Новендiалiя

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі — три на чотири метри — їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно — інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

— Луко, пошукай ключі, — глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

— Ось, — брязнуло поряд. — Знайшов! — Лука простягнув керівництву колечко з ключами. — Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

— Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?

Він схилився до кліток.

— Не знаю, чим ми можемо їм зарадити… — промимрив він. — Зараз, коли й самі, хто зна, чи існуємо… Давай, Луко, відведи їх до хвіртки. Може, місто буде до них милосерднішим.

Перебравши ключі, він відчинив дверцята, і малі тут-таки рвонули геть, аж Вітій мусив зловити старшого за простору куртку.

— Вас виведуть, — суворо повідомив він. — Ані звуку, ясно?

Малий кивнув, шморгнувши, і поквапився за інтерном, котрий, озирнувшись запитально, все ж таки поліз нагору.

Щойно той вибрався з підвалу, Вітій швидко рушив до кутка з реманентом. Знайомі маски, жаровня, ніж-пробійник, невеличка якась наче скриня… За допомогою ножа, Вітій люто збив защіпку і відкинув ляду.

Він знав, певно, що шукає… Ясно-блакитні в сяйві ліхтаря, криваво-червоні, коли заплющити ліве око. Анімули. З десяток, може, а може, й більше. Мора аж задихнулася, настрашена, збагнувши, що це, власне, значить.

— Як гадаєш, що вони чинили з тілами?

Мора закусила кісточку пальця, аби опанувати млість.

— К-колодязь? — затинаючись, припустила вона.

Вітій кивнув.

— Ходім.

Мора поквапилась видертись із підвалу та вийти надвір, спрагло шукаючи за ковтком морозного повітря.

Горган, що підпирав монастирського мура, нечутно ковзнув до них із Вітієм, зиркнув прозоро, чекаючи на інструкції. Квестор, натомість, повагався, а тоді видобув з кишені жменю червонястих скелець. Чи він дурний? — скинулася Мора. Чому показує це Горгоні? Хіба не знає, що це для нього значить?

Той, проте, не зрушив з місця, лише крила носа його хижо стріпнулись. Тоді, зітхнувши, він відступив і кивнув Вітієві на колодязь.

— Відчуваєш, авжеж? — промимрив Вітій. — Дивно, як це півміста не збожеволіло від духу лихої смерті, котрим звідси так і тхне…

— А може, якраз, — відгукнувся Горган.

Вітій гмукнув, визнаючи можливість, тоді ступив ближче до чорного жерла і випростав руку.

— Навряд чи це зарадить. Але вертаю вам ваше.

Пальці розімкнулися, й анімули, тьмяно блиснувши, просипалися межи ґратками.

— Ну то… — обернувся до них Вітій. — Наче все із тим…

І тут з тіней та туману зринуло пекло.

Лука погано пам’ятав, як вони дісталися контори. Йому вперше випало звідати таку всеосяжну паніку втечі, такий сліпучий, безтямний страх. Якби не Горган, який і тут не втратив рівновага, не вивів їх галереєю межи Святою Анною та Святим Юргеном, якби не дивний акустичний вибрик, який кинув відлуння їхніх кроків у другий бік, збивши зі сліду погонців, якби не Мора, яка… О, Мора цієї ночі явила світові таке нестямне диво, що Луці ставало вкрай незатишно від одної лише згадки про це.

Здається, вона і справді не тямила себе, коли, звівшись від недвижного квестора, вихопила обидва пістолети і влаштувала таку вогненну бурю, що їй позаздрив би й найлютіший з larvati. Вона казала якось, що їй протипоказаний вогневий контакт, і тепер Лука добре розумів, чому. Принаймні її участь у бойовиську непоказана усім, хто поряд — ворогу і другу нарівно.

Лука не бачив, як загинув квестор, але, очевидячки, це була-таки засідка, хоч і дивним чином спізніла. Коли зчинилася стрілянина, Лука рвонув до чорного дворика, і хто зна ще, чи не дістав би він дружню кулю в лоба, якби Горган, який вдало зачаївся у згині арки, не впіймав би його за комір та не кинув додолу. Звідти вже хлопцеві відкрилося видиво сліпої божої кари, що нею видавалася жінка в леткому монашому вбранні та з двома громовицями в долонях.

