У пiдводних печерах

— Олег, ти нічого не відчуваєш?

— А що я маю відчувати? — сердито проказав Жербицький.

— Думки плутаються. Голова важка… Як на похмілля…

— У мене теж болить. Тиск, — безапеляційно заявив “ординарець”.

Славко скрипнув зубами, за допомогою приладів вирівняв батискаф і дав повний хід.

— Восьминіг прилип до батискафа, — сказав Олег.

— Нехай прилипає, — відмахнувся Славко.

Попереду палала заграва. Довелося гальмувати. Жербицький залишив перемикач і припав до носового ілюмінатора.

— Цікаво, цікаво… — бубонів Славко.

На малій швидкості він повів батискаф в обхід заграви, і стало видно палаючі зарості якихось рослин.

— Знаєш, що це таке? — кивнув Славко на заграву. — Холодний вогонь. Світяться хащі водоростей цистозіри. Справжнісінька тобі пожежа. Цікаво було б дізнатися, які джгутикові в даному випадку спричиняють світіння і чи має воно причетність до “цвітіння” планктону. Жаль, що обмаль часу…

Він позначив місце на карті і повів батискаф далі.

Невдовзі попереду і внизу вигулькнуло світле блюдечко — в промені прожектора сяяв “дзвін”. Славко уповільнив хід батискафа і підвів його так, щоб ілюмінатор прихо-дився навпроти “вікна” підводного будинку. Вгледів Валерія і Люду, які припали до прозорої пластмаси, і заспокоївся.

— Привітайся і запитай, як у них справи, — наказав Олегові.

Той заблимав боковим прожектором, “заговоривши” світловою морзянкою. У відповідь “озвався” прожектор “дзвона”:

“Все гаразд. Чи одержали листа?”

— Передай — листа не одержували, — сказав Славко. — Запитай, чому не налагодили зв’язок. Повідом, що несправність-в них, в апараті або на виходах.

— Вони просяться до нас, у батискаф, — спантеличено проказав Олег.

— Бачу, — невдоволено відповів Славко. — Можна подумати, що це так просто зробити. Кажуть, “усе гаразд”, а просять вживати заходи, як при аварійній ситуації. Запитай, чи правильно їх зрозуміли.

Прочитавши відповідь, він чортихнувся і почав обережно підводити батискаф, щоб люк став якомога ближче навпроти “вікна”. Одночасно у “вікні” рознялися стулки, висунувся “рукав” з присосками. Частина батискафа увійшла в “рукав”. Маневр тривав близько двох годин. Тепер починалось найголовніше. Найменша похибка, неправильно встановлений тиск у шлюз-камері, відмовить чи не спрацює на повну силу бодай одна присоска “рукава” — і станеться аварія.

— Одягайся! — скомандував Славко, і сам, спохмурнілий, почав залазити в скафандр.

Зробити це в салоні батискафа було зовсім не просто.

Коли нарешті почулися удари по люку, Славко ледь-ледь прочинив його…

Губи Олега за пластмасою шолома ворушилися, він щось казав, і Славко зрозумів, що все гаразд, можна відчиняти.

Люк відчинявся дуже повільно. Славко щосили натиснув підборіддям на пластинку блокатора, і шолом відкинувся з його голови. Олег зробив те саме.

— Хоча б вони здогадалися зняти скафандри в “рукаві”, — бурчав Славко.

Виявилося, що Люда й Валерій, порушуючи всі інструкції, увійшли в “рукав” узагалі без скафандрів. Тільки-но люк відчинився, вони одразу пірнули в нього.

Славко хотів було висварити їх, але побачив їхні обличчя з наляканими, майже божевільними очима.

— Що з вами?! — скрикнув він.

— Зачиняй люк і тікаймо звідси! — прошепотів Валерій, сідаючи на підлогу.

— А дельфіни? — запитав Олег. — Ви залишили їм корм?

— Не забули увімкнути автомати “рукава”? — нагадав Славко.

— Не забули. Швидше! — пошепки промовила Людмила Миколаївна.

Славко зачинив люк і запустив двигун, стежачи у задній ілюмінатор. Та ось простір за ним прояснів, чорна труба “рукава” повільно відсунулась, входячи в “дзвін”.

— Дельфіни… — почала Людмила Миколаївна, та Валерій затулив їй рота рукою.

— Що сталося?! — нічого не розумів Славко.

— Жени!

Скоряючись не словам, а незвичному тону Валерієвого голосу, Славко більше нічого не питав. Тільки коли батискаф загойдався на поверхні біля борту корабля-бази і відкрився горішній люк, Валерій повідомив:

— Дельфіни загинули…

9

Славко хотів запросити на нараду всіх учасників експедиції, та несподівано запротестував Жербицький. А коли дещо здивований самостійністю “ординарця”, спробував пояснити, що, мовляв, “розум добре”, а десять спеців не “гірше”, Олег сказав коротко:

— Ти цього не зробиш.

— Знову граєш у командира, — розсердився Славко.

— Пора зрозуміти, що це вже не гра. Славкові стало незатишно. Він зрозумів, що Жербицький не такий простий, як здавалось. Зараз він говорив категорично.

— Я повідомлю в штаб. До одержання наказу попрошу нікому не говорити про події під водою.

І Славко, і Валерій зрозуміли: він сказав “попрошу”, лише зважаючи на те, що вони цивільні люди.

Слова Олега не стосувалися Людмили Миколаївни — її не було на судні. Усе, що вона пережила в “дзвоні”: загибель вихованців, страх — знайшло вихід у нервовому приступі, і її довелося негайно відправляти на вертольоті в лікарню. Це ще більше розпалило цікавість учасників експедиції, і Валерієві ставало все важче виконувати наказ-прохання Жербицького.

Він дуже непокоївся про Люду і час від часу бігав до радиста, прохав зв’язатися з лікарнею. Звідти повідомляли, що стан хворої поліпшується.

Щоразу Валерієві відвідини радіорубки закінчувалися однаково: радист намагався змусити його розповісти, що сталося у підводному будиночку, а Валерій обіцяв це зробити на нараді, яка ось-ось має відбутися. Непросто було також проскочити повз Тукала та іхтіологів, які протягом дня підстерігали його біля каюти.

Незабаром штаб зреагував на донесення Жербицького: біля входу в бухту з’явився сірий довгий есмінець у супроводі протичовнових катерів та підводних човнів. Над водою повисли вертольоти.

За Славком, Валерієм та Жербицьким прийшов військовий катер, посланий командуючим ескадрою. Їх забрали на есмінець. У каюті командуючого на них чекало кілька чоловік: високий красень контр-адмірал з кучерявим чорним чубом та два капітани першого рангу. В дальньому кутку каюти сидів четвертий — моряк з погонами капітан-лейтенанта.

Моряків цікавило все, починаючи від зниклого контейнера і кінчаючи дивовижними здібностями Мудреця. Славкові та Валерієві довелося відповідати на безліч запитань.

— Не буду критися від вас, — сказав контр-адмірал, — що у районі бухти останнім часом не спостерігали чужих кораблів. Дещо раніше в нейтральних водах і порівняно недалеко звідси проходив підводний човен, але він не спинявся. Проте це не виключає проникнення в бухту ворожих водолазів чи аквалангістів. Та щоб перебувати під водою так довго, їм знадобилося б пристанище типу вашого “дзвона” або спеціально обладнана печера. Однак нічого подібного не виявлено. Про всяк випадок ми закрили вихід із бухти. Прочісування почнемо о шостій нуль-нуль. В операції візьмуть участь підводні човни, водолази-“наїзники” і вертольоти. Пошук проводитиметься одночасно на різних глибинах і в різних масштабах. Те, чого не помітять з вертольотів та підводних човнів, побачать водолази.

— Ми пропустили одну ланку, — почувся неквапливий голос моряка з погонами капітан-лейтенанта. Він повернувся до Валерія: — Ви сказали, що дресирований восьминіг на кличку Мудрець застерігав вас від ворогів. Про дресированих восьминогів мені, щиро кажучи, доводиться чути вперше, але коли це так, то можна припустити, що йому якимось чином відомо про них. Варто було б скористатися з його допомоги. Як можна це зробити?

— Можна спуститися в “дзвін”… — прохопився Славко.

— Боюся, що в “дзвоні” цього зробити не можна, — заперечив Валерій. — Напевно, що підводний будинок знаходиться під “їхнім” контролем, хоча мені не зрозуміло, як цей контроль здійснюється. Краще було б поговорити з Мудрецем у безпечнішому місці, наприклад, підняти його сюди.

Капітан-лейтенант схвально кивнув а контр-адмірал сказав: