Танок з драконами

— Чини як знаєш. Ми її висушимо, напхаємо травами і продамо за купу грошей. Карликів прутень має чарівну силу.

— Я це жінкам розказую вже багато років. — Тиріон увігнав ножа у кінчик великого пальця руки, роздивився намистину крові, висмоктав її. — Скільки ще мені себе катувати? Коли ми матимемо певність, що я чистий від хвороби?

— Хочеш правду? — запитав Півмаестер. — Ніколи. Ти проковтнув половину річки. Може, ти сірієш зсередини просто зараз, перетворюєшся на камінь, починаючи від серця та легенів. Якщо так, штрикання пальців ніг та оцтові купелі тебе не врятують. Коли скінчиш, ходи посьорбати юшки.

Юшка була добра, хоча Тиріон помітив, що за їжею Півмаестер не наближався до нього з-за столу. «Соромлива діва» була припнута до старого пришибу на східному березі Ройни. За два пришиби униз течією волантинська річкова галера випускала на берег вояків. За муром з пісковця купчилися крамниці, стайні та комори. Вежі й бані міста виднілися зразу за ними, підсвічені червоним світлом західного сонця.

«Та ні, яке ще місто.» Сельорис не вважався повноправним містом — ним правили зі Старого Волантиса. Тут панували інакші звичаї, ніж на Вестеросі.

На чардаку з’явилася Лемора, за нею услід — принц. Побачивши Тиріона, жінка кинулася до нього і обійняла.

— Мати милосердна! Ми молилися за вас, Хугоре.

«Скажи, що ти молилася — ніхто інший не вміє.»

— Не ображатимуся на вас за те.

Вітання Молодого Грифа були менш палкими. Принцик супився, ображений, що йому не дозволили піти з «Соромливої діви» разом із Яндрі та Ізільєю.

— Ми прагнемо вас уберегти, — казала йому Лемора. — Зараз такі непевні часи…

Хальдон Півмаестер додав подробиць:

— На шляху від Смутку до Сельорису ми тричі бачили вершників, що рухалися на південь уздовж східного берега. То були дотракійці. Одного разу під’їхали так близько, що ми чули теленькання дзвіночків у косах. Уночі за східними пагорбами виднілися їхні вогнища. Повз нас пропливло кілька бойових кораблів — волантинських річкових галер, повних вояків-невільників. Вочевидь, тріархи бояться нападу на Сельорис.

Тиріон швидко второпав, що до чого. Єдиний серед значних поселень на Ройні, Сельорис стояв на східному її березі — тому був значно вразливіший до нападу коневладців, ніж міста-посестри через річку. «Але що тут за здобич? Якби я був хал, то вдав би напад на Сельорис, примусив волантинців кинутися на його захист, а сам повернув би на південь і хутко помчав на Волантис…»

— Я вмію тримати в руках меча! — наполягав Молодий Гриф.

— Навіть найхоробріші з ваших предків у лиховісні часи тримали коло себе Королегвардію.

Лемора перевдяглася з шат септи у вбрання, що пасувало б радше дружині чи доньці заможного купця. Тиріон пильнував її, скільки ставало очей. Легка була справа — винюхати правду з-під фарбованого синню волосся Грифа та Молодого Грифа. Яндрі та Ізілья начебто були тими, кого з себе вдавали. Качур, навпаки, ламав із себе більше, ніж був вартий насправді. А от Лемора… «Хто вона така? Чому й навіщо вона тут? Певно, що не за гроші. Хто їй цей принц? Та й чи септа вона взагалі?»

Хальдон теж помітив переміну одягу.

— Що нам думати про таку раптову зраду святої віри? Як на мене, вам, Леморо, краще ходити вдягненою септою.

— Як на мене, їй краще ходити голою септою, — заперечив Тиріон.

Лемора кинула на нього докірливий погляд.

— Ой леле, яка лукава душа! Вбрання септи уголос проказує про Вестерос і може привернути до нас зайві очі.

Вона обернулася до принца Аегона.

— Бачите, ви не самі тут мусите ховатися від людей.

Але хлопця її слова не вгамували. «Хай бездоганний принц, але все ще наполовину дитина. Без знання світу та його скорбот.»

— Принце Аегоне, — мовив Тиріон, — коли вже ми обоє застрягли на цьому човні, чи не вшануєте мене грою в цивасу? Перебудемо кілька нудних годин.

Принц кинув на нього сторожкий погляд.

— Мені та циваса вже в печінках сидить.

— Згоден. Суцільні програші карликові дуже дратують печінку.

Це вкололо гонор хлопця — саме так, як Тиріон і сподівався.

— Несіть дошку і фігури. Цього разу я вас розчавлю.

