Аелiта. Гiперболоiд iнженера Гарiна

— Ну й місто, оце так місто! — повторював він притупуючи.

На сходах марсіани в чорних халатах розступилися. З’явився високий сутулий марсіанин, теж одягнений у чорне, з довгим похмурим обличчям, з довгою вузькою чорною бородою. На круглій шапочці його тремтів золотий гребінь, як хребет у риби.

Зійшовши до середини сходів, спираючись на ціпок, він довго дивився запалими темними очима на пришельця з Землі. Дивився на нього і Лось — уважно, сторожко.

— Диявол витріщився! — шепнув Гусєв. Обернувся до натовпу і вже безтурботно крикнув: — Добрий день, товариші марсіани, ми до вас з привітом від радянських республік… Для встановлення добросусідських взаємин…

Натовп здивовано зітхнув, заремствував, зашумів, висунувся. Похмурий марсіанин схопив у жменю бороду і перевів очі на натовп, окинув тьмяним поглядом площу. І під його поглядом почало вщухати схвильоване море голів. Він обернувся до тих, що стояли на сходах, мовив кілька слів і, піднявши ціпок, вказав ним на корабель.

Одразу до корабля збіг один марсіанин і тихо й швидко сказав щось лисому марсіанинові, який нахилився до нього через борт. Пролунали сигнальні свистки, двоє солдатів збігли на борт, завили гвинти, і корабель, важко відірвавшись од майдану, поплив над містом у північному напрямку.

Соацера потонула далеко за пагорбами. Корабель летів над рівниною. Де-не-де видніли одноманітні лінії будівель, стовпи і дроти підвісних доріг, отвори шахт, навантажені шаланди, що пливли по вузьких каналах.

Та ось із лісових зарослів дедалі частіше стали здійматися скелясті шпилі. Корабель знизився, пролетів над ущелиною і сів на луці, що похило спускалася до темних і пишних чагарників.

Лось і Гусєв взяли мішки і разом з лисим супутником пішли лукою, униз до гаю.

Водяна курява, б’ючи з-під дерев, грала веселками над блискучою од вологи кучерявою травою. Стадо низькорослих довгошерстих тварин, чорних і білих, паслося на схилі. Було мирно. Тихо шуміла вода. Повівав вітрець.

Довгошерсті тварини ліниво піднімалися, даючи дорогу людям, і відходили, перевалюючись на ведмежих лапах, повертали плескаті куці морди. На луку сіли жовті птахи, настовбурчили пір’я, обтрушуючись під райдужним фонтаном води.

Підійшли до гаю. Пишні плакучі дерева були блакитно-голубі. Смолисте листя шелестіло на сухо повислих гілках. Крізь плямисті стовбури вдалині видніло озеро.

Від пряної, солодкої спеки в цій блакитній хащі памо-рочилося в голові.

Гай перетинало багато стежок, посиланих жовтогарячим піском. Там, де вони перехрещувались, на круглих галявинах, стояли старі, деякі поламані, вкриті лишаями великі статуї з піщаника. Над зарослями піднімались уламки колон, рештки циклопічної стіни.

Стежка завертала до озера. Відкрилося його темно-синє дзеркало з перевернутою вершиною далекої скелястої гори. У воді ледь ворушились відображення плакучих дерев. Сяяло пишне сонце. У вигині берега, з боків замшілих сходів, які вели в озеро, височіли дві величезні статуї, потріскані, порослі повзучою рослинністю.

На сходах появилася молода жінка. На голові у неї був жовтий гострий ковпачок. Вона видавалася тендітною, біло-блакитнуватою поруч з огрядним обрисом вкритого мохом, вічно усміхненого у сні, непорушного Магацит-ла. Вона підковзнулася, схопилася за кам’яний виступ, підвела голову.

— Аеліта, — прошепотів марсіанин, прикрив очі рукавом і потяг Лося та Гусєва з доріжки в хащу.

Невдовзі вони вийшли на велику галявину. В глибині її, в густій траві, стояв похмурий, з похилими стінами сірий будинок. Од зіркоподібного піщаного майданчика перед його фасадом прямі доріжки бігли лукою вниз, до гаю, де між деревами видніли низькі муровані будівлі.

