Загибель Уранii

Хай навколо острова Свята з космічним гуркотом вибухають атомні й водневі бомби, хай висохнуть океани й випарує з планети повітря, хай, зрештою, сама Пірейя вирветься з полону обох Сонць і полетить у Всесвіт — Уранія, а з нею і містер Кейз-Ол, повинні лишитися неушкодженими!

Все передбачено, все зважено. Уранія матиме десятки тисяч тонн найчистішого ядерного пального, цистерни найважливіших хімічних сполук такого розміру, що в них вільно плаватиме підводний човен, величезні холодильники, де при температурі зрідженого повітря зберігатимуться мільярди мільярдів запліднених яєць усіх істот, які існують на планеті, біоінкубатори, в яких ці істоти вирощуватимуться. Вщерть буде набито однорідними металами та різноманітною сировиною довжелезні відтинки тунелів. Укомплектовано найбільшу в світі бібліотеку і створено фонд найвишуканіших кінофільмів. Зібрано картини, посуд, інструменти. Нарешті, устатковано численні, майже повністю автоматизовані фабрики та заводи.

Все передбачено, все зважено. Визначено найбільшу й найменшу чисельність населення Уранії, заплановано регулювання кількості народжень і знищення зайвих. Круговорот речовин мав відтворюватися в Уранії майже повністю. Це дасть змогу її населенню жити абсолютно ізольовано від зовнішнього світу протягом тисяч років.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему цілком достатню кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав написати й слова, щоб попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. Нарешті, на весь світ прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти жодної хвилини. Збуди Айта. Я боюсь, щоб хлопчик не злякався.

Хто злякається, він, Айт?!. Підліток хапається за пістолет… і відчуває в своїй руці теплу руку матері.

— Тс-с-с!..

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним найлюбіша в світі людина, взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про засторогу. — Батьку, ти живий?!

Це запитання зайве, безглузде, бо він бачить: так, живий. Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у траурній рамці, а у вухах бринять тоскні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії» містера Кейз-Ола: «…загинув при випробуванні нової апаратури». І саме сьогодні треба йти по жалюгідну пенсію.

— Так, живий!.. — батько притискує Айта до грудей. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе!.. Два роки тому ти…

Але мати перебиває:

— Досить, досить, не можна баритись.

Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, треба забрати найцінніше.

Для Айта найціннішим здається чемоданчик з портативним магнітофоном. Адже це зроблено власними руками!.. Він похапцем засовує у вільні куточки котушки з ниткою. Вони такі дорогі. На одній з цих ниток записано навіть голос батька!.. Але та нитка так і не потрапляє до чемоданчика, як не потрапляють до материної сумочки чекова книжка на триста дайлерів, золота каблучка та інший дріб'язок, на який можна було б сяк-так прожити кілька місяців.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олу».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти усьому світові про таємницю Кейз-Ола! Айт, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Орган Робітничої партії «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про цілу низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини арештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт залишився живий чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на неї чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру, і Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. Того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток добре напакостив Кейз-Олу! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. В листівках наводились імена й цифри — адже чернетки батькового рукопису лишилися в Айта. «Місіс Ляйт, — писалося в одній з листівок, — Вейншін-стріт, 76. Ваш чоловік, інженер Ляйт, ще не загинув. Він працює електрозварювальником у чотирнадцятому тунелі Уранії, передає вам своє сумне привітання і благає врятувати його. На доказ того, що ми говоримо справді від його імені, наводимо ті пестливі слова, які відомі тільки вам: «Мій квітунчик». Місіс Ляйт, рятуйте свого чоловіка».

Усі, що не поховали своїх померлих рідних власноручно, тепер сподівались зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи відбувалися сутички між жінками і поліцаями через оті листівки. Якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

Фотокопії потрапляли не тільки до рук дрібних шахраїв. Одна по одній вони просочувалися за кордон, з'являлись на сторінках газет і в телевізійних передачах. Союз Комуністичних Держав у офіційній ноті запропонував урядові Монії з'ясувати статус острова Свята і висловити свої міркування щодо повідомлень у пресі. Перед будинком конгресу Монії та перед палацом Кейз-Ола влаштовувалися мітинги.