Чорнi Журавлi Всесвiту

Очевидно, конструктори цих машин використовували не механічні схеми, схожі на земні, а щось зовсім інше: їм вдалось одержати речовину, яка прямо перетворювала електричну, а може, й хімічну енергію в рух.

— Набагато економніше з погляду витрати енергії, — Захоплено сказав Раїн. — Вищий ступінь!

Вони довго сиділи над розібраним роботом: щоб зрозуміти всі тонкощі його будови, потрібні, мабуть, не дні, а тижні… І незрозуміло, як усе це їм допоможе освоїти ракету?

— Ну, вже й ракета… — обірвав їхні роздуми задоволений голос Коробова, який саме нагодився.

— Що? — насторожився Сенцов.

— Чудова машина! — Коробов закрутив головою в захопленні.

— А кисень знайшов?

— Здається, так… Твердої впевненості, правда, нема. Сховище велике за об’ємом, але не з газом і не з рідиною, а з твердою речовиною. До нього приєднано такі ж апарати. Я гадаю, вони й перетворюють твердий кисень у газ.

— Що ж підказало вам, що це кисень? — спитав Раїн.

— А ось що. На всіх сховищах є такий знак, — Коробов пальцем намалював на матовій поверхні захисного кожуха робота крапку, навколо неї — двоє концентричних кілець і на зовнішньому з них — шість крапок. З хвилину всі дивились на малюнок, що повільно танув.

— Зрозуміло? — спитав Коробов. — Атом кисню — шість електронів на останньому, другому, рівні… Добре, що хоч у цій галузі їхня символіка нам зрозуміла. Знайшов я й інші сховища з таким ось знаком…

— Водень, — сказав Раїн.

— Ага. Це розв’язує проблему води хоч би принципово. Отже, повітрям і водою ми забезпечені достатньо.

Сенцов нетерпляче спитав:

— Л відносно двигунів нічого не ясно?

— До двигунів я пробратись не зміг… — повільно сказав Коробов. — Там глуха перегородка. Тільки-но підійшов, одразу завило, загавкало… Щось на зразок сирени. Тільки дуже високі тони. Очевидно, пересторога про небезпеку. Не з нашими скафандрами туди лізти.

— Значить, зовсім нічого?

— Єдине, що можна сказати, — двигуни, пальне і таке інше займає набагато менше місця, ніж на нашій ракеті, не тільки щодо загального об’єму, а й абсолютно. Я спеціально кроками виміряв…

— Виходить, двигун не хімічний, — сказав Сенцов. — Що ж приводить його в дію? Яке пальне?

— Швидше за все атомне, — відказав Коробов. — Інакше не було б сигналу небезпеки.

— Маю сумнів, що атомне, — промовив Сенцов. — Я ракету оглянув ззовні, поки ви спали… Зовсім не те сопло, яке потрібне для атомного двигуна, принаймні за нашими міркуваннями.

— Ну, на це взагалі уваги звертати не слід, — не погодився Коробов. — І весь цей корабель не такий масивний, як наш: перегородки завтовшки з міліметр, а міцність дивовижна.

— Та я не про міцність кажу, — мовив Сенцов. — Курс двигунів пам’ятаєш? Принципові основи атомного двигуна? Ну от, а тут зовсім не те…

— Я думав про це, — сказав Коробов. — Якщо там хімічне пальне, то хоч би яке високоякісне воно було, цій ракеті далі Марса не вибратись. А раптом вони лише на Марс і ходили? — Він помовчав і зненацька спитав: — То як, обідати будемо?

— Треба хлопців почекати, — відповів Сенцов. — Вони там теж захопились. Так, це невесело — те, що ти говориш…

— Все обладнання ракети вказує, що її призначено для далеких рейсів, — докинув Раїн. — Отож летимо на Землю!

— Поки ми не знаємо… — почав Сенцов.

— Давайте обідати! — перебив Коробов. — Ага, Вітя прибув. Ну, що там у тебе? Демонтував рацію?

— Що зосталося — демонтував, — похмуро відказав Азаров, який надійшов.

— Ну і як? Вийде що-небудь?

Азаров знизав плечима, відповів:

— Хіба що аматорський приймач…

— Так, так… — невесело промовив Сенцов. — А на Землю повідомити все ж треба. А взагалі в ангарі як? Спокійно?

— Де там спокійно! — крутнув головою Азаров. — Знову цих повно.

— Ріжуть?

— Цього разу літають. Щось приварюють, вже начепили одну кришку люка, зараз морочаться з другою…

— Ясно, — сказав Раїн. — Вони продовжують виконувати свою програму: ремонтують ракету… Шкода, що нам це не може допомогти: хоч би як ремонтували, обчислювачів вони нам не відновлять.

— Авжеж, — сказав Сенцов, — з нашим кораблем ми розпрощались назавжди.

— Але цікаво, — промовив Раїн, — до чого вони дійдуть?

— Ну, для того, щоб це визначити, треба бути знавцем їхніх тонких душевних порухів, — ущипливо промовив Азаров. — Калве, наприклад… До речі, де він?

З ангара Калве майже бігцем піднявся нагору. Він притишив ходу, лише коли потрапив у знайомий зал, де сіра маса грілася в фіолетовому промінні.

Тут він одразу перестав поспішати, почав усе роздивлятись так уважно, задумливо, неквапливо, неначе в запасі мав ще цілу вічність.

Яке, скажімо, призначення цієї ось споруди в центрі залу? Невеликий прямокутний постамент, схожий на високий столик. В центрі його круглий, ледь похилений екран, на ньому світяться, переливаючись, чотири вогники. Калве нахилив, над екраном прозорий шолом.

Тепле золотаве вічко тремтіло в центрі екрана. Троє тонких чорних концентричних кілець охоплювали його, і на кожному теж переливався вогник, блакитний — на внутрішньому, зелений — на середньому і оранжевий — на зовнішньому. Калве довго вдивлявся у дивні вогники; здавалося б, що цікавого було в них? Хіба мало приладів із світловою сигналізацією він бачив на своєму віку, та чомусь на них хотілося дивитись і дивитись…

Потім він перевів погляд на розміщені навколо екрана оранжеві опуклі, як у грибів, капелюшки. їх було тридцять, біля кожного — два прозорі вічка. Коло одного грибка ліве вічко світилося рівним синім світлом, а біля сусіднього, крім синього, горіло й друге — блимало тривожним червоним вогнем. Решта вічок були мертві.

Навколо екрана в столику тягся кільцевий проріз, з якого виходив тонкий важілець. Він плавно згинався до екрана, так що кінець його майже торкався матової поверхні. Важілець закінчувався витягнутим загостреним овалом з тонкою голкою на кінці.

Поряд стирчали ще дві круглі голівки з якимись поділками. Перед столом зводився щит, на ньому — кілька екранів і прилади із шкалами без стрілок.

Все це, ясна річ, безпосередньо стосувалося керуючих кібернетичних пристроїв — хоч би тому, що містилося в цьому залі. У Калве засвербіли кінчики пальців. так захотілося зразу натиснути на червоні кнопки, подивитись, що з’явиться на екранах, зрозуміти, для чого ота велика червона ручка, що збоку (ага, нею, мабуть, і вмикається весь цей агрегат!).

Та він пам’ятав, скільки непередбачених наслідків може викликати в цьому світі кожен необережний рух.

Він вперше чітко подумав, що зовсім не люди створили всі ці незрозумілі прилади. Досі це якось не вкладалося в голові. Відчуття було таке, немов ти знаходишся в чужій країні, де, хоч і не розумієш мови, та бачиш навколо себе таких самих людей і речі, зроблені їхніми руками… І тільки в цю хвилину у порожньому залі, де колись жив, відчував, мислив командир усіх цих приладів і механізмів, Калве раптом нестримно захотілось уявити, яким же він був, який вигляд мав цей творець, що, мабуть, давно вже включився у вічний круговорот матерії і нині, можливо, проростав десь на Марсі у вигляді убогої голубої травиці. Він машинально, забувши про шолом, підняв руку — скинути шапку…

Рука його наштовхнулась на прикріплений до шолома інвертор, і це нагадало йому про найближче завдання.

Калве подумав, що Сенцов все-таки бачив далі, ніж усі вони, — недарма йому потрібні були докази того, що ми в змозі зрозуміти, збагнути закони мислення цих істот. Що ж, треба шукати, шукати!

З чого почати? Він став знову оглядати пульт, намагаючись логічно збагнути, яке призначення мають органи керування машиною. Та скоро він спіймав себе на тому, що простісінько намагається в думці якось приладнати окремі важільці і вмикачі чужої машини до тих функцій, які виконували інші важільці й інші вмикачі на його власному пульті. Таким шляхом він далеко не піде.