Вони грали, схрестивши ноги на чардаку позаду надбудови. Молодий Гриф вишикував військо для нападу — дракон, слони та важка кіннота стояли попереду. «Звички гарячої юності — зухвалість та необачність. Ставить усе під удар заради швидкої перемоги.» Він дозволив принцові зробити перший хід. Хальдон стояв позаду і спостерігав за грою.

Коли принц сягнув по дракона, Тиріон відкашлявся.

— На вашому місці я б зачекав. Це помилка — зарано виводити дракона. — І посміхнувся лагідно та невинно. — Ваш батько знав, якою небезпекою загрожує надмірне зухвальство.

— Ви знали мого справжнього батька?

— Бачив його двічі або тричі… але ж мені було тільки десять років, коли Роберт його вбив. Мій власний батечко тоді ховав мене під скелею. Ні, я не можу стверджувати, що знав принца Раегара. Не так, як ваш удаваний батько. Князь Конінгтон був найсердешнішим принцовим другом, адже так?

Молодий Гриф прибрав з очей кучерик блакитного волосся.

— Вони разом служили зброєносцями у Король-Березі.

— Який вірний друг — наш князь Конінгтон. Лишень подумати: зберіг відданість онукові короля, що забрав усі його землі та титули і випхав у вигнання. Оце справді шкода. Інакше любий приятель принца Раегара міг би стати в пригоді, коли мій батько громив Король-Берег — приміром, не дати розтрощити голівку дорогоцінного синочка того ж таки принца Раегара об замкову стіну.

Хлопець зашарівся.

— То був не я. Вам казали. То був син одного кожум’яки зі Сцяного Кутка, в якого мати померла з пологів. Батько продав сина Варисові за глек вертоградського золотого — дітей у нього було вдосталь, а от вертоградського золотого він ніколи не куштував. Варис віддав хлопчину зі Сцяного Кутка моїй вельможній матінці, а мене виніс геть.

— Отакої! — Тиріон посунув слонів. — І коли сцяного принца гарненько вколошкали, євнух закинув вас аж за вузьке море своєму жирному приятелеві-сирному королю, а той сховав на човні та знайшов вельможу-вигнанця, що раденький був назватися вашим батьком. Захоплива виходить оповідка. Співці такого набрешуть про вашу втечу, коли ви сядете на Залізний Престол… звісно, якщо спершу наша прекрасна Даяенерис візьме вас за чоловіка.

— Візьме. Мусить узяти.

— Мусить? — Тиріон поцокав язиком. — Королеви не люблять чути таких слів. Погоджуся, що ви бездоганний принц — розумний, вродливий, хоробрий, мрія кожної красної діви при кожному дворі. Проте Даянерис Таргарієн — не красна діва при чиємусь дворі. Вона — удовиця дотракійського хала, матір драконів і руйнівниця міст. Аегон Завойовник з цицьками. Не така легка справа — схилити її до шлюбу, якщо вона раптом не схоче.

— Схоче! — вигукнув принц Аегон, але голос його бринів тривогою. Вочевидь, він досі ніколи не розглядав можливість, що його майбутня наречена відмовить йому в шлюбі. — Що ви можете про неї знати?

Принц підняв важку кінноту і гучно гепнув нею об дошку.

Карлик знизав плечима.

— Я знаю, що вона прожила усе дитинство у вигнанні, зубожіла, жива самими лише мріями та змовами, тікаючи від міста до міста, завжди налякана, ніколи не убезпечена, без жодного друга, крім напівбожевільного брата… який продав її цноту дотракійцям за обіцянку війська для вторгнення на Вестерос. Я знаю, що десь там у трав’яному краї з яєць налупилися її дракони. І так само з яйця вилупилася вона. Я знаю, що вона гордовита і гоноровита. А як інакше? Що їй лишилося, крім гонору? Я знаю, що вона сильна. А як інакше? Дотракійці зневажають слабкість. Якби Даянерис була слабка, то загинула б разом із Візерисом. Я знаю, що вона люта до ворогів. Астапор, Юнкай та Меєрин — наочні докази. Вона перетнула трав’яні степи та червону пустелю, пережила напади вбивць, змови, чорну химородь, оплакувала брата, чоловіка та сина, стерла міста работорговців на порох маленькою ніжкою в вишуканій сандалі. Уявіть собі, що ви приходите до такої королеви, наче якийсь жебрак, і кажете: «Доброго раночку вам, тітонько. Я ваш небіж, Аегон, щойно повернувся з мертвих. Усе життя ховався на човні, але нещодавно змив блакить із волосся і хочу собі дракона, ну будь ласочка, одненького… ой, а чи казав я, що мої права на Залізний Престол вищі від ваших?» Як гадаєте, що вона вам відповість?