Їй пощастило тоді вціліти, і, коли ворог відступив на коротку мить, вона опустила зброю і впала би, змучена, коли б не наспів проквестор, цупко ухопивши її за плечі та підштовхнувши вперед, до рятівної арки. Добре, що знемога зробила її сумирною, бодай би на короткий час, і лише потім, у якомусь брудному дворі, коли гонитва вже дивом рушила деінде, з нею стався другий напад шаленства. Вона поривалася вернутись до притулку, вимагала віддати вилучену проквестором зброю і заледве не видряпала Горганові очі, видираючись геть з його рук.

Вдвох із Лукою їм вдалося вгамувати нестямну, і тоді вже Мора дозволила вивести себе до контори, куди Горган змусив їх пробиратися через «крипту». І це було вчасне рішення: під парадними дверима Магістрату, замість поліції, уже чигала ворожа варта, а Клим та Велько подбали наново їх замкнути, зготувавшись до облоги.

Лука прошкандибав до контори мало не навпомацки, немов сновида. Йому й на гадку не спадало, що буде так тяжко. Лише сьогодні вдень він мав удосталь звитяги, аби пориватися шукати Тілію, рятувати дітей чи воювати inferi… Мав удосталь — тоді, але не тепер. Загибель квестора — стрімка й безглузда, зробила із хлопцем щось таке, від чого підгиналися коліна та бралися дрижати руки. Він мовби щойно зараз утямив свою прикру вразливість, чому не може зарадити ані мудрість, ані досвід, ані справді добрі наміри.

Клим зголосився відпровадити Мору прилягти на котромусь із тих лежаків, що вони намостили були з тренувального реманенту, Велько ж узявся опікуватись інтерном, винісши йому із квесторового кабінету надпиту пляшку гіркої. І це було дуже доречно: за кілька ковтків руки йому припинили тремтіти, хоча сумління, покорчене страхом, розточитися не поспішало. Велько побажав вислухати деталі нинішньої пригоди — справді, не Мору ж чи Горгана йому мордувати — і Лука, затинаючись, переповів те, що бачив. Коли зайшлося про акустичну дивовижу, що дозволила втікачам позбутися переслідування, архіваріус підкинувся і сяйнув химерним вищиром.

— Така… аномалія, і щойно по тому, як Вітій висипав анімули до криниці?

Навіть у своїм засмикано-загальмованім стані Лука знайшов снагу здивуватися.

— А хіба це пов’язано?

Велько невиразно гмукнув.

— З такими речами тяжко сказати напевне.

Лука блимнув. До чого це він? Ну та, зрештою, Теззі добре знався на міських небилицях, що гарно сприймалися під добру пляшчинку…

Нараз до кімнати зайшов Горган, і Лука відставив пляшку, із подивом розуміючи, що йому не байдуже, застане чи ні його за пияцтвом проквестор. Той спинився, присівши на стільниці неподалік.

— Що робимо далі? — поцікавився Велько.

— Вітій збирався розпустити Магістрат, — спокійно відказав Юр. — І я не бачу підстав чинити інакше.

Архіваріус завмер, тоді хитнув головою у зневірі.

— Войцехівський знає? — поцікавився він.

Горган коротко чмихнув.

— Авжеж. Він давно мріяв нас прикрити, але Вітієві якось вдавалося відмовити старого.

— Даруйте, хто? — втрутився Лука, почувши знайоме прізвище.

Велько скрушно глянув на нього, мовби шкодуючи про стан пам’яті інтерна.

— Маркус Войцехівський, — зглянувшись, пояснив він, — Консуляр-супервізор Нічного Магістрату. Час би й знати вже, ні?

Лука кивнув. Так, звичайно, він уже чув це прізвище, однак… Дивним чином йому здавалося, що він не лише чув, але й бачив його, до того ж, зовсім недавно. Навряд чи це важливо, але приблудна згадка не давала спокою, змушуючи мучитись у намаганні встановити її точне походження. Аби швидше позбутися докуки, Лука взявся переглядати папери на столі. Його власні розписки за припас, так і не віддані Климу… Позичені Морою роздруківки, до яких так само не дійшли руки і… і старий пожмаканий формуляр, невідомо чому так і не спроваджений до смітника. Ага, це ж той листочок, що випурхнув був з-поза столу — писаний іще покійним Луччиним попередником. Ану ж бо, може, там, якраз…