Лисий марсіанин свиснув. Із-за рогу будинку з’явився низенький опецькуватий марсіанин у смугастому халаті. Темно-червоне обличчя його було натерте буряком. Мружачись од сонця, він підійшов, але, вчувши, хто такі приїжджі, одразу ж замірився тікати за ріг будинку. Лисий марсіанин заговорив з ним владно, і товстун, присідаючи від страху, обертаючись, показуючи жовтий зуб із беззубого рота, ловів гостей у дім.

Гостей одвели у світлі маленькі, майже порожні кімнати, що виходили вузькими вікнами в парк. Стіни їдальні і спалень було обтягнуто білими циновками. В кутках стояли діжки з квітучими деревцями. Гусєв визнав приміщення цілком підходящим: “Наче багажна корзина, дуже мило”.

Товстун у смугастому халаті, керуючий будинком, метушився, лопотів, котився з дверей у двері, витирав коричневою хусткою череп і час од часу кам’янів, вилуплюючи на гостей склерозні очі, — шепотів поквапливо, безгучно якісь, мабуть, заклинання.

Він налив води в басейн і провів Лося та Гусєва кожного до своєї ванни, — з дна її піднімалися густі клуби пари. Дотик до безмірно стомленого тіла гарячої, булькаючої, легкої води був такий солодкий, що Лось мало не заснув у басейні. Керуючий витяг його за руку.

Лось насилу доплентався до їдальні, де було накрито стіл, — безліч тарілочок з овочами, паштетами, дрібними яйцями, фруктами. Хрумкі, завбільшки з горіх, кульки хліба танули в роті. Не було ні ножів, ні виделок, тільки в кожну страву встромлено крихітну лопаточку. Керуючий кам’янів, дивлячись, як люди з Землі поглинають най-делікатніші страви. Гусєв добрав смаку. Особливо чудове було вино з запахом вологих квітів. Воно випаровувалось у роті і гарячою бадьорістю текло по жилах.

Привівши гостей у спальні, керуючий довго ще порався, підгортаючи ковдри, підсовуючи подушечки. Та міцний і довгий сон уже знеміг “білих велетнів”. Вони дихали і сопіли так голосно, що дрижали шибки, тремтіли рослини по кутках, і ліжка тріщали під їхніми не по-марсіансько-му могутніми тілами.

Лось розплющив очі. Синювате штучне світло лилось із стелі. Лежати було тепло й приємно. “Що сталося? Де я лежу?” Але так і не збагнув, — з насолодою знову заплющив очі.

Пропливли якісь променисті плями — наче вода грала крізь блакитне листя. Передчуття дивовижної радості, сподіванка, що ось-ось із цих сяючих плям щось має ввійти у його сон, сповнювало його чудовною тривогою.

Крізь дрімоту, всміхаючись, він супив брови, — силкувався проникнути за цю тонку пелену легких сонячних плям. Але ще глибший сон прикрив його хмарою.

Лось сів на постелі. Так сидів деякий час, похиливши голову. Підвівся, відсмикнув штору. За вузьким вікном горіли крижаним світлом величезні зірки, незнайоме їхнє креслення було дивне й дике.

— Так, так, так, — мовив Лось, — я не на Землі. Крижана пустеля, безмежний простір. Я — в новому світі. Звісно: я ж мертвий. Життя лишилося там…

Він уп’явся нігтями в груди там, де серце.

— Це не життя, не смерть. Живий мозок, живе тіло. Але життя лишилося там…

Він сам не міг збагнути, чому другу ніч його так нестерпно мучить туга за Землею, за самим собою, тим, який жив там, за зірками. Ніби обірвалася жива нитка і душа його задихається в крижаній чорній порожнечі. Він знову повалився на подушки.

— Хто тут?

Лось підхопився. У вікно бив промінь вранішнього світла. Маленька солом’яна кімната була сліпучо-чиста. Шуміло листя, свистіли птахи за вікном. Лось провів рукою по очах, глибоко зітхнув.

У двері знову легенько постукали. Лось розчинив двері — за ними стояв смугастий товстун, притримуючи обома руками на животі оберемок блакитних, вкритих росою квітів.

— Аіу утара Аеліта, — прошепотів він, подаючи квіти.

Вранці за сніданком Гусєв сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, це не діло виходить. Летіти дідько його знає як далеко, і на тобі — сиди у глушині. У ваннах прохолоджуватися — заради цього й летіти не варто було. У місто ж нас не пустили, — бородань той, пам’ятаєте, як насупився. Ой Мстиславе Сергійовичу, остерігайтеся його. Поки що нас поять, годують, а далі?