Кракатит (укр.)

– Добридень, – сказала княжна і, обернувшись до Карсона, додала: – Знаєте, в мого Вихора бабки припухли.

– Не може бути! – жахнувся Карсон. – Бідна княжна!

– Ви граєте в теніс?

Прокоп спохмурнів і навіть не зрозумів, що це до нього звертаються.

– Не грає, – відповів за Прокопа Карсон, штурхнувши його під ребра. – Вам треба навчитись грати. Княжна програла Сюзанні Ленглен [51] 51 тільки один сет, еге ж?

– Бо я грала проти сонця, – мовила княжна трохи невдоволено. – В що ви граєте?

І знову Прокоп не зрозумів, що звертаються до нього.

– Пан інженер – вчений, – зацокотів Карсон. – Він відкрив атомні вибухи й подібні речі. Великого розуму чоловік, серйозно. Ми проти нього кухарчуки, здатні хіба картоплю чистити. А ось він, – Карсон з подиву свиснув, – просто чарівник. Якщо хочете, добуде вам з вісмуту водень. Ось як!

Сірі очі крізь щілинки повік глянули на Прокопа, що стояв збентежений і кипів люттю на Карсона.

– Дуже цікаво, – мовила княжна, дивлячись уже кудись інде. – Скажіть йому, хай мене трохи навчить цього при нагоді. А тепер – до побачення опівдні, так?

Прокоп майже своєчасно вклонився, і Карсон повів його до парку.

– Порода, – похвалив її Карсон. – У цій жінці відчувається порода. Горда, еге ж? Стривайте, пізнаєте її ближче.

Прокоп зупинився.

– Слухайте, Карсоне, не плещіть казна-чого, я ні з ким не маю бажання ближче знайомитись. Сьогодні або завтра я від’їжджаю, розумієте?

А Карсон гриз якусь стеблинку, ніби й не до нього мова.

– Шкода, – промовив він, – тут дуже гарно. Ну, що ж удієш...

– Скажіть мені нарешті де Томеш?

– Скажу, як будете від’їздити. А як вам сподобався старий?

– Що мені до нього? – промовив Прокоп.

– Та звісно. Антикварний тип, для параду. Та, на жаль, його кожного тижня паралізує. Зате Віллє – чарівна дівчина. Тут є також Егон, хлопчина вісімнадцяти років. Обоє сироти. Потім гості, якийсь кузен – принц Сувальський, всілякі офіцери, Ролауф, фон Граун, знаєте, з жокей-клубу, доктор Крафт, вихователь та інші. Сьогодні ввечері ви повинні прийти до нас. Товариська вечірка, жодного аристократа, самі інженери і таке інше, знаєте... Ось там, у моїй віллі, на вашу честь.

– Карсоне, – суворо сказав Прокоп, – я хочу серйозно з вами поговорити, перше ніж поїду.

– А куди квапитись? Відпочиньте поки що. Ну, я поспішаю. Можете робити, що забажаєте. Ніяких церемоній. Хочете скупатись – он там ставок. Нічого, нічого, про це – згодом. Робіть, що вам до вподоби. Ось що.

І він пішов.

XXIV

Прокоп тинявся по парку, невдоволений з чогось, і позіхав, невиспаний. Він дивувався, чого, власне, від нього хочуть, і з нехіттю позирав на свої великі, ніби солдатські, черевики та витерті штани. Заглиблений у такі думки, мало не вийшов аж на середину тенісного корту, де княжна грала з двома панками в білих костюмах. Він квапливо обминув їх і пустився в той бік, де, як гадав, був кінець парку. Тут парк закінчувавсь якоюсь терасою: кам’яна балюстрада і прямовисний мур заввишки з дванадцять метрів. Звідси можна було милуватись сосновим бором; внизу походжав солдат з насадженим на гвинтівку багнетом.

Прокоп звернув у той бік, де парк положисто спускався вниз. Тут він побачив ставок з купальнями, але, переборовши бажання викупатись, увійшов до прегарного березового гайка. Там були тільки штахети. Хвіртка не була замкнута, і нею можна було вийти до бору. Він тихо дійшов по слизькій глиці аж на край лісу. Але тут – сто чортів! – побачив огорожу з колючого дроту заввишки метрів чотири. Чи міцний цей дріт? Він спробував обережно рукою й ногою, але зразу побачив, що за ним уважно слідкує солдат з багнетом по другий бік огорожі.

– От спека, – правда? – заговорив Прокоп до нього, аби затерти свій вчинок.

– Сюдою не можна, – сказав вартовий, і Прокоп, крутнувшись на підборах, пішов попід колючим дротом.

Старий бір перейшов у молодняк, а далі стояли якісь обори та хліви, як видно, скотний двір. Він зазирнув туди крізь огорожу, там зразу ж розлігся страшенний гавкіт, і добрий десяток догів, вовкодавів тощо кинувся до нього. Чотири пари недовірливих очей визирнули з чотирьох дверей. Прокоп на всяк випадок привітався і хотів був іти далі, але один із служби наздогнав його, сказав, що “туди не можна”, – повів його назад, до хвіртки в березовому гаю.

Все це зіпсувало настрій Прокопові. “Карсон, мусить мені сказати, кудою тут вийти, – подумав він. – Я ж не канарка, щоб мене держати в клітці”. Він обминув тенісний корт і попрямував до паркової доріжки, якою Карсон вів його нагору, до замку. Але враз перед ним з’явився, ніби з фільму, хлопець у пласкому береті й запитав, куди він має намір іти.

– Хочу вийти звідси, – сказав Прокоп коротко.

Але хлопець йому пояснив, що “туди не можна”, там військові склади; щоб туди пройти, треба мати перепустку від дирекції.

– Ворота, що ведуть із замку, он там, на головному шляху ліворуч, будь ласка.

Тоді Прокоп подався до головного шляху, звернув ліворуч і прийшов до великої ґратчастої брами. Старий воротар пішов відчиняти.

– Прошу папірця.

– Якого папірця?

– Перепустку.

– Яку перепустку?

– Дозвіл на прохід.

Прокоп розлютився.

– Що ж це – я в тюрмі?

Дідок з жалем здвигнув плечима.

– Пробачте, але мені так сьогодні наказали.

“Нещасний, – подумав про себе Прокоп, – чи ж ти зможеш кого затримати? Досить ворухнути ось так рукою...”

Але з вікна сторожки саме виглянуло знайоме обличчя, дуже схоже на лице такого собі Боба.

І Прокоп, не докінчивши думки, повернувся і пішов назад до замку. “Стонадцять чортів, – подумав він, – оце то попав; виходить, ніби я й справді ув’язнений. Гаразд, поговорю про це з Карсоном. Передусім я начхаю на їхню гостинність і не піду на обід. Не буду сидіти з тими опудалами, що там, на тенісному корті, смійлися мені в спину”. І, дуже обурений, Прокоп пішов до вказаного йому помешкання, і в гніві сів на старовинний шезлонг, аж затріщало. Трохи згодом постукав до нього пан Пауль і ввічливо запитав, чи піде він обідати.

– Не піду, – відрубав Прокоп.

Пауль уклонився й зник. За хвилину він повернувся, везучи перед собою столика на колесах, заставленого склянками, тонкого порцеляною, сріблом.

– Пробачте, яке ви любите вино? – запитав делікатно. Прокоп буркнув, щоб йому дали спокій.

Пауль попрямував навшпиньках до дверей і взяв там з двох білих лап велику миску.

– Consommé de tortues [52] 52, – шепнув він, зосереджено наливаючи суп Прокопові, після чого миска знову щезла в білих лапах.

Тим же шляхом прийшла риба, печеня, салат, – страви, що їх Прокоп зроду не їв і навіть достоту не знав, як їх їсти, а тому й бентежився перед Паулем, соромлячись показати своє невміння.

– Сядьте, – сказав до нього, пробуючи на смак і нюхаючи терпкувате біле вино.

Пауль стримано вклонився і залишився, звичайно, стояти.

– Послухайте, Пауль, як ви гадаєте, я тут ув’язнений? – питав далі Прокоп.

Пауль чемно здвигнув плечима.

– Пробачте, не можу знати.

– Як мені звідси вийти?

Пауль з хвилину поміркував.

– На головний шлях, а потім ліворуч. Звелите, добродію, подати кави?

– Гаразд.

Прокоп ошпарив собі горлянку чудовим мокко, а Пауль тим часом подав йому всі аромати Аравії в сигарниці й срібну запальничку.

– Послухайте, Пауль, – почав знову Прокоп, відкушуючи кінець сигари, – дякую вам. Чи не знаєте ви тут такого Томеша?

Пан Пауль звів очі вгору, намагаючись пригадати.

– Пробачте, не знаю.

– А скільки тут солдатів?

Пан Пауль замислився.

– В головній вартівні майже двісті чоловік. Це піхота. Потім – польові жандарми, не знаю, скільки їх. В Балттін-Дортумі ескадрон гусарів. На полігоні в Балттін-Діккельні – артилеристи, вони змінюються.