Друге Правило Чарiвника, або Камiнь Слiз

Сестра Верна стиснула кулаки.

— Це не одне і те ж.

— Меч залишиться в мене, — спокійно сказав Річард. — Тобі ніколи не зрозуміти, як я ненавиджу його, ненавиджу його магію і як палко бажав би від нього позбавитися. Але меч був вручений мені, коли я був названий Шукачем. І поки на то є моя воля, він — мій. Я — Шукач, і тільки мені вирішувати, коли розлучитися з Мечем Істини.

Вона примружилася.

— Був названий Шукачем? Так ти не знайшов його? Чи не купив? Він був даний тобі чарівником? Чарівником, який назвав тебе Шукачем? Справжнім Шукачем Істини?

— Саме так.

— Хто був цей чарівник?

— Я вже говорив: Зеддікус З'ул Зорандер.

— Ти вперше побачив його, коли він вручив тобі меч?

— Ні. Я знаю його все життя. Фактично, він мене виростив. Він — мій дід.

Повисло важке мовчання.

— І він назвав тебе Шукачем, — нарешті промовила сестра Верна. — Назвав Шукачем, бо не хотів вчити тебе користуватися даром? Не хотів, щоб ти став чарівником?

— Не хотів? Та коли він дізнався, що у мене є дар, він мало не на колінах благав мене стати його учнем!

— І ти відмовився? — Прошепотіла вона.

— Ну так. Я сказав, що не хочу бути чарівником.

— Щось тут не так. — Сестра явно була збентежена.

— А він сказав, що пропозиція залишається в силі. Але що з тобою?

Вона неуважно потерла долоні одну до одної.

— Це так… незвично. Багато чого, що пов'язано з тобою, дуже незвично.

Річарду здалося, що вона щось недоговорює. Схоже, Зедд все ж міг би допомогти йому без всяких нашийників. Але Келен хотіла, щоб він надів нашийник. Їй потрібно було позбутися від нього. Ця думка завдавала нестерпного болю.

А меч… Це єдине, що залишилося у Річарда від Зедда. Меч був йому даний, коли він був ще в Вестланді, вдома. Тепер він далеко від будинку і від своїх лісів. Меч — єдина пам'ять про будинок і Зедда.

— Сестра, я був названий Шукачем і отримав цей меч. Він — мій, до тих пір, поки я не вирішу зняти з себе цей тягар. Але вирішити це можу тільки я. А якщо тобі хочеться забрати його силою — що ж, можеш спробувати прямо зараз.

Тільки пам'ятай, що один з нас помре. А хто — в даний момент мені взагалі-то байдуже. Але я буду боротися до останнього подиху. Меч належить мені по праву, і поки я живий, ти його не отримаєш.

Десь на віддалі почулося звіряче виття і тут же обірвався. Знову запанувала тиша.

— Ну що ж, раз ти отримав цей меч, а не просто знайшов його або купив, можеш залишити його собі. Я не стану відбирати його в тебе. Не можу ручатися за інших сестер, але постараюся вмовити і їх. Єдине, що нас хвилює, — це твій дар. Єдине, чого ми повинні тебе навчити, — це магія. — Вона випросталася і глянула на Річарда з такою холодною люттю, що він мимоволі відсахнувся. — Але якщо ти ще раз насмілишся підняти на мене цей меч, я змушу тебе проклясти той день, коли Творець вдихнув в тебе життя. — На вилицях у неї заграли жовна. — Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?

— Чим я так важливий, що ви готові вбивати заради того, щоб заволодіти мною?

Холодний сказ в її голосі був страшніший крику:

— Наше покликання — допомагати тим, у кого є дар, бо дар дається людині Творцем. Ми служимо Творцеві. Заради Нього ми вмираємо. Через тебе я позбулася своїх кращих подруг. Я оплакую їх і, засинаючи, молюся за них.

Сьогодні я вбила цю жінку, і, ймовірно, мені доведеться вбити ще багатьох, перш ніж ми доберемося до Палацу.

Річард відчував, що краще б промовчати, але вже не міг зупинитися.

Сестра роздула вуглинки гніву, які тліли в його душі.

— Не намагайся перекласти на мене відповідальність за свої вчинки, сестра!

Навіть у темряві він побачив, як змінився колір її обличчя.

