Сiм стихiй

— Кажуть, зорі мерехтять на сполох, — пригадую я північну прикмету.

Але що це? Я бачу свої вікна на другому поверсі. Одне з них розчинене навстіж. Ясна річ, я закривав їх.

Піднімаємося по сходах, відчиняємо двері. Темно. Я запалюю світло. В одній з кімнат хтось є. Обережно заглядаю туди, аби ненароком не злякати гостя.

Що це у мене коїться сьогодні вдома?.. Біля дзеркала, на журнальному столику, акуратно складене жіноче вбрання, а поряд на підлозі світлі туфлі. І чиїсь засмаглі руки розметалися у сні на постелі. Я тихо підходжу: Валентина. Її волосся застелило всю подушку. Я вперше побачив, як вона спить. Янков стояв біля дверей. Я відчував його погляд. Ми пішли з ним до іншої кімнати. Довго сиділи за чаєм. Я розповідав йому про «Гондвану», про океан, про Полінезію. Виявляється, він не бачив і не уявляв її собі, цю заповідну землю, ідо загубилась у блакитному безмежжі на втіху мандрівникам та морським блукальцям. Він був просто-таки сиднем, майже кабінетним ученим, мало не відлюдьком. Правда, це можна зрозуміти й інакше: на першу половину життя йому сповна вистачало неймовірного заряду тієї енергії, якою живили його колишні дні. Він навіть запевняв мене, що іноді весь новий день треба прожити давніми спогадами: це, мовляв, зберігає молодість. Та ось нарешті головне: як бути з усією цією космічною проблемою? Коли всього цього не обмізкуємо ми, то хто ж? Я дістаю листа, цю дивну реліквію, очевидне свідчення контакту з іншою цивілізацією. Цікаво, чи повірить хто-небудь у те, що рядки ці написані інопланетянкою, яка до того ж потрапила на Землю у такий звичайний спосіб?

— Звичайно ж ні! — вигукує Янков. — Навіть я часом думаю, що хтось нас хоче пошити в дурні. Бути цього не може, кажу я собі. І нічого голову сушити. Та й що ми з тобою могли придумати у цій ситуації? Я мав підозру, що вона… вони здатні управляти собою. Бачиш, дивовижні створіння, яким нічого не варто прибрати будь-якої подоби, досі були відомі нам лише з казок предків. Як мовиться, надто мало точок стикання.

— А тим часом він відбувся… контакт. Одначе з тобою згоден: про щось нове ми навряд чи дізналися б. Хіба що про деякі деталі. Завжди знайдуться ті, кого зацікавлять такі крихти. А їй це навіщо?

— Справді. З неї не вийде делегата конференції з контактів. Так, здається, це називають. Величезний зал… Об’ємні екрани, зв’язок з усіма континентами, з марсіанськими і місячними станціями та філіалами. Тисячі фахівців, сотні томів звітів. Розрахунки і прогнози — наука! І раптом — контакт. Випадковий. Короткочасний, наче мить. Наука? Проте наука найчастіше має справу з явищами, які повторюються.

…Мене розбудило не по-осінньому гаряче сонце. Всю віконну пройму затопила злива рудого проміння. Там, за шибками, воно перебирало, мов мідяки, жовтіюче листя алей. Його колючі зіниці то ховалися в кронах дерев, то сліпуче виблискували. На сосновій підлозі, мов жива, тріпотіла тінь від тополиної гілки біля самого вікна. Я підвівся, умившись, довго дивився, як плинули в небі біляві хмарини. Десь рипнула мостина. Прохолодні долоні лягли мені на очі. Вона стояла за спиною і тримала мою голову так, що я не одразу міг повернутися до неї.

— Не відпускай мене! — сказав я. — Я повинен звільнитися сам.

Вона слухняно затуляла мої очі долонями і притискала мою шию до себе.

— А тепер пусти, — сказав я, — надто стало тепло!

І так само слухняно вона випустила мене. Я повернувся і побачив її сірі очі й біляве, трохи розкуйовджене волосся. І її обличчя. Щось на ньому було для мене незбагненне. Я дивився і дивився на неї. Мої плечі гріло сонце. І мені хотілося, щоб так тривало якнайдовше. «Добре б зупинити час, — подумав я, — хоча б години на дві». Та ось я помітив: зіниці у Валентини звузилися. Мабуть, від світла. А замість очей — дві дивовижні сірі квітки.

Вираз її обличчя змінився. Проте поки що я не знаходив слів, аби сказати їй про це. Потім, колись, вирішив я. А зараз знову минуле й нинішнє поєдналося. І я намагався не думати про те, що розділяло нас. І може, ще розділятиме.

— У мене очі стомилися, — сказала Валентина, — сонце як у липні.

Я згадав про Янкова. Де він?

— Він поїхав, — спокійно повідомила вона, — зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала.

— Як? — здивувався я. — Невже?

— Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра.

— До завтра? — машинально перепитав я. — Хіба ти теж від’їздиш?

— Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали?

— Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім.

— Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції.

— Сказали, коли я буду?

— Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала…

— Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це.

— Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню.

За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає.

— Пусте, — сказав я, — їх легко спекти у звичайний спосіб.

Вона знітилася.

— Невже Енно досі не навчив тебе? — запитав я.

Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.

І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!

— А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося.

— Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка.

— Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.

— Я піду.

— Куди?

— Дістану ще кави.

— Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…

Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:

— Сьогодні. Сьогодні ввечері!

— Ні. Я Ольховського умовлю.

— Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.

Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.

— У твоїх словах немає логіки.

— Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.

Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!

Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.

— Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.

Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.