Друга планета

Хтось кричав, надсадно й страшно. Спершу низький, рев ставав усе вищий і вищий, врешті переріс у таке пронизливе вищання, що у мене аж у голові задзвеніло. Я затулив вуха, але виск прошивав навіть долоні, пронизував мене усього — я сам ледь утримувався, щоб не закричати.

Ось жерці знову появилися в страхітливій щілині: вони волочили якийсь темний клубок, що звивався й дико вищав.

— Хто то? — вчепився я у таткову руку.

— Мовчи! — прошепотів татко.

Клубок виявився орангом. Страшенно брудним і голим. Шерсть на ньому збилася в суцільні ковтуни, ребра ходили ходором, очі безтямно блищали.

Старший жрець непорушно стояв, чекаючи, поки жертву підтягнуть До нього. Потім опустив гілку, торкнувся колючками оранга. Крик одразу ж урвався, по голому тілу пробігла судома. Оранг враз обм’як, і жерці, які досі щосили тримали його, розступилися.

Оранг лежав на підлозі. Важко дихав, дрібно тремтів.

Старший жрець підійшов до нього, копнув ногою. Щось вигукнув, владно і різко.

— Лізь! — переклав нам тлумач.

Оранг звів голову. Очі його були все ще безтямні, він, певно, не розумів нічого.

— Лізь! — заволав знову жрець: — Допоможіть!

Жерці враз підскочили до оранга, потягли до нори. Кинули перед самісіньким отвором, ткнули головою в нору.

— Лізь!

І оранг поповз. Притискаючись до підлоги, звиваючись усім тілом. Ось уже не видно плечей… Ось уже зникла й спина… В мені все аж стиснулося, аж м’язи заболіли, наче я сам оце зараз повз жахливою тією норою… Ось уже видно лише ноги… Ще трохи, і оранг вибереться по той бік, неушкоджений… Раптом він голосно скрикнув, забився у конвульсіях, завмер… Два жерці, що стояли по той бік, зачепили його двома довгими гаками, поволокли геть із храму.

— Він не витримав випробування, — оголосив старший жрець. — У нього перед фюрером нечиста совість, і священне держи-дерево його покарало.

— Пішли звідси! — смикнув мене татко.

Вийшли із храму — старший жрець ув’язався за нами. Понурий погляд його зупинився на Ван-Генові, потім — на Жорці. Підійшов упритул, став роздивлятися, довго й уважно. Потім повернувся до татка, щось запитав.

— Він запитує, де ви взяли цих істот, — переклав нам тлумач (таткові перекладати не треба було, він уже й так знав мову орангів). — Вони не схожі на роботів.

Татко щось відповів.

Застигле обличчя жерця враз ожило, він ще з більшим інтересом подивився на Жорку. Чомусь тільки на Жорку. Потім повернувся до татка, знову щось запитав.

— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.

— Так, я про це чув, — відповів йому татко.

Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.

— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму… І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!

Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:

— Дідька лисого!

Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:

— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.

Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.

— Вибирайте… Беріть собі будь-якого….

— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!

— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.

Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:

— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.

А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.

Прощаючись із нами, татко сказав:

— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.

— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.

Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.

Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:

Трумба, румба, тум!

Трумба, румба, тум!

Побачила мене, весело вигукнула:

— Заходь! І поклич сюди Жорку!

Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає “публіку”, значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.

Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:

— Ось!

Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.

— Бачите?

— Бачимо…

В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:

— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..

У лабораторію ввірвалась, мов вихор:

— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..

Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою о дійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.

Я вже знаю. Вже пробував.

— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.

— Вийде! В моєї тітки все вийде!

І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.

Нас іще в перший день одіслала додому:

— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.

— А ви? Уже ж пізно!

— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.

Оті “півгодинки” тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день… І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. “І підмела за собою”, — як любила казати вона.

Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.

Появилася вдома, аж хиталася од утоми.

— Ванну, найгарячішу!

Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:

— Ти що?

— А що?

— Зварити хочеш?

— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!

Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:

Трумба, румба, тум!

Трумба, румба, тум!

Вийшла, червона наче рак. Гаряче повітря так і струмувало довкола неї.

— А тепер будемо спати. Двадцять чотири години. І не будити, навіть якщо всі на світі фюрери під дверима зберуться!

Впала на ліжко й одразу ж заснула. І проспала всі двадцять чотири години. Хвилина в хвилину.

Прокинувшись, покликала нас в кабінет.

— Зараз я вам щось покажу.

Пішла до холодильника, вмонтованого у стіну, дістала невелику пробірку.

— Ось.

В пробірці був якийсь сріблястий порошок і більше нічого.