Сiм стихiй

Я багато разів намагався зв’язатися з Янковим, але його просто не було в лабораторії, він пропадав цілими днями, піхто не знав, де він, і тільки на третій день мені сказали, що він у Мінську, в тому самому інституті, куди потрапив ґрунт.

«Приємний сюрприз, — подумав я, — і для нього, і для мене. Що ж він скаже?»

Виходити на Мінськ я не став. Не знав ще, чи готовий Янков до розмови.

Але він не з’явився і через кілька днів, хоча я і мав підозру, що робота йшла: у лабораторії метушилися, дівчина, яка зовсім недавно вислуховувала мене щонайуважніше, тепер не захотіла навіть упізнавати. «Чого б це?» — подумав я. Потім я махнув рукою на те, що ми можемо зустрітись, і надіслав йому запитання, всі, які тільки спали мені на думку. Невдовзі від нього надійшла відповідь.

«Вдячний за допомогу, яку ти мені подав. Зараз я розумію, що запитання твої прискорили справу настільки, що навіть я став дещо розуміти у цій історії. Найперше мені хотілося б підтвердити здогад про ферменти та каталізатори. Без них процес в акваріумі, або перетворення, як ти це називаєш, не міг би завершитися благополучно за обмежений час. Тут, у Мінську, нам вдалося виявити рештки цих речовин у пробі ґрунту. Самі не знаючи про те, ми створили їх, розчинивши у воді всі необхідні компоненти, — тоді, коли починався наш експеримент. Вони виникали у слабкому розчині й були схожі на рідкі кристали; хисткі й нестійкі, вони розпадалися, поступаючись місцем перед іншими, аби з’явитися знову. Так встановлювалася своєрідна динамічна рівновага: у воді завжди були наявні численні компоненти, що прискорювали процес у десятки, а то й сотні разів. І водночас самі ці речовини лише сприяли перетворенню. У цій складній, мовби багатокольоровій картині нам ще і зараз не так легко розібратися. Ми наштовхнулися на цікаві явища, про які не можна було навіть запідозрити, коли починався дослід і всі дані, здавалося, були наявні.

Загадку розгадано не до кінця, але задум і її втілення незвичайні. Як це у них вийшло? Навіть уявити важко. Якби ти розповів мені під час сеансу, я не повірив би. Думаю, ти здогадувався вже тоді. І, незважаючи на це визнання, не можу не зауважити: як це тобі вдалося промовчати? А втім, і я на твоєму місці вчинив би точно так само. Янков».

День народження

— Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! — нагадала Валентина.

«Що їй подарувати? — подумав я. — Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно».

У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово.

Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював.

Він пояснив:

— Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення.

— Дістань що-небудь ще, — поставив я вимогу, — аби можна було розплющити прут.

— Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно.

— Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось.

— Добре, — сказав кібер і висковзнув за двері.

За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку.

— Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, — закінчив я, і це остаточно переконало кібера.

Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо…

Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився.

«Цікаво, чи Сооллі коли-небудь бачила свічку? — подумав я. — Мабуть, ні. Сувенірні свічки забуто ще в минулому столітті. Треба спробувати? Вже коли щедрість — то щедрість!» Від мого кібернетичного співбесідника я взнав деякі дані про стеаринову кислоту.

— Спробуємо? — запитав я.

Він кивнув своєю круглою симпатичною головою і кинувся на пошуки мила та сірчаної кислоти. Далі настругав мильних стружок, залив їх водою, розмішав, поставив суміш грітися. Розвів кислоту й обережно влив її у розчин мила. Після того, як на поверхню спливла біла маса, він показав на неї своїм механічним перстом:

— Стеарин.

Він просушив його, загорнув у мій рушник. Відрізавши від рушника суху смужку, зробив гніт, розплавив стеарин. Опустив гніт у склянку й залив стеарином до верхнього краю. Склянка лопнула, кібер вибачився. Проте свічка була готова.

Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день).

Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу.

Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види.

Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят-сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила — ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми — це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться?

Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб — і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь.

За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано. Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять — це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні.

…За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя.