Небезпечнi мандри

Метрів за триста перед ними, перетинаючи напрямок їхнього руху, тягся від краю і до краю пояс лісу, відомий у людей під назвою Цезарів Пояс. Дерева стояли помережані майже чорною тінню. Панувала тиша, тільки коники сюрчали в траві та вряди-годи зронить кілька нот зяблик чи жовта вівсянка. Ліщина довго й уважно вивчав той незвичайний ліс, нашорошивши вуха й ловлячи носом нерухоме повітря.

— Я не добачаю тут нічого небезпечного! — мовив він нарешті. — А ти що скажеш, П’ятий?

— Падубові цей ліс видався дивним, і він таки дивний, бо його насадили люди, але навряд чи є там зараз люди. Все одно комусь треба піти туди на розвідку. Може, мені гайнути?

Тим часом надійшов третій, Кучмин рій, і тепер усі кролі загону були разом. Хто пасся, а хто, прищуливши вуха, відпочивав у ряботинні світла й зеленої тіні глоду.

— Кучма тут? — спитав Ліщина.

Від самого рання Кучма був якийсь ніби сам на себе не схожий: мовчазний, задуманий і начебто байдужий до всього, що діялося довкола. Якби хто посмів засумніватися в його хоробрості, то міг би подумати, що Кучма нервується від страху.

Кучма вибрався з купки квітучих будяків і підійшов до глоду.

— Ну, що там іще? — грубувато спитав він.

— Пфефа-ра! Повелителю й грозо котів! — жартівливо звернувся до нього Ліщина. — Чи не хотів би ти прогулятися ген до тих дерев? А як натрапиш там на котів, чи людей, чи на ще щось таке нехороше, зволь їх розігнати, гаразд?

Кучма подався на розвідку, а Ліщина спитав Срібного:

— Скажи: заходить аж сюди Великий Патруль?

— Не знаю напевне, але може дійти й сюди, — відповів Срібний. — Якщо командир патруля рішучий і винахідливий, він із своїми солдатами може зайти далеченько…

— Що ж, не хотів би я здибатися з патрулем, але якщо ми таки здибаємося з ефрафанцями, жоден із них не повинен вернутися в Ефрафу! — сказав Ліщина. — Саме задля цього я підняв на ноги чи не всю нашу колонію. Щоб не наскочити на патруль, спробуємо заховатися в цьому лісі. Може ж, він їм так само не до вподоби, як і нашому Падубові?

— Але ж цей ліс тягнеться зовсім не до Ефрафи!

— А ми й не йдемо в саму Ефрафу, — відказав Ліщина. — Нам треба знайти якесь укриття — щоб воно було і надійне, і якнайближче до Ефрафи лежало. Знаєш ти таку місцину, Срібний?

— Надійного укриття поблизу Ефрафи просто не може бути, Ліщино-ра! — відповів Срібний. — Не уявляю, де і як тут можна знайти криївку та чи можна взагалі сховатися від патруля. А патрульних не перехитруєш! Вони могли вже помітити нас і, не показавшись нам, просто і вернутися в Ефрафу з донесенням.

— Он і Кучма вже вертається! — мовив Ліщина. — Все гаразд, Кучмо?.. Ну, тоді ведемо всіх у ліс. Там, на узліссі, пополудні нас шукатиме Кегаар. Ми повинні будь-що зустрітися з ним!

Проскакавши з півгодини в західному напрямку, кролі досягли гайка, мовби причепленого з південного боку до Цезаревого Пояса. Далі на захід була неглибока суха улоговина, метрів чотириста завширшки, поросла бур’яном і жорсткими купками пожовклої від спеки трави. Саме над тією улоговиною і застав кролів Кегаар, летячи понад Поясом на захід. Вухаті мандрівники якраз відпочивали в кропив’яній шалині.

— Як там Падуб? — спитав Ліщина.

— Він невеселий! — відповів Кегаар. — Він казав, ви не вернутись! — І додав: — Пані Конюшина готова бути мамою.

— Це добре! — схвалив Ліщина. — Хтось звертає на неї увагу?

— Так, так, усі битись за неї!

— Ну що ж, якось воно та вирішиться…

— А ви шо робити зараз, пане Лішшино?

— Саме зараз дуже потрібна твоя допомога, Кегааре! Нам треба десь заховатись! Щоб і недалеко від тих інших кролів, і щоб вони не могли знайти нас!

— Пане Лішшино, як блисько ви хотіти?

— Не далі, ніж ферма В’язовий Гай віддалена від наших Сотів.

— Є тільки одне таке міссе, пане Лішшино! Ви перейти на другий берег рішки, там вони вас не знайти.

— На другий берег? Отже, нам перепливати річку?

— Ні, ні, кролі не переплифти! Рішка велика, глибока, бистра! Але там є міст! А другий берег — багато місся ховатись! Блисько до колонії, як ви хотіти.

— Ти думаєш, це для нас найкраще місце?

— Так, за великою річкою, там багато дерев! Інші кролі не знайти вас!

— Ну, а що ти про це скажеш? — обернувся Ліщина до П’ятого.

— Це навіть краще, ніж я сподівався! — відповів П’ятий. — Мені не хочеться говорити такого, але, як на мене, то нам треба мерщій перебратися туди, навіть якщо всі добряче потомляться. Тут, на пагорбах, ми весь час у небезпеці. Відпочинемо уже за річкою!

— Що ж, для такого переходу краще, мабуть, діждатися ночі! Адже ми ще не забули, як ходити в походи поночі? Всім треба спочатку підкріпитись, відпочити. Отже, вирушаємо фу-Інле!

— Ох, як я зненавидів слова «вирушаємо» та «фу-Інле»! — невесело проказав Ожина.

Одначе вечірній сильфлай видався тихий-мирний. Коли вже сідало сонце, Ліщина зібрав усіх кролів до укриття, щоб серед прохолоди вони відпочили, відсвіжилися, жуючи свої трав’яні кульки. Сам він бадьорився і намагалися виглядати впевненим, але відчував, що вони знервовані до краю. Йому пригадалась перша ніч його верховодства, коли їм довелося перепочивати серед лісу. Але тепер як приємно було відзначити різницю — між тодішніми виснаженими кролями і цією купкою міцних, витривалих глессілів! Хоч зараз нападай на будь-який город! Усі один до одного, мов травинка до травинки, і навіть Чашечка з П’ятим виглядали свіженькими, як Срібний чи Кучма. І все ж потрібна була якась розвага, щоб піднести їхній дух! Він хотів заговорити, але його випередив Жолудь:

— Розкажи нам казку, Кульбабо!

— Так, так! — підтримали й інші. — Давай, Кульбабо! Розкажи, щоб аж дух перехопило!

— Гаразд, — погодився Кульбаба. — Може, про «Ель-аграйру і лисицю в воді»?

— Розкажи про «Нору в небі»! — попросив Козелець.

— Ні, все це не годиться! — раптом заявив Кучма. Це він уперше за вечір подав голос, і всі вражено озирнулись на нього. — Якщо вже слухати історію, то я бажаю тільки одну-єдину: «Ель-аграйра і Чорний Кріль з Інле»!

— Може, не треба цієї? — сказав Ліщина.

— Невже я не маю такого самого права, що й усі, вибрати казку собі до вподоби? — люто огризнувся він.

Ліщина промовчав, і після паузи, протягом якої не озвався більш ніхто, Кульбаба почав тихим голосом.

31. ЕЛЬ-АГРАЙРА І ЧОРНИЙ КРІЛЬ З IНЛЕ

Рано чи пізно всі таємниці перестають бути таємницями, й одні тварини довідуються, що про них думають інші. Хто каже, буцім Гуфса розказав королю Дарзіну всю правду про витівку з салатою, а хто стверджує, нібито Йона-їжак ходив та плескав язиком по гаях. Але так чи інак король Дарзін дізнався, як його пошито в дурні, коли він сам звелів перенести всю свою салату в болота Кельфазіна. Ні, він не повів зразу своїх солдатів війною на плем’я Ель-аграйри! Він просто затаїв зло й вирішив помститися Ель-аграйрі при слушній нагоді. Ель-аграйра знав про це й попередив усіх своїх підданців, щоб були особливо обачні.

Одного лютневого вечора Трусь-трусь повів кількох кролів на найближчий смітник край городу. Вечір видався холодний, туманний, і ще й не сутеніло, як усе довкола окутав густий туман. Кролі рушили додому, але дорогою мусили рятуватися від сови й заблукали. Трусь-трусь відбився від гурту й приблудив просто в лапи до вартових короля Дарзіна. Ті схопили його й привели до короля.

Король Дарзін зрадів нагоді хоч якось дозолити Ель-аграйрі. Він звелів кинути Трусь-труся в яму для в’язнів і примушував його щодня, навіть у мороз, рити для нього нори й тунелі. Але Ель-аграйра поклявся, що визволить друга будь-якою ціною. І дотримав свого слова. Він із двома своїми кролицями чотири дні рив хід із лісу до того пагорка, де під землею знемагав на каторжній роботі Трусь-трусь. Зрештою його хід наблизився впритул до тієї нори, в якій гарував Трусь-трусь, копаючи королівський льох. Вартові якраз сиділи нагорі, наглядаючи за роботою в’язня. Ель-аграйра, чуючи в пітьмі Трусь-трусеві шкряботіння, докопався до нього й тихенько покликав. Трусь-трусь шуснув у той хід і поліз слідом за другом, аж поки опинився в лісі на волі.