Запiзнiлий цвiт валiнурii

— Знаю, знаю, що то за щастя бути молодими. Сама колись була. Ой була, була!.. Куди й поділося? Як згадаю!.. От дивлюся на вас — наче голубочків пара. Щасти вам, діточки. У мене вам буде гарнесенько… Та й беру недорого. Як з вас, нехай буде всього по п’ятірочці за добу… Тут знаєте скільки тих курортників. Як мошви. По куточках туляться. А я вам окрему кімнатку відпущу, — торохтіла балакуча бабуся. — Розумію, справа молода, гаряченька…

У люстрі, що було прикріплене перед лобовою шибкою, погляди Станіслава й Ніни зустрілися. Вона підморгнула хлопцеві, помітила, як він густо зашарівся, усміхнулася змовницьки й утаємничено. Мовляв, а що, ускочив, парубче?..

Прихилилася й сказала тихо:

— Оце тобі, Славку, й акаузуальний синхронний зв’язок, над яким ви з Шатровим б’єтеся день і ніч. Оце тобі й прогнозування культурологічних проблем!

І задоволено розсміялася.

— Еге ж, дітоньки, правдоньку кажу, гаряченьке… — по-своєму зрозуміла сміх старенька і торкнула Станіслава за плече: — Он біля того особнячка зупинися, лебедику. У нас тут гарно, з квіточками… І море близенько… З чаєчками і корабликами… Приїхали… Покатали стареньку…

Станіслав під’їхав до воріт, зупинився.

— Що ж, давайте знайомитися, — сказав, відчиняючи дверцята. — Станіслав…

— А мене Есмеральдою Іполитівною величають. А тебе як, донечко?

— Я Офелія, — не без гордості сказала Ніна. — Чули про таку?

— Тепер такий світ настав, що завгодно почути можна. Гарненьке ім’я. Виходьте, діточки. Машину можете он там у дворі поставити, біля офіцин… Зараз відкриють ворота. — Вийшла і загукала, перехилившись через хвіртку. — Віталику, онучку, а ходи-но сюди!

На ґанок вискочив голопузий русявий хлопчик років десяти, одягнений у блакитні вицвілі шорти, на ногах теліпалися розбиті сандалики.

— Відчини ворота, Віталику, нехай дядько заїде. Мама не дзвонила? — метушилася Есмеральда Іполитівна.

— Ні, — відповів хлопець, відчиняючи ворота. Станіслав заїхав у двір.

— Ми живемо з дочкою, — пояснила Есмеральда Іполитівна. — Та ще оцей шибеник. Байстрючок неслухняний. Влітку живемо в офіцинах, а будинок здаємо курортникам. Треба ж виручати людей… Зараз я вам відчиню… Там у нас кімнатка з окремим ходом. Вам буде зручно. Ніхто не заважатиме.

Есмеральда Іполитівна повела Ніну на другий бік будинку, піднялася на маленький ґаночок, довго шукала в сумочці ключа, нарешті відчинила двері, і Ніна зайшла у невеличкий танок, в якому стояла газова плитка, кухонний столик і два стільці.

— Тут можна приготувати сніданок, зігріти каву, пообідати, — пояснила, відчиняючи ще одні двері, теж замкнені.

Кімната була невеликою, але затишною. Стіни обклеєні свіжими шпалерами, підлога пофарбована, перед канапою, застеленою плюшевою покривкою, лежав невеличкий килимок. На канапі, як і в будь-якому готелі, — чисті простирадла, рушник, дві подушки. На невеликому письмовому столі у вазочці стояли квіти. Стіну перед ліжком прикрашала репродукція картини відомого мариніста, вправлена в багетову рамочку. Телевізор, карафка з водою, дві склянки, шафа для одягу, два фотелі… Все як мається бути.

— Подобається? — запитала Есмеральда Іполитівна.

— Годиться… — відповіла Ніна. — Піду покличу свого судженого.

— І речі заодно можете забрати, — підказала бабуся. — Живіть скільки вам забажається.

Ніна вийшла. На подвір’ї Станіслав розмовляв із Віталиком, що крутився біля автомобіля, не перестаючи стукати об землю футбольним м’ячем.

— Давай речі, чоловіче. Будемо поселятися, — по-господарськи розпорядилася Ніна.

— Ну, що там?

— Не люкс, але жити можна. Саме для молодят, — не забула вколоти. — Люксові номера заброньовано.

— А ми тут з Віталиком вияснили одну важливу справу. Виявляється, він знає Олеся Архиповича.

— Он як!

— Він викладає у них фізкультуру в школі-інтернаті. Вважай, нам пощастило. Віталик береться влаштувати нам зустріч. Сьогодні ж…

— Тебе, Віталику, сама доля нам послала, — Ніна провела рукою по його шорсткому білявому волоссі. — А далеко ваша школа?

