Небезпечнi мандри

Через двадцять хвилин лікар уже оглядав спійманого кроля, обережно двома пучками обмацуючи його тільце, а Люсі міцно тримала звірка, щоб він не пручався.

— Ну, я не знаходжу в нього якихось великих ушкоджень, — мовив нарешті лікар. — Усі кістки цілі. Тут у нього щось негаразд із задньою ногою, але це рана давня, і вона більш-менш зажила. Бачиш, ось тут кішка його подряпала, але це не страшно.

— А що, лікарю, його не можна тримати в клітці?

— Ні-ні, він не житиме взаперті! Якщо він не зуміє втекти, то скоро помре. На вашому місці я б випустив сердегу на волю — якщо ви не збираєтесь його з’їсти!

Люсі засміялась.

— Тато розсердиться, як я випущу його біля городу! Каже, що там, де один кріль, завтра їх буде сто один!

— Ну, от ось що… — мовив лікар Адамс, дістаючи з кишені годинничка й дивлячись на нього на відстані відставленої руки. — Зараз мені треба проїхати кілька миль дорогою — перевідати одну бабусю в Коул-Генлі. Їдьмо разом! Я покатаю тебе, а ти випустиш, вухатого на пагорбі. Привезу тебе додому якраз на обід.

Люсі аж підскочила на радощах.

— Я тільки спитаю дозволу в мами!

За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.

— Оце й підходяще місце! — сказав він. — Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.

Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.

— Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, — сказав лікар, задивившись услід кролеві. — Але з нею поскаче він ще не одне літо — братик-трусик, що виріс під кущем глоду!

49. ЛIЩИНА ЗНОВУ ДОМА

Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом накидаючись на кожен кущик. Але ефрафанці уже встигли порозбігатись і хто як міг поховалися. Зрештою, викалашкавши з-під куща того самого кроля, що напередодні поранив склом лапу, собака схопив його в зуби й помчав геть.

Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…

Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».

Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію. Троє чи четверо забігло так далеко, що їх годі було розшукати, і ніхто так ніколи й не довідався про їхню доленьку. Чотирнадцятеро чи п’ятнадцятеро кролів вирушило назад із Горицвітом десь перед ні-Фрітхом, але до ночі вони не спромоглися подолати всю відстань. До того ж їм довелося бороти не тільки власну втому та кепський настрій. У лихої вісті ноги сягнисті. До Цезаревого Пояса ще й далі полетіла чутка, що жахливого генерала Звіробоя з його Оуслою вщент розгромлено на Вотершипському пагорбі, а рештки його війська у вельми плачевному стані тягнуться на південь. Зла Тисяча негайно почала гуртуватись: зібралися горностаї, лисиці, вийшов навперейми котяра з якоїсь ферми. Після кожного передиху кролі недолічувались когось із товаришів, і ніхто не міг пригадати, що ж його спіткало. Спостигла біда й Вербену…

Але попри всі страхи й небезпеки Горицвіт не занепадав духом і ревно оберігав рештки свого загону. Надвечір наступного дня, коли «Мітка правої передньої» саме була на сильфлаї, він пройшов, накульгуючи, лінію вартових, а за ним тяглися семеро вцілілих бійців…

Тієї хвилини, коли налетів собака, тільки Жовтоцвітові, Будякові та ще трьом солдатам вистачило тями кинутись у відкопаний тунель. Опинившись знов у Сотах, Жовтоцвіт негайно з усією своєю командою здався П’ятому, який ще й не дуже розумів, що діється. Припавши до землі, переможець і переможені довго прислухалися до собачого шаління нагорі, аж поки П’ятий достатньо отямився і пробрався до отвору тієї нори, де лежав напівпритомний Кучма. Тут він якось розтлумачив Падубові й Срібному, що облогу знято.

З якою радістю всі кинулися розгрібати закидані проходи! Перший із спалень у Соти вискочив Дзвіночок. Згодом він не раз і все з новими дотепними подробицями зображав «капітана П’ятого» на чолі полонених ефрафанців: «наче синичка арештувала зграю галок, які полиняли й не встигли ще відростити нове пір’я!»

А втім, колоністи попервах не дуже звертали увагу на полонених, бо всі тільки й думали в ці хвилини, що про Ліщину та Кучму. Схоже було, що цього разу Кучмі не вижити. Підпливаючи кров’ю з шести ран і заплющивши очі, він лежав у тому тунелі, якого відстояв від ворога. Він не відгукнувся, коли Хізентлай сказала йому, що ефрафанці зазнали поразки й колонія врятована. Скоро кролі обережно вирили кругом нього ширшу нору й домовилися про чергування коло зраненого героя. Кролиці по черзі сиділи біля нього, злизуючи кров, очищаючи йому рани й дослухаючись, як він важко дихає.

Тим часом Ожина й Кульбаба прогреблися крізь Кегаарів тунель, який був не дуже закиданий, і розповіли про свої пригоди. Кульбаба не міг придумати, що скоїлося з Ліщиною після того, як собака зірвався з прив’язку. Пополудні кролі вже стали побоюватись, чи не спіткала їхнього Головного біда. Нарешті стривожений та опечалений Чашечка почав наполягати на тому, щоб вирушити по Ліщину на ферму. Зразу ж піти з ним зголосився П’ятий, і вдвох вони вирушили до В’язового Гаю. Вони й небагато пройшли, коли П’ятий угледів кроля, що біг у їхньому напрямку по західному шпилю. Друзі помчали йому назустріч. То був Ліщина! П’ятий побіг далі назустріч Ліщині, а Глао поніс радісну вість до Сотів.

Вислухавши звіт про всі події (і Жовтоцвітову розповідь у тім числі), Ліщина попросив Падуба взяти двох-трьох кролів та оббігти весь пагорб, щоб переконатися, чи й справді ефрафанці пішли геть. Тоді він спустився в тунель, де лежав зранений Кучма. Хізентлай, що сиділа поруч, підняла на Ліщину очі.

— Тільки-но він прокидався, Ліщино-ра! — сказала вона. — Спитав, де ви, а ще сказав, що дуже болить вухо.

Ліщина потерся носом об ковтунувату шапку на Кучминій голові. Волосинки позлипалися від засохлої крові й кололись, мов колючки.

— Ти переміг, Кучмо! — сказав він. — Вороги втекли!

Якусь хвилину Кучма не ворушився, а тоді розплющив очі й підвів голову. Надувши щоки, він понюхав Ліщину і Хізентлай. Нарешті Кучма прошепотів, ще й передражнюючи Кегаара:

— То шо, кінесь панові Звіробою, так?

— Так, — підтвердив Ліщина. — Я хочу допомогти тобі вибратися на сильфлай. Надворі тобі зразу стане краще. Та й нам легше буде почистити тобі рани. Ходім!

Насилу підвівшись, Кучма захитався, але таки вийшов у зруйновані Соти. Там він упав на долівку, перепочив і за другою спробою дістався до Кегаарового тунелю.

— А я вже думав, що він доконав мене, — сказав Кучма. — Віднині я вже не боєць… А ти… твій план таки спрацював, Ліщино? Як ти вибрався з ферми?

— Мене привіз на грудуділі чоловік, — відповів Ліщина.

— А решту шляху ти, певне, летів у повітрі, попахкуючи білою паличкою? — не повірив Кучма.