— Я намагалася бути терплячою, Річард. Я жаліла тебе, бо ти опинився вихоплений зі звичного тобі життя. Я розумію твої розгубленість і переляк. Але моє терпіння підходить до кінця! Я намагалася не бачити мертві тіла своїх подруг, коли дивилася в твої очі. Мовчала, коли ти дорікав мене в безсердечності. Я намагалася забути, що ти, а не я, проводжав їх в останню путь, і не думати про те, що могла б сказати, стоячи над їх могилами. Є речі, перед якими безсилий розум, безсила надія. Безсила навіть віра. І коли я думаю про них, я готова виконати твоє бажання і зняти з тебе Рада-Хань, залишивши тебе вмирати від болю і божевілля. Але я не можу, бо я виконую волю Творця.

Гарячі вуглинки гніву не погасли зовсім, але трохи охололи.

— Я шкодую про те, що трапилося, сестра Верна… Річард хотів, щоб вона накричала на нього, вилаяла — це було краще, ніж бачити її холодний гнів і спокійне презирство.

— Ти обурений тим, що я обходжуся з тобою, як з дитиною, але ти до цих пір не дав мені ні найменшого приводу вести себе інакше. Я знаю шлях, який тобі належить пройти, і зараз ти дійсно не більше ніж дитина, нерозумне дитя, яке вимагає припинення опіки, хоча навіть ще не навчилося стояти на ногах. Нашийник, який ти носиш, здатний керувати тобою. А ще він здатний завдавати тобі біль. Велику біль. До цього дня я уникала вдаватися до його сили, намагаючись іншими засобами підштовхнути тебе до усвідомлення необхідності того, що відбувається. Але якщо ти мене змусиш, я застосую силу. Бачить Творець, все інше я вже перепробувала. З кожним днем дорога буде ставати все небезпечніше, а іншої у нас немає. У сестер Світла існує договір з місцевими жителями, згідно з яким нас повинні пропустити, але для цього тобі доведеться виконати деякі їхні вимоги. Ти будеш робити все, що я скажу, інакше нам не вижити.

Річард підозріло подивився на неї:

— Що саме?

— Досить на сьогодні випробовувати моє терпіння, Річард.

— Згоден, якщо ти зрозуміла, що з доброї волі я не віддам тобі меч.

— Ми лише намагаємося допомогти тобі, Річард, але, якщо ти знову захочеш погрожувати мені зброєю, я змушу тебе гірко пошкодувати про це. — Вона подивилася на ейдж, що висить у нього на грудях. — Не тільки Морд-Сіт вміють завдавати болю.

Річард похолов. Отже, його підозри підтверджуються. Сестри Світла вчать тими ж методами, що і Морд-Сіт. Це і є справжня підстава Рада-Хань.

Саме так вони збираються вчити і його: болем. Вперше сестра Верна допустила помилку і виявила перед ним свої справжні наміри.

Вона витягла з-за пояса свою книжечку.

— Перш ніж ми поїдемо, я повинна ще дещо зробити. Іди поховай її. І заховай тіло трохи краще: якщо його знайдуть, за нами буде погоня, і мені знову доведеться вбивати ні за що. — Вона простягла руки до згаслого багаття, і полум'я спалахнуло знову. — А після того, як поховаєш її, зроби ласку, прогуляйся небагато. Я хочу, щоб ти трохи охолов. І не повертайся, поки не візьмеш себе в руки. Але якщо захочеш втекти або якщо до того часу, як я закінчу справи, в твоїй тупій голові не з'явиться хоча б крихти здорового глузду, я поверну тебе з допомогою нашийника. — Вона багатозначно глянула на нього з-під брів. — І тобі це не сподобається. Присягаюся, що це тобі анітрохи не сподобається.

Тіло жінки виявилося напрочуд легким, і Річард, майже не помічаючи його на плечі, брів між невисоких кам'янистих пагорбів. Місяць уже зійшов, і він добре розрізняв дорогу. В голові у нього тіснилися невеселі думки. Він понуро крокував, відкидаючи ногою випадкові камінці.

Річард був здивований раптовим визнанням сестри Верни. До цих пір вона нічим не показувала, що смерть двох інших сестер завдала їй душевного болю, і Річард вважав, що якщо вона нічого не говорить, значить, нічого не відчуває. Тепер йому було щиро шкода її, він поділяв її страждання. Вже краще б вона нічого не говорила. Куди простіше було огризатися на кожне слово, вважаючи її безсердечною.

Він відійшов вже досить далеко і несподівано зрозумів, що стоїть на кам'янистому гребені, оточеному загостреними скелями. Думки його повернулися до тіла, яке він ніс на спині. Сорочка Річарда наскрізь просякла кров'ю, і він відчув раптову огиду.

Він обережно опустив тіло на камені і озирнувся у пошуках відповідного місця. На поясі у нього бовталася невелика лопатка, але він розумів, що вирити могилу в такому грунті — справа нелегка. Простіше кинути тіло в яку-небудь розколину і закласти камінням.