Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85

Як усе це пояснити? Як попали в тундру дерева? Як опинилися тут тисячі, десятки тисяч мамонтів? І чому вони загинули?

На всі ці запитання відповіді не було. І тому Академія наук вирішила організувати спеціальну дворічну експедицію на Новосибірські острови.

29 грудня 1884 року на урочистому річному засіданні Академії наук виступав обов’язковий секретар академії Веселовський.

“Полярні експедиції, пов’язані з поїздками по нерівній і ненадійній морській кризі, — говорив він, — вимагають від мандрівника не самої тільки наукової підготовки, а й готовності зносити всілякі злигодні й нестатки, навіть піддавати своє життя численним небезпекам. Нині Академія наук може вважати себе щасливою, що нарешті знайшлися люди, які цілком відповідають цим умовам і готові у відданості своїй інтересам науки на всілякі злигодні і труднощі полярної мандрівки”.

Доктор Бунге і молодий вчений, кандидат зоології Е. В. Толль, — ось про кого говорив Веселовський.

1885 року відбулося перше знайомство Толля з Арктикою. А наступного року — побачення з Землею Санникова. Навдивовиж плідними були ці роки.

“У всіх посібниках з фізичної географії, — майже через 70 років писав академік В. А. Обручев, — можна зустріти ім’я Е. В. Толля — основоположника вчення про “формування викопних льодів — вчення, яке стало класичним”. Толль перший висловив здогад, що лід, оголення якого він бачив на Великому Ляхівському острові та на інших островах, це “мертвий викопний глетчер” — залишки древнього потужного зледеніння. Він уперше докладно описав “арктичну Сахару” — величезну піщану низовину між острогами Котельний і Фаддеєвський — і дав їй назву Земля Бунге. Першим він зробив і геологічний опис Новосибірських островів, висловив гіпотезу про їх походження.

Досі не втратила свого значення величезна колекція решток викопних тварин, зібрана експедицією. 2500 зразків! Серед них такі відносно теплолюбні тварини, як тигр, дикий кінь, сайгак. Серед дерев на Новому Сибіру Толль з подивом виявив секвойю, болотний кипарис, тополю. Згодом він знайшов у шарі, де залягали рештки мамонтів, цілі дерева вільхи заввишки близько 4 метрів, з листям і навіть із шишками. Все це докорінно змінювато уявлення про геологічну історію Новосибірських островів.

Едуард Васильович не зміг до кінця пояснити, чому архіпелаг став гігантським кладовищем мамонтів. Таємниця їхньої загибелі фактично лишається нерозгаданою й досі.

Е. В. Толль був першим, хто вивчив розміщення шарів із залишками мамонтів, вивчив геологію району і замість глибокодумних мудрувань висунув струнку теорію, основану на фактах.

На його думку, в часи мамонтів межа лісу в Сибіру проходила значно північніше, ніж нині. “Тепер зрозуміло, — пише він, — що галявинки з кущами верболозу, беріз та вільхи на Новосибірських островах, які становили тоді одне ч ціле з материком, напевне могли прогодувати мамонтів, носорогів тощо… Роздроблення материка на острови позбавило тварин достатнього простору, що разом із зміною клімату й зумовило вимирання багатої фауни”. Одночасно Толль висловив здогад, що зміна клімату спричинила зміни у видовому складі тварин та зміну бактерій. Можливо, саме бактерії стали безпосередньою причиною вимирання величезних тварин четвертинного періоду.

Академія наук оцінила наслідки робіт експедиції як “справжній географічний подвиг”. Однак безліч питань, на думку Толля, лишилися нерозв’язаними. Завершивши обробку матеріалів, наприкінці 1892 року Е. В. Толль знову вирушив в експедицію.

Разом з геодезистом Шилейком вони побували на Новосибірських островах, де визначили ряд астрономічних пунктів, а потім здійснили небувалу зимову мандрівку від гирла Лени до Єнісею. За один рік і два дні експедиція пройшла близько 25 тисяч кілометрів, з них 4200 кілометрів знято маршрутною зйомкою. Наслідки знову перевершили всі сподівання, і Академія наук вручає Толлю і Шилейку великі срібні медалі імені М. М. Пржевальського та грошові премії.

Знов географічний подвиг. Але основним подвигом у житті Толля були пошуки Землі Санникова.

