Небесний народ

Ліс чорнів суцільною глибою, чорною, немов смола, і в місячних променях виднілися лише ті стовбури, котрі стояли із самого краю. Блискучі смуги нічного світила пробували розчинити безмовну чорноту, проте губилися в ній. «А чи є на землі, — подумав ельф, — місцина, ну хоча б завбільшки з мою долоню, і щоб там не було зовсім ніякого життя? Повсюди, де тільки воно пульсує, там світиться маленький вогник. Там місце, де чекають на світло і де приймають його з радістю, а потім, хто як може, віддають отримане сяйво назад. Ніде світло не є таким бажаним, як на землі».

Тишу порушило дзижчання, воно спочатку ледь чутно залунало з глибини чорних стовбурів, та поволі голоснішало — і ось уже поважно та урочисто повз ельфа пролетів великий жук-плавунець, який вирушив на пошуки нової водойми, щоби провести там день. «Йому, мабуть, неабияк подобається летіти у сріблястій темряві та цілющому повітрі», — подумав ельф і провів жука поглядом. Гул затих вдалині, і знову настала тиша. Поруч із добрим духом запломеніла діамантом крапелька роси, її блиск майже засліпив його. В краплі віддзеркалювався місяць, граючи сяйвом, немов у кришталі. Проте навколо світліше не ставало: зусібіч насувалася темна, наче провалля, ніч. Краплина увібрала в себе сяйво, виблискуючи ним у своїй кругленькій прохолоді. У цій світлій чистоті помістився крихітно-лискучий мікросвіт.

«А цілком може бути, — подумав знову ельф, — що й у цьому світі живуть створіння. Життя у них — секунди, але ці миттєвості є для них вічністю. Ці істоти вловлюють світло з наших небес і радісно віддзеркалюють його назад».

Краплина відірвалася і впала додолу, згаснувши у темряві.

Ельф пригадав собі ластівок, яких він аж до смерку бачив у небі на запаморочливій висоті. З однією з них він познайомився ще за дня. Їхня зустріч відбулася в полі. Там пташка шукала глину для свого гнізда. Розповідь ластівки залишила у серці ельфа яскраву картину чужого йому світу. Він пригадав її слова і подумав, що птахи зовсім по-іншому сприймають усе навкруги, ніж люди чи тварини, котрі живуть долі. «Рік у рік ви, ластівки, мандруєте на південь, пролітаючи над дзеркальним плесом моря. Ви бачите безконечні срібно-блискучі простори, над якими кожного ранку встає, поломеніючи, красне сонечко. Цілий день воно пливе небесами, лисніючи у складках хвиль, а ввечері поволеньки занурює своє багряно-червоне тіло у світле ложе горизонту. А ви летите далі самі-самісінькі над величезним обширом води, котра виглядає немов рідке залізо, небо на заході — як скло, через яке струменить світло, на сході воно — холодне і блакитне, бо звідти насувається ніч», — так роздумував ельф, пригадуючи захопливу розповідь ластівки.

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? — продовжував свої міркування добрий дух. — Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви — сонячні істоти, ви — благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви — багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, — думав ельф, — чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги — тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість в усьому, що тут відбувається. Той, хто тут провів дитинство, народившись від земних батьків, свій серед своїх, той виростає у звиклому оточенні. Його не мучать душевні потрясіння та здивування. Таким усе довкруж помалу стає звичним, вони обвикають до прекрасного навколо себе, сприймають усі ці чудеса, як звичайну буденність, як само собою зрозуміле. Земні мешканці мають певність у тому, що бачать, та холоднокровно споглядають довколишній світ. Земля для них — рідний дім, подив у людей викликає лише смерть, яка водночас є тим, у чому вони твердо переконані. Усі створіння, з якими я тут познайомився, наділені більшою впевненістю та більшим чуттям належності до чогось, ніж я, проте вони менше зачаровуються. Мабуть, причина в тому, що земля для них давно вже звичний дім, а от зі мною все по-іншому: я не можу не помітити очевидного дива. Я ж бо ніколи не пройду галявиною, не звернувши уваги, які прекрасні на ній квіти. Коли я вперше побачив на небі мерехтливі цяточки, то вже знав, що це — зорі. Також з першого погляду впізнав усмішку, хоча вона була чужою на моїх губах. А от ніколи досі не бачені сонячні промені полонили мене, викликавши відчуття невимовного щастя. На людей теж дивилися з високості небесні світила, викликаючи сльози радості чи болю, а вони не знали, що то таке. Це стало їхнім єством ще до того, як осягнули його сутність. Цілком можливо, що люди набагато щасливіші перебувати під благодійним впливом своєї землі, зовсім не усвідомлюючи цього. Вони просто сліпі і навіть не задумуються над таким. А воно і краще: пишнота землі настільки велика, що людина, очевидно, мусила б скоріше померти, ніж одного дня відчути її усю нараз».

І ось, коли в оцю тиху весняну ніч ельфа обсіли такі дивні, хвилюючі та благоговійні думи і помисли, раптом його охопило незвичне відчуття, від якого аж здригнувся та розвів руки. Він ніби хотів обійняти, втримуючи коло себе, надмір ніжності, та ніяк не міг зрозуміти, що це таке з ним відбувається. Ельф тільки пригадував собі двох закоханих, які сиділи, обнявшись, тої літньої ночі, коли він прокинувся. Також пригадував пишноту квітів та суцвіть, що буяли навколо, яскраве сонце над галявиною, радість птаства в пишній зелені крон. У цей момент, перебуваючи в стані душевного одкровення, несподівано ельф відчув сутність тієї сили, котра поєднувала його з усім живим у природі. Він не міг стриматися, щоб не заспівати. Добрий дух звертався до далини, що квітла у сяйві місяця, до всеохопної, живої природи, яка очікувала від нього свого визволення. У нічній тиші речитативом лунали слова:

«Ти моя, бо я тебе кохаю, не осягнути силу мого щастя. Молю я долю змилостивитися і мою душу з твоєю поєднати. Що з тобою діється, нехай і мені буде, прислухайся до любові, вона у тобі. Навчися розуміти мої почуття, своєю принадою тугу мою зціли».

На сході зарожевів вузькою смужкою світанок, і ельф склав розведені руки.

«Я побачу вас усіх, з усіма познайомлюся і полюблю вас такими, якими ви є. Земні істоти, ви тепер зі мною, — думав він, — і це буде моїм щастям».

Розділ четвертий

ЛІСОВИЙ ЛЮД

Ельф сидів, а під ним і над ним колихалися квіти. Власне кажучи, це було його найулюбленіше заняття, і нічого кращого собі не бажав: лиш би проводити найбільше часу в товаристві квітів. Тоді ельф почувався найщасливішим у цілому світі, бо квіти скрашували сум його самотності, перетворюючи журбу на свято. Добрий дух сидів на зручно вигнутому листку папороті. Навколо нього стрімко злітати вгору стебелини трав, які невпинно колихалися, гомоніючи під м’якими подихами вітерцю. З висоти лунало дзижчання різних комах, що зливалося в одну пісню-мелодію. У трав’яному лісі панував жвавий рух. Між стеблинками снували різні комашки. Усі були страшенно зайняті та постійно квапилися, проте робили усе з радістю, бо день видався-таки ясним.