Фанданgо

Хоч я й придивлявся до настрою членів комісії, але мав також зауважити, що вже тільки один тюк — найдовший, ретельніше за всі інші запакований, лишився недоторканим. Вже була майже четверта, так що більше, ніж півгодини делегація в цій залі пробути не могла. Зала, звичайно ж, після цього мала бути замкнена для обліку та збирання розкиданого краму, а іспанці мали перейти в кімнату засідань для ділового закінчення свого візиту до КУБУ. Виходячи з цього, я був впевнений, що неприємностей не станеться.

Іспанці вхопилися за довгого тюка і поставили його вертикально. Ножі відтягнули мотузки тупим кутом, і вони, надрізані, лопнули, впавши навколо тюка змією. Тюк був зашитий у кілька шарів полотна. Розгортаючи його, накидали цілу купу білих смужок. Тоді, розцвічуючись і золотячись, вийшов із саженного кокону величезний сувій шовку, шириною футів п’ятнадцять і довжиною майже на весь зал. Тріпаючи й розпушуючи його, іспанці розійшлися серед юрби, що розступилася до протилежних кутів приміщення, причому один з них, зігнувшись, розгортав згортка, а два інших на руках, витягуваних усе вище, донесли кінець до стіни й там, ставши на стільці, прикріпили його цвяхами аж попід стелю. Таким чином, похило спускаючись із віддалення, ліг на все оте безладдя куп краму чудовий митецький візерунок, що зміївся по золотавому шовку кармінним пір’ям фламінго та пір’ям білої чаплі — дорогоцінним пір’ям Південної Америки. Перли, срібні й золоті блискітки, рожевий і темно-зелений стеклярус у поєднанні з іншими матеріалами являли собою дику і яскраву красу, овіяну ніжністю композиції, основний мотив якої, мабуть, був запозичений з малюнка мережива.

Шумлячи, ойкаючи, множачи шум гулом і серед гулу стаючи ще більш галасливими, глядачі змішалися з комісією, підступивши до блискучого виробу. Нахлинула безладна втіха — щирий стан єства нашого. І покривало заколихалося в десятках рук, що торкалися його з різних боків. Я витримав атаку ентузіасток, які вимагали негайно запитати в Бам-Ґрана, хто й де витворив таку рідкісну розкіш.

Дивлячись на мене, Бам-Ґран повільно й переконливо вимовив:

— Це витвір дівчат острова Куби. Його зробили дванадцять найпрекрасніших дівчат міста. Півроку вишивали вони цього візерунка. Ви праві, дивлячись на нього із заслуженою втіхою. Прочитайте імена рукодільниць!

Він підняв крайок шовку, щоб усі могли бачити невеличкого віночка, вишитого латинськими літерами, і я переклав вишите: «Лаура, Мерседес, Ніна, Пепіта, Конхіта, Паула, Вінсента, Кармен, Інеса, Долорес, Анна та Клара».

— Ось що вони прохали передати вам, — голосно продовжував я, беручи поданий мені іспанським професором аркуш паперу: «Далекі сестри! Ми, дванадцять дівчат-іспанок, обіймаємо вас здалеку й міцно притискаємо до свого серця! Повісьте вишитого нами килима на найхолоднішій стіні. Ви будете дивитися на нього, згадуючи нашу країну. Хай обдарує вас доля турботливими женихами, вірними чоловіками і дорогими друзями, серед яких — усі ми! А ще ми бажаємо вам щастя, щастя й щастя! Це все. Простіть нас, диких іспанських дівчат, що зросли на берегах Куби!» Я скінчив перекладати, і якийсь час стояла мертва тиша. Така тиша буває, коли всередині нас шукає виходу мова, що не перекладається будь-якими іншими мовами…

«Далекі сестри…» Була в цих словах граціозна чистота смаглявих дівочих пальців, що проколюють голкою шовк заради невідомих їм півничанок, щоб у сніжній країні втомлені очі посміхнулися фантастичній і гарячій вишивці. Дванадцять пар чорних очей схилилися здалеку над Рожевою Залою. Південь, сміючись, кивнув Півночі. Він дотягся своєю гарячою рукою до відморожених пальців. Ця рука, духмяна від троянди й ванільних стручків, — легка рука нервового, наче гірська кізка, створіння з дванадцятьма іменами, додала до повісті про картоплю й холодні квартири наївного малюнка, подібно до того, як це робить на полях своїх книг Сетон-Томпсон: арабеск із пелюстків і променів.

IX

На вістрі цього враження почувся біля дверей шум, — наполегливі слова невідомого чоловіка, що хотів пропхатися на середину зали.

