.. Адже ми нічого не зробили. Хіба ми винні в тому, що скоїлося з мешканцями цієї планети?

Але Інеш знав, про що він думав. Відчуття провини завжди опановувало їх у таких випадках. Тіні всіх винищених генейцями рас, безпощадна воля, що надихала їх, коли вони вперше спускались на планету: рішучість знищити тут усе, що їм стане на заваді; темні безодні безмовного жаху й ненависті, що розкривалися за ними, де б вони не побували; дні страшного суду, коли на мирних планетах вони без жалю опромінювали смертоносною радіацією мешканців, які не сподівались на лихо, — ось що крилося за словами Мейарда.

— Я все-таки не вірю, щоб воскреслий утік, — заговорив капітан Горсід. — Він тут, у помешканні. Він вичікує, коли ми знімемо захисні екрани, і тоді він зможе вийти. Хай чекає. Ми цього не зробимо.

Знову запанувала мовчанка. Вони очікуюче дивились на порожнє склепіння енергетичного захисту. Тільки воскреситель виблискував під ним на своїх металевих підставках. Окрім цього апарата, там не було нічого — жодного стороннього відблиску, жодної тіні. Жовті сонячні промені пробивалися скрізь, освітлюючи майданчик так яскраво, що сховатися на ньому було просто безглуздям.

— Сторожа! — наказав капітан Горсід. — Знищити воскреситель! Я гадаю, що він повернеться, щоб його оглянути, тому не варт ризикувати.

Апарат щез у хвилях білого полум’я. Разом з ним щезла й остання надія Інеша, який усе ще вірив, що смертоносна енергія змусить двоноге чудовисько з’явитися. Сподіватися далі було ні на що.

— Але куди він міг подітися? — спитав Йоал.

Інеш повернувся до історика, маючи на меті обміркувати з ним це питання. Уже завершуючи півоберт, він побачив — чудовисько стоїть дещо віддалік під деревом і уважно їх розглядає. Напевне, воно з’явилося саме тієї миті, тому що всі радники водночас пороззявляли роти й відсахнулись. Один технік, виявляючи надзвичайну винахідливість, вмить поставив між генейцями й чудовиськом силовий екран. Істота повільно наблизилась. Вона була тендітна й несла голову, ледь відкинувши її назад. Очі її сяяли, наче освітлені внутрішнім полум’ям.

Підійшовши до екрана, людина простягнула руку й доторкнулася до нього пальцями. Екран сліпуче спалахнув потім затуманився грою барв. Барвиста хвиля накотилась на людину: кольори стали яскравіші й умить розлилися по всьому її тілі, з голови до ніг. Веселковий туман розвіявся. Обриси стали невиразні. Ще мить, і людина пройшла крізь екран.

Вона засміялася — звук був дивно м’який — і зразу стала серйозною.

— Коли я прокинувся, ситуація мене звеселила, — сказав воскреслий. — Я подумав: “Що мені тепер з вами робити?”.

Для Інеша його слова прозвучали в ранковому повітрі мертвої планети як вирок долі. Мовчанку порушив голос, такий приглушений і неприродний, що Інеш не зразу впізнав капітана Горсіда.

— У-у-би-ийте його!

Коли язики полум’я опали знесилені, невразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупинилася кроків за шість від найближчого генейця. Інеш виявився позад усіх. Людина неквапно заговорила:

— Напрошуються два розв’язання одне грунтується на вдячності за моє воскресіння, друге — на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьому ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо, — продовжувала людина, — ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ніколи не вскочимо так по-дурному, як тоді.

Інеш увесь напружився. Його мозок працював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.

— Що ж сталося? — спитав він.

Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.