— Та ні, не так щоб і далеко, але бабуся…

— Що? Не пускає з дому? Хлопець кивнув головою.

— Нічого, — сказав Станіслав. — Ми її гарненько попросимо. Хочеш покататися?

— Хочу.

— Тоді збирайся.

— Прямо зараз?

— А навіщо відкладати на потім? Ось ми тільки перенесемо свої речі, влаштуємося і поїдемо. Згода?.. — Станіслав узяв із автомобіля валізу, меншу передав Ніні.

— Ти тільки не забувай, Славку, називати мене Офелією, — шепнула Ніна. — А то може статися конфуз. І запам’ятай: я твоя дружина. І у нас… медовий тиждень…

— Намагатимуся не забути. Все жартуєш? Дивися!.. А то може статися так, що роль нареченої може бути останньою в твоєму репертуарі.

— На що ти натякаєш?

— Гарне мені “натякаєш”! Сама затіяла цей спектакль. Що ж… Доведеться тепер грати роль закоханого чоловіка.

— Доведеться… — Ніна подивилася на нього закоханими очима. — Думаю, з моєю допомогою впораємося.

— Де вже мені без твоєї допомоги! Вони піднялися на ґанок.

— Розташовуйтесь, — запросила Есмеральда Іполитівна. — Я ненадовго вийду. Треба ще раз пройтися до готелю. Бачили, що там робиться? А в нас половина будинку пустує. Треба виручати людей.

— Ми вас підвеземо, — сказав Станіслав. — Тільки відпустіть з нами Віталика. Виявляється, він знає чоловіка, з яким нам треба побачитися.

— Той шибеник усіх знає. А чого ж! Нехай їде. Тільки дивіться за ним. А то може таке вчворити!

— Гаразд… Віталику, ти вже зібрався? — гукнув Станіслав. — Тоді на коней! Не будемо вас затримувати, Есмеральдо Іполитівно. Ощасливте ще когось.

— Не забудьте взяти ключі.

— Може, давайте розплатимося? — запитала Ніна.

— Ще встигнемо, лебедята, — сказала Есмеральда Іполитівна. — Наперед не беру. Їдьте…

…Спортивний комплекс школи розташувався у розкішному парку на околиці містечка. Бігові доріжки, стадіон, спортивні майданчики, критий басейн — усе декорувалося тропічною рослинністю, все поринало в зелені, квітах, аромат яких змішувався з терпкими віддихами моря, п’янив, мов молоде невиброджене вино. Станіслав поставив машину в затінку платана, і Віталик вискочиб з неї.

— Зараз я його знайду. Зачекайте! — подався в напрямку просторої світлої будівлі, що проглядалася в кінці широкої алеї, вимощеної дрібненьким гравієм.

Станіслав і Ніна пішли за ним.

На зеленому, гарно доглянутому полі, що одним кінцем виходило до моря, хлопчаки, не зважаючи на спеку, грали в футбол. Станіслав присів на вишмульгану лавку, почав спостерігати за грою, дедалі більше й більше захоплюючись нею. Ніна ходила парком, милувалася розмаїттям квітів, що строкатістю кольорів буяли на клумбах, немов на них було розстелено живі майстерно зіткані килими.

Віталика не було. Хлопець щез, наче випарувався. Тільки хвилин за двадцять Ніна помітила його постать у кінці бокової алеї, на якій чоловік у синіх спортивних шароварах, світлій тенісці і широкополому солом’яному брилі підстригав кущі живоплоту. Віталик підбіг до нього, зажестикулював руками, показуючи на дорогу, де стояв їхній автомобіль.

Чоловік поклав на лавку ножиці, скинув бриля, витер хусточкою чоло і неквапно пішов алеєю в напрямку до стадіону слідком за Віталиком, який гнав поперед себе м’яч, стукаючи ним об тверду втоптану доріжку.

“Оце, мабуть, він і є, Козир”, — подумала Ніна, підходячи до Станіслава.

— Чуєш, Славку! Та облиш ти хоч тут свій футбол.

— Зачекай, Ніно! Поглянь, як прорвався он той голопузий правий крайній! От молодець! Ну, давай, давай, дорогенький! Отак! Отак! Гол!!! — вигукнув радісно, схопив Ніну в обійми і почав цілувати.

— Збожеволів… Зовсім збожеволів, — пручалася вона. — Он, мабуть, Козир іде… А ти як мала дитина.

— Який Козир? Де? Звідки ти знаєш? — Станіслав відпустив Ніну, поглянув у бік чоловіка, що, розмовляючи з Віталиком, наближався до них, і присмиріло опустився на лавку.