— Дозвольте пройти! — говорив чоловік цей похмуро й багатозначно.

Я ще не бачив його. Він викрикував голосно, підвищуючи свій верескливий голос, якщо його затримували:

— Кажу вам, — пропустіть! Громадянине! Ви хіба не чуєте? Громадянко, дозвольте пройти! Вдруге кажу вам, а ви робите вигляд, що то вас не стосується. Дозвольте пройти! Дозво… — але вже глядачі розступилися поспішно, як звикли розступатися перед будь-яким сердитим телепнем, що мав себе за велике цабе.

Тоді за два кроки від мене просунувся лікоть, що відштовхув останнього, хто заслоняв дорогу до професора і на самий край дорогоцінного покривала ступив чоловік невизначеного віку, з товстими губами й високо задертою щіткою рудих вусів. Був він малий на зріст і весь набундючений — дуже прямо тримав короткий свій стан; був одягнений у кожушок, валянки та капелюх-«котелок». Він став, випнувши груди, піднявши голову, розчепіривши руки й ноги. Окуляри його зухвало блищали; під ліктем стирчав портфель.

Здавалося, в обличчі цієї людини був наявний отой невимовний бабський вираз, що зазвичай супроводжує істерику. Його ніс нагадував тривимірний трефовий туз, надуті щоки торкалися ніздрів, погляд блищав таємниче й зарозуміло.

— Отже, — сказав він тим самим тоном, яким гарячився, протискуючись, — ви маєте знати, хто я такий. Я — статистик Єршов! Я все чув і бачив! Це якесь очманіння! Дурниці, нісенітниці, неподобство! Цього не може бути! Я не… вірю, не вірю нічому! Нічого цього нема, і нічого не було! Це фантоми, фантоми! — прокричав він. — Ми або одержимі галюцинацією, або вчаділи біля жаркої залізної грубки! Нема цих іспанців! Нема килима! Нема плащів і горностаїв! Нема нічого, ніяких цяцьок-ляльок! Бачу, але заперечую! Чую, але відкидаю! Отямтеся! Ущипніть себе, громадяни! Я сам вщипнуся! Мені все одно, можете мене гнати, проклинати, бити, засмажити або повісити, — я кажу: нічого нема! Нереально! Невірогідно! Дим!

Члени комісії повскакали й вибігли з-за столу. Іспанці перезирнулися. Бам-Ґран теж підвівся. Закинувши голову, високо піднявши брови та взявши руки в боки, він грізно посміхнувся, і посмішка ця була мудрою, наче ребус. Статистик Єршов дихав важко, немов у нестямі, і зухвало дивився всім в очі.

— У чому справа? Що з ним? Хто це?! — почулися вигуки.

Бігун, секретар КУБУ, поклав руку на плече Єршова.

— Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Отямтеся й поясніть, що означає ваш лемент?!

— А те й означає, що я більше не можу! — закричав йому в обличчя статистик, весь вкриваючись червоними плямами. — Я в істериці, я волаю та скандалю, бо вже дійшов! Скипів! Килим! На чорта мені килим, та чи й існує він у реальності?! Я кажу: це психоз, видіння, чорти забирай, а не іспанці! Я, я — іспанець, у такому випадку!

Я перекладав наскільки міг швидко й точно, ставши ближче до Бам-Ґрана.

— Так, ця людина — не дитя, — глумливо сказав Бам-Ґран. Він заговорив повільно, щоб я встигав перекладати, з трохи злостивою посмішкою, що оголила його білі зуби. — Я запитую кабальєро Єршова, що має він проти мене?

— Що я маю? — закричав Єршов. — А от що: я приходжу додому о шостій вечора. Я ламаю шафу, щоб хоч трошки зігріти свою халупу. Я печу в буржуйці картоплю, мию посуд і перу білизну! Прислуги в мене нема. Дружина померла. Діти замурзані, занехаяні. Вони ревуть. Масла мало, м’яса нема, — ревище! А ви мені кажете, що я маю отримати раковину з океану та видивлятися іспанські вишивки! Я в океан ваш плюю! Я з троянди цигарку скручу! Я вашим шовком законопачу віконні рами! Я гітару продам, чоботи куплю! Я вас, заморські птахи, на рожен насаджу та, не обскубавши, запечу! Я… ех! Нема, вас, нема, бо я не дозволю! Зникни, видіння, амінь, роз-сип-ся!

Він розійшовся, загримів, став тупотіти ногами. Ще якусь хвилину тривало заціпеніння, і потім, зітхнувши, Бам-Ґран випростався, тихо киваючи головою.