“Мій провідних Джергелі, — писав Едуард Васильович в одній із своїх статей, — який сім разів літував на островах (Новосибірських) і бачив кілька років підряд цю загадкову землю, на моє запитання: “Чи хочеш досягти тієї далекої мети?” дав мені таку відповідь: “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Не буде надто сміливим припустити, що й сам Толль в якісь моменти життя міг би відповісти на своє запитання так само, як відповів Джергелі…

2. “Один скарб Півночі тягне нездоланно до себе”

З гарячим закликом звернувся Е. В. Толль до уряду і громадськості після повернення з експедиції на Новосибірські острови:

“Невже ми віддамо останнє поле дії для відкриття нашої Півночі знов іншим народам? Адже одна з бачених Санниковим земель уже відкрита американцями, а саме Де-Лонгом. Ми, росіяни, користуючись досвідом наших предків, уже за географічним положенням краще, ніж усі інші нації, в змозі організувати експедиції для відкриття архіпелагу, який лежить на півночі від наших Новосибірських островів, і провести їх так, щоб наслідки були і щасливі, і плідні!”

На зборах Академії наук і Географічного товариства, під час поїздок у Німеччину та Норвегію, у всіх своїх виступах Толль незмінно говорив про потребу дослідження Землі Санникова. У грудні 1898 року він виступив з докладним планом експедиції у Східно-Сибірське море. Проект підтримали Фритьйоф Нансен і Нільс Адольф Ерік Норденшельд, адмірал С. О. Макаров, академіки Ф. Б. Шмідт, Ф. М. Чернишов, О. П. Карпинський. У липні 1899 року уряд виділив 60 тисяч карбованців на організацію Російської полярної експедиції (РПЕ).

21 червня 1900 року з Кронштадського порту вийшла яхта “Зоря”. “Покладено початок експедиції, якої я так довго добивався”, — записав Толль у своєму щоденнику. За планом “Зоря” мала пройти до східного узбережжя Таймиру і провести тут першу зимівлю. Потім влітку 1901 року дістатися до Землі Санникова, де провести другу зимівлю і під час санних мандрівок докладно досліджувати цю невідому землю.

“Від щирого серця бажаю Вам усього доброго й прекрасного у Вашій довгій і нелегкій мандрівці, — писав у ті дні Фритьйоф Нансен, з яким Е. В. Толля єднала довгорічна дружба. — Бажаю Вам удачі та щасливої ситуації з льодом, щоб Ви знайшли гарну гавань для зимівлі. Мені немає потреби казати Вам, що, за винятком Вашої чудової дружини та Вашої родини, мало хто буде так зацікавлено стежити за Вами, як я, відданий Вам друг — Фритьйоф Нансен… На прощання ми скажемо, як ескімоси на східному березі Гренландії: “Щоб Вам завжди плисти по вільній від криги воді!”

На жаль, “Зоря” зустріла коло берегів Таймиру надто багато криги і зовсім мало води. На першу зимівлю Толль змушений був спинитися біля західного узбережжя, а не біля східного, як передбачалося. Тут були проведені різноманітні наукові спостереження, складена перша карта західного берега Таймиру. Час аж ніяк не був витрачений марно, але наступного року яхта вивільнилася з крижаного полону дуже пізно.

1 вересня 1901 року “Зоря” підійшла до мису Челюскін. Уперше судно з російським прапором стояло коло північної межі Росії — мису, якого досяг за 160 років до цього російський штурман Семен Челюскін.

“Я пом’янув героя, чиїм ім’ям названо цей мис”, — читаємо ми у щоденнику Толля. Начальник РПЕ згадує схвильовані слова свого учителя академіка О. Ф. Міддендорфа: “Челюскін, безперечно, вінець наших моряків, які діяли в тому краю… Йому вдався цей подвиг, який не вдався іншим, саме тому, що він як особистість був вищим за інших…”

Досліджуючи північний край Азії, Толль виявив метаморфічні породи, які прослалися в меридіональному напрямку. “Гадаю”, — пише він, — що до мису Челюскіна повинні прилягати острови, з яких прилітають перелітні пришельці. Породи півострова Челюскіна проектуються на північ, і в цьому напрямку треба сподіватися на острови, не менш численні, ніж у Таймирських шхерах”.