З далеких планет
З далеких планет читать книгу онлайн
Грізний космос. Холодне мерехтіння далеких світів. Ще недавно Всесвіт здавався неприступним. Але сьогодні вже будять громами світанкову тишу ракети, штурмуючи космічні висоти.
Та думка фантастів лине далі, в майбутнє, коли зореплавство стане звичним і буденним.
Друже, прочитавши ці оповідання, ти переживеш разом із зоряними капітанами небезпечні пригоди в глибинах Всесвіту, відчуєш романтику наукових пошуків і відкриттів.
Написали їх уже відомі читачеві українські письменники-фантасти В. Владко, О. Бердник, В. Бережний і викладач Харківського авіаційного інституту В. Міхановський.
Цією збіркою видавництво починає систематичні випуски науково фантастичних оповідань українських радянських письменників.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ
Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.
Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, падаючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зупинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:
— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?
— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес. — Я ще не думав.
— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…
Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вікна, виглянув. Тривожно озирнувся.
— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.
Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті. Двоє військових, а один у цивільному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?
Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:
— Ви поїдете з ним?
— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.
— Що ж ви гадаєте?
Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:
— Я сам безсилий…
— Можете розраховувати на мене, — гаряче заявив Педро.
— Слово?
— Слово!
Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:
— Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскільки їх небагато, то нічого страшного нема.
Він схилився до старого Хуана, щось зашепотів йому на вухо. Той трохи подумав і хитнув головою. Не роздумуючи довго, він взяв у кутку ломик і, крекчучи, поліз у вікно.
— Куди ви? — здивувався Генріх.
— Тихо, — посварився пальцем Педро. — Так треба.
Старий рибалка зник за вікном. Біля хатини почулися голоси, потім гучний стук у двері.
— Зайдіть, — сказав Педро.
На порозі вродилися два полісмени. Вони оглянули хатину, розступилися і пропустили цивільного. Це був професор Шрат.
Йому на обличчі відбивалася дивна мішанина радості, хитрості і подиву. Він жваво кинувся до Генріха, обняв його за плечі.
— Колего! Це неймовірно! Нас повідомили, що на цьому острівку сталася фантастична подія. Людина з неба! Я так і подумав, що це ви. І зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо…
Генріх сидів на ліжку, байдуже і втомлено слухаючи тираду професора. Він іронічно посміхнувся і запитав:
— За мною, кажете? А полісмени навіщо?
Шрат розвів руками.
— Катер військовий, ви розумієте, І потім… ми не були певні, що це ви. Але чому ви не відповідаєте, що з вами сталося? Чому ви тоді — в час експерименту — не повернулися назад? Де Люсі? І як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? — суворо запитав Шрат. — Ви не хочете відповідати?
— Не хочу, — спокійно сказав Генріх.
Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим підтримка всього найкращого, найвищого. Байдуже, що з ним зробить Шрат і його посіпаки! Генріх відчуває, що все обійдеться добре, що всі сили темряви не здатні подолати його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потім — неосяжні простори свободи, безмежні світи творчості і краси! Як огидно міниться обличчя Шрата. Хіба він вчений? Прислужник монополій, раб Чорних Тиранів! Так, так! Це ви чорні тирани! Там, в антисвіті, теж панують їхні бліді копії, нікчемні відбитки, негативи! Вони незабаром теж зникнуть разом із своїми послідовниками. Людство довго не буде терпіти гиді на планеті, воно піде шляхом вдосконалення і перетворить рідну Землю в найкращий із світів.
— Ви замовчуєте результати експерименту? — гнівно озвався Шрат. — Ви злочинець, Уоллес.
Генріх мовчав. Хай говорить! Хай наливається чорною люттю! Все одно він безсилий. Він може вбити людину, закути в кайдани, посадити у в’язницю, але вільний дух йому недоступний.
Генріх поглянув на Педро. Той стояв поряд з ліжком, блідий, але рішучий. Він схвально хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.
— Що це означає? — гримнув він. — Хто цей хлопець?
— Він мій рятівник, — спокійно відповів Уоллес.
— Чудово! — процідив крізь зуби Шрат. — Тим краще. Так ви не хочете говорити, містере Уоллес?
— Ні.
— І не повернетесь у лабораторію?
— Ні.
— Я не зможу в такому разі залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретність роботи нашої лабораторії, зважаючи на інтереси держави, я мушу заарештувати вас. І цього хлопця, який, безумовно, щось знає!..
— Ось така мова більш до лиця вам! — насмішкувато озвався Генріх. — Просто і… щиро!
— Взяти їх, — коротко наказав Шрат.
Полісмени націлили автомати на Педро і Генріха. Один з них суворо сказав:
— Виходьте з приміщення. Не спробуйте втікати.
Педро мовчки рушив до дверей. Генріх за ним.
Їх зустрів потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув плечем Генріха, блиснув очима, прошепотів:
— Спокійно.
Вони вийшли на берег. Там стояв, у затишку під Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хвилі.
— Сідайте! — наказав старший полісмен.
На обрії багровіли хмари. Море було свинцеве і грізне. Ураган гнав по широких просторах гігантську хвилю, люто бив у береги, плював білою піною на скелі острова.
Полонених поставили біля рубки, один полісмен залишився біля них. Шрат і старший полісмен ввійшли до рубки.
Заревли мотори. Катер одійшов від берега. Він швидко минув Чортову скелю, врізався в запінену хвилю. Холодні бризки сипонули Генріху на обличчя. Він знайшов руку Педро, потиснув її.
— Пробачте, друже. Через мене ви постраждали!
— Дурниці! — всміхнувся Педро. — Ще нічого не було. Гра лише починається.
— Мовчати! — крикнув поліцейський, кутаючись на кормі в плащ. — Заарештованим заборонено розмовляти!
Катер зменшив ходу. Хвилі люто набігали на нього, підкидали вгору. Генріх тривожно поглянув на Педро.
— Що це означає?
— Все гаразд! — підморгнув Педро. — Старий Хуан знає своє діло…
З рубки виглянув Шрат. Він був блідий, нажаханий.
— Катер тоне. Треба повертати до берега.
Мотори зачхали і зупинилися. Ураган закрутив на місці і підняв на верхівку хвилі. З рубки вискочив старший полісмен.
— Ми загинули! — крикнув він.
Педро вхопив Генріха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Білогривий вал підхопив їх, поніс на собі. Катер зник за хвилею. Ось він ще раз з’явився недалеко. Вже лиш щогла і частина рубки виглядає над водою, а біля неї — одна чорна цятка.
— Вони загинуть! — захлинаючись, прокричав Генріх.
— Це їхня справа! — бадьоро відповів Педро. — Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас…
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Надвечір шторм затих. Море викинуло до Чортової скелі уламки катера і Шратів труп. На острівець прибули три військові судна, десятки полісменів. Почалося розслідування. Добивалися до хатини старого Хуана. Але рибалки не було…
Він благеньким човном своїм перевіз Генріха і Педро на сусідній великий острів ще завидна. Там вони просиділи до сутінків. В густих заростях на березі старий попрощався з Генріхом.
— Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе…
Темрява вечора проковтнула дві постаті.
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Під покровом бурі й темряви Педро і Генріх подолали високу загорожу навколо лабораторії. Вони навпомацки пробралися мимо дерев, крізь кущі квітів.
— Тепер вже легше, — прошепотів Генріх. — Тут ніхто не чергує. Варта лише навколо загорожі.