Глибинний шлях

ПІД ЯЛИНКОЮ

На кінець грудня погода почала псуватись. Настала відлига. У місті зовсім зник сніг і не залишилося жодних ознак зими. Здавалося, повернулась осінь з мрякою і грязюкою. Метеорологи сповіщали про вторгнення на європейський континент теплих мас повітря на зміну холодним, жонглювали циклонами й антициклонами, але на запитання, яке цікавило звичайних громадян, а особливо конькобіжців, лижників, хокеїстів і взагалі любителів зимового спорту, коли знов почнуться морози й випаде сніг, — не відповідали. Перед новим роком стало так тепло, що парове опалення в будинках ледве функціонувало. В кімнатах день і ніч тримали одчинені кватирки, і було смішно дивитись, як, брьохаючись по грязюці, перехожі несли на плечах ялинки.

Незважаючи на осінню погоду, люди готувались до зустрічі Нового року, до ялинки.

Редакція “Зорі” теж діяльно готувалась до новорічного свята. Ранком тридцятого мені принесли квиток, запрошуючи до редакції на “новорічний вечір під засніженою ялинкою”. Було ще кілька запрошень, але я їх з подякою відхилив.

Крім, так би мовити, службового патріотизму, була ще причина, яка примушувала мене бути в редакції. Стало відомо, що тридцять першого грудня уряд слухатиме доповідь академіка Саклатвали. На засідання уряду не запрошено жодного з членів комітету, але Черкяк мав побачитися з академіком одразу ж після закінчення засідання, а прямо з побачення приїхати до редакції на вечір…

Була також причина, яка мало не перешкодила мені піти на зустріч Нового року в редакцію. Я міг зустріти там Макаренка, що вже кілька день як знов з’явився в готелі. Я мусив віддати інженерові лист від Ліди, який уже кілька днів шукав і ніяк не міг знайти. Куди він подівся — цього я ніяк не міг зрозуміти.

Не раз траплялося, що, сховавши якусь потрібну річ, я знаходив її лише через кілька місяців. Те ж саме сталося, мабуть, і тепер. Я страшенно лаяв себе за неуважність і розкидливість. Кілька разів переглядав усе в кімнаті, але листа не знаходив. Та не міг же він зникнути з ласки божої!

Перед тим як їхати на вечір, ще раз пошукав і, не знайшовши, одягся й вийшов з кімнати. До редакції приїхав за чверть до одинадцятої і застав там чимало народу. Черняка ще не було. Не було також Шелемехи і, звичайно, Саклатвали. В одному кутку побачив Самборського, а в великій кімнаті, біля розкішної ялинки, Макаренка, якого тримав під руку Догадов і щось розповідав. До них я й підійшов. Догадов одразу вхопив мене, затарабанивши про свій від’їзд наступного дня, залишаючи низку доручень: стежити за вміщенням його кореспонденцій, відповідати на листи, подбати про переказ гонорару, — все, що може сказати друг-журналіст, коли виїздить у довгочасне відрядження.

— Ми ще встигнемо побалакати, — сказав я йому. — Дайте глянути на ялинку.

— Ялинка надзвичайна, — промовив Ярослав.

Справді, ялинка виглядала чудово. Густа, лапата, з широкою основою, з блискучими яскравозеленими голками, що пахли смолою. На вершечку сяяли сім сріблястих зірок, що нагадували сузір’я Малої Ведмедиці, найвища з них мусила бути Полярною зіркою. На золотих і срібних ланцюгах, які оперізували ялинку, трималися ляльки та іграшки. Перші, трохи шаржовані, нагадували всіх видатних техніків, учених, що чимось уславилися за минулий рік. Другі були маленькими моделями машин та апаратів різних конструкцій, що з’явилися протягом того ж таки року. Ще нижче йшов спеціальний ярус дитячих іграшок, які випустили або прийняли до виробництва за останній місяць іграшкові фабрики.

— Стежте за ялинкою, — сказав Догадов, — щось зараз покажу.

Він підійшов до стіни і клацнув чорним вимикачем. Тихенько загудів мотор, і ялинка закрутилась перед нами, показуючись в усій своїй красі.

— Техніки не можуть не займатися вигадками і на ялинці, — засміявся Ярослав.

Догадов спинив ялинку і подався до інших кімнат. Ми ще трохи постояли біля дерева і теж відійшли, щоб оглянути невеличку виставку якихось загадкових картинок на стінах, що ними Черняк хотів привернути увагу своїх гостей.

— Ярославе Васильовичу, — звернувся я до інженера, — я дуже винуватий перед вами.

— А що таке?

— Коли Лідія Дмитрівна виїздила на курорт, вона залишила мені листа для вас…

Інженер спідлоба глянув на мене.

— Цього листа я, здається, поклав до шухляди, але не міг знайти, коли їхав сюди… У мене іноді таке буває, — скоромовкою закінчив я.

— Ви певні, що знайдете його?

— Обов’язково. Він нікуди не міг зникнути з кімнати.

— Я вас дуже прошу…

— Завтра зранку все перегляну і будь-що знайду.

— Може, завтра я постукаю до вас, щоб ви не забули?

— Добре, прошу. Тільки прокинетесь, так і заходьте.

Запрошуючи його, я був трохи неспокійний. “А що, коли не знайду?” — мучила мене думка. Доведеться перебрати все до найменшої дрібниці.

— А чому вона передала листа через вас?

— Вона шукала вас, але не могла знайти. Ви ж десь зникли…

— Я працював, — коротко відповів Макаренко.

В цей час приїхав Антон Павлович.

Він одразу ж підійшов до столу і, привітавшись з усіма, попросив швидше зайняти місця. Навпроти нього висів годинник, і редактор нетерпляче поглядав на нього. Було чверть до дванадцятої, коли ми всі зайняли місця. Я опинився біля Самборського, який встиг уже пожартувати з сусідом по другу руку і покепкувати з гостя, що сидів напроти.

— Ви знаєте, — сказав мені Самборський, — я хвилююсь.

— Я також.

— З тієї самої причини?

— Звичайно.

Ми розуміли один одного, бо обидва ждали, чи сповістить щось Антон Павлович про ухвалу уряду на доповідь Саклатвали. Редактор звівся з келихом в руці.

— Цей келих, — сказав він, — я підіймаю за рік, що минув, за рік наших успіхів, за рік, в якому народилась надзвичайна ідея надшвидкого підземного шляху між Заходом і Сходом. Відзначаю — наша редакція була тим місцем, де ця ідея зародилась.

Гості шумно відгукнулись на цей тост. Але одразу після того Антон Павлович наказав наливати вина. І лише ми встигли виконати цей наказ, як обидві стрілки годинника підійшли до дванадцяти. Почувся перший удар опівнічного бою, і господар столу виголосив новий тост:

— За ще видатніші успіхи, за рік, коли починається здійснення геніальної ідеї, за Новий рік!

Голосним “ура” ми підтримали оратора.

— Товариші, — говорив він далі, — сьогодні уряд слухав доповідь академіка Саклатвали і ухвалив з першого січня розпочати будівництво Глибинного шляху між Сходом і Заходом.

Спалахнула буря вигуків і оплесків, захлопали корки із пляшок з шампанським, задзвеніли келихи.

Тільки двоє людей лишалися непорушні і, тримаючи келихи, дивилися на Антона Павловича, ждучи, що він ще скаже. Це були Самборський і Макаренко. У першого рука дрижала, другий нічим не виявляв свого хвилювання. Я розумів, що обидва інженери хочуть почути, якому з двох варіантів уряд віддав перевагу. Догадов так само стежив за ними. Іноді він допитливо позирав на мене, не розуміючи, мабуть, поведінки інженерів.

Але Черняк запропонував ще тост за начальника будівництва Глибинного шляху. Всі з цікавістю ждали, кого він назве.

— Начальником будівництва уряд призначив академіка Саклатвалу!

На честь академіка спалахнула така овація, якій міг би позаздрити найвидатніший учений.

О першій годині ночі, після музики, поздоровлень та співів, радіо переказало ту саму новину, що про неї сповістив нас Антон Павлович. Отже, задум, що народився в дитячій голові у вигляді фантастичної, химерної ідеї” перетворювався на дійсність.

Безперечно, в цьому була заслуга й нашої “Зорі”, і Черняк пишався з того. Але чи знає про цю постанову один з найдіяльніших членів нашого колективу професор Довгалюк? Скориставшися з першої можливості, я підійшов до редактора і спитав, чи дзвонив він Аркадію Михайловичу.

— Ні. Але він знає. При мені секретар Саклатвали говорив телефоном з членами Ради… Затверджено ж Раду. До її членів призначено і професора Довгалюка… Мене теж…