Сiм стихiй

— Це станеться не швидко.

— Що — не швидко?

— Сонячний тунель…

— Тунель… теж правильно, і так можна назвати. Раніше по тунелях відводили воду з озер на турбіни. А тепер ось подумують над тим, щоб від самого Сонця світло до Землі підвести.

— Тільки тунель буде прозорий, як із скла. Його утворять частки, атомні ядра. Все це я чула багато разів. Г читала. Пробач, Глібе, я тебе трохи розіграла. Я ж бо давно хочу поїхати на цю будову. Жду не діждуся, коли ж це почнеться. Адже цікаво, так?

— Я мало не опинився у ролі старого-престарого дивака, який з ученим виглядом намірився виголосити істину.

— Не кокетуй, ти молодий. Дивак… Можливо. Але хіба без цього можна? Диваки ті, хто від інших відрізняється. Ну й що?

— Ні. Жодних дивацтв. Пригадуєш, у Свіфта один прекумедний дідуган вісім років складав проект, як видобути сонячне світло з огірка? Можливо, ми в чомусь на нього схожі.

— Ну, ні.

— Чому ж?

— Треба було бути дуже сміливою людиною, щоб два з половиною століття тому думати про використання сонячного тепла. А сьогодні про це знає кожен школяр. Тому й не схожі.

У неї було багато старовинних книжок.

На просторих дерев’яних полицях стояли сотні томів: серед різнобарв’я прописів на їх щільних корінцях мелькали слова-сонцецвіти. Корона Сонця; сонячні бурі; проміння, що дарує життя, — все це слова із заголовків, все це обіцяло розповіді про Сонце. Навіщо ж їй давні-предавні книжки? (А крім них, були й інші — легенди й оповіді — назви їх забулися.)

Пізніше я запитав її про це. Відповіла вона просто:

— Мої предки називали себе людьми Кюн Еркен.

— Кюн — Сонце! — здогадався я.

— Вгадав. Тепер скажи, що означає Еркен.

— Еркен… Еркен… — повторював я. — Ні, не знаю. Про це ти не казала.

— То й що! — тихо вигукнула Сіллієме. — Загадка така проста!

— Яскраве! — твердо сказав я і в очах її прочитав: «Так!»

— Люди світосяйного Сонця. Ї я так само, — сказала Сіллієме. — Схожа?

— Звичайно, — сказав я. — Інакше нізащо б не додумався до змісту другого слова. Ти схожа на таїтянку.

— Ти бачив таїтянок?

— Ніколи. Хіба що на картинах… Гоген, інші…

— Вони, думаєш, вродливі? Чи… ні?

— Не знаю. Можливо. Ті, що схожі на тебе.

— Не треба, — сказала Сіллієме, — це в тебе погано виходить. І нудно.

— Розкажи про світосяйне Сонце.

— Ти знаєш про нього більше за мене.

— Тепер я не впевнений у цьому.

— Добре, я розповім, — раптом погодилася вона. — Я розповім про людей з поводами за спиною…

І це, за словами Сіллієме, було ще однією поетичною назвою племені сонцепоклонників, легендарних кураканів, що прийшли з півдня. А поводи — це промені, за допомогою яких Сонце ними управляє. Їхні землі — Алтай, Саяни, Забайкалля, можливо, й інші — на південь від Алтаю. Десять столггь тому прийшли вони на Північ. Вони принесли з собою свої легенди, перекази, вміння жити у злагоді з природою. Вже їхній прихід став легендою, мабуть, він усе ж розтягнувся на віки й десятиліття. Кюнгесе — символічне зображення сонячного диска, залізне кружальце, пришите до старовинного шаманського вбрання, яке побачиш хіба що в музеї, — пам’ять про минуле. І маленькі гравійовані срібні пластинки на такому ж срібному кільці нагадували про сонце, про південь. Довге і дзвінке слово «ілінкелін-ке-бісер» (так вони називалися) чимось споріднене з «бісером» і російським «кільцем». Можливо, батьківщина їх була далеко на заході, у розлогих степах, недаремно ж Арал добре відомий їхнім оповідачам казок та співцям під іменем Араат. А ім’я одного з богів долі — Чингіс Хаан — хіба не свідчить про реальну основу їхніх міфів?

…Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця.

…Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки…

Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру.

«…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги.

Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду».

Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну.

Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос.

Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті.

Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.

Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись…