Сповiдь вiдьом

— Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.

Очі Метью спалахнули цікавістю.

— До речі, про вино. — Він підвівся, складаючи свою серветку. — Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.

Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.

Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.

— Ось понюхайте, — сказав Метью, подаючи мені склянку. — І висловіть свою думку.

Я нюхнула — і аж охнула.

— Запах карамелі та ягід, — відповіла я, дивуючись — як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.

Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.

— Ану відсьорбніть, — запропонував він.

Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.

— Що це? — спитала я, коли залишковий смак, нарешті, зійшов нанівець.

— Цей напій виготовлений із винограду, зібраного дуже-дуже давно. Того року літо було сонячне й спекотне, і фермери побоювалися, що почнуться дощі й зіпсують врожай. Але суха погода втрималася, і вони встигли сховати врожай у коморах саме перед тим, як погода змінилася.

— Це вино смакує сонцем, — сказала я, і заробила іще одну чарівну посмішку від Метью.

— Під час збирання врожаю над виноградниками яскраво світилася комета. Крізь астрономічний телескоп її можна було спостерігати у всій красі впродовж кількох місяців, а в жовтні вона стала такою яскравою, що при її світлі можна було й читати. Робітники на виноградниках вважали цю комету ознакою того, що зібраний ними врожай отримав Боже благословення.

— То це було тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року? Комета Галлея, еге ж?

Метью похитав головою.

— Ні. То було тисяча вісімсот одинадцятого року.

Я спантеличено витріщилася на майже двохсотлітнє вино у своїй склянці, побоюючись, що воно зараз візьме — і щезне, випарується в мене перед очима.

— Комета Галлея була також у тисяча сімсот п’ятдесят дев’ятому та тисяча вісімсот тридцять п’ятому роках, — додав Метью. У його вустах ця назва прозвучала як «Голлі».

— А де ви його роздобули? У винній крамниці біля залізничного вокзалу таке вино не продається.

— Я придбав його в Антуана-Марі як тільки він сказав мені, що вино цього врожаю буде рідкісним, — відповів Метью з нотками ентузіазму в голосі.

Повернувши пляшку, я поглянула на тильну етикетку: шато Ікем. Навіть я, не надто добре знаючись на винах, чула про це бордоське виноробне господарство.

— І відтоді ця пляшка була у вас, — сказала я. Метью пив шоколад у Парижі у тисяча шістсот п’ятнадцятому році, отримав будівельну ліцензію від короля Генріха VIII тисяча п’ятсот тридцять шостого року, то чому б йому запросто не купити вино в тисяча вісімсот одинадцятому році? А ще отой старовинний флакон зі святою водою висів у нього на шиї з мотузком, що виднівся у нього з-за коміра.

— Метью, — обережно спитала я, боячись розсердити його. — Скажіть чесно — скільки вам років?

Його губи враз витягнулися в прямий шнурочок, але відповідь прозвучала нарочито-невимушено.

— Насправді я старший, аніж мені можна дати, судячи з моєї зовнішності.

— Знаю, — сказала я, не в змозі стримати нетерплячу цікавість.

— А чому вас цікавить мій вік? Яке це має значення?

— Я — історик. І коли хтось розповідає мені, що пам’ятає той час, коли в Парижі вперше з’явився шоколад, або комету, що пролітала над виноградниками Бордо в тисяча вісімсот одинадцятому році, то, цілком природним чином, у мене з’являється запитання: свідком іще яких подій цей чоловік міг бути? Тисяча п’ятсот тридцять шостого року ви були дорослою людиною — я бачила дату спорудження вашого маєтку. Ви були знайомі з Макіавеллі? Чи стали свідком епідемії чуми, яку прозвали Чорна Смерть? Ви вчилися в Паризькому університеті в ті часи, коли там викладав Абеляр?

Вампір мовчав. Шкіра у мене на потилиці потихеньку засвербіла, а волосся — стало сторч.

— Ваш знак пілігрима свідчить, що колись ви побували у Святій землі. Ви були учасником хрестового походу? Бачили комету Галлея, коли вона проходила над Нормандією тисяча шістдесят шостого року?

І знову мовчання.

— Ви були на коронації Карла Великого? Врятувалися після падіння Карфагена? Були серед тих, хто відбив наступ Аттіли на Рим?

Метью підняв угору правий вказівний палець.

— Падіння Карфагена — яке саме? Якого року?

— Вам краще знати!

— Чорти б тебе забрали, Геміше Осборн, — пробурмотів Метью і стиснув пальці в кулак. Вдруге за останні два дні Метью мучився, не знаючи, що сказати. Він витріщився на свічку і повільно провів пальцем крізь полум’я. Його шкіра вкрилася яскраво-червоними пухирями, а потім знову стала бездоганно-білою тієї ж миті, коли він витягнув палець із вогню. Ані тіні болю не з’явилося на його обличчі.

— Наскільки я розумію, я маю тіло людини віком майже тридцять сім років. Я народився приблизного в той час, коли Хлодвіг прийняв християнство. Про це мені розповіли мої батьки, інакше я б і гадки не мав. У ті часи не надто звертали увагу на час народження. Для простоти й точності візьмімо п’ятисотий рік нашої ери — і забудьмо.

На мить звівши на мене очі, він знову зосередив свій погляд на полум’ї свічки.

— Як вампір я народився п’ятсот тридцять сьомого року, і за винятком Аттіли, який жив до мене, ви, в основному, перелічили всі ті злети й падіння, що трапилися впродовж тисячоліття, яке проминуло відтоді й до того року, коли я виклав дату спорудження на своєму будинку у Вудстоці. Ви історик, тож мушу зізнатися, що Макіавеллі зовсім не був таким імпозантним, яким усі його уявляють. Він був одним із флорентійських політиків і до того ж не надто вправним.

У голос вампіра заповзли нотки втоми і нудьги.

Метью Клермону було тисяча п’ятсот років.

— Не треба мені було пхати носа не у свої справи, — мовила я замість вибачення, не знаючи, про що розпитувати далі, й питаючи саму себе: з якого це дива мені здумалося, що я пізнаю вампіра краще, якщо він розповість про ті історичні події, свідком яких йому довелося бути. З пам’яті виринув рядок із Бена Джонсона. Здавалося, цей рядок характеризував Метью краще, аніж, скажімо, його розповідь про коронацію Карла Великого.

«Не старий він був, а вічний!» — промимрила я стиха.

— «Говорячи з тобою, про вік я забуваю», — відповів Метью цитатою на цитату. То був рядок із Мільтона — література сімнадцятого сторіччя.

Ми зустрілися поглядами і дивилися одне на одного стільки, скільки було змоги, витворюючи ще одну крихку хвильку магії. Я порушила її першою.

— А чим ви займалися восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року?

Його обличчя враз спохмурніло.

— Що вам казав про мене Пітер Нокс?

— Казав, що ви навряд чи поділитеся своїми таємницями з відьмою.

Мій голос прозвучав спокійніше, аніж я насправді почувалася.

— Ти диви, — тихо сказав Метью, і голос його теж прозвучав менш сердито, аніж він насправді почувався. — Восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року я проглядав манускрипти в музеї Ешмола.

— А навіщо, Метью? — спитала я і, схрестивши пальці, подумки повторила: «Скажи, будь ласка». Я спонукнула вампіра відкрити першу частину його таємниці, але хотіла, щоб решту її він розповів мені сам. «Жодних хитрощів, жодних загадок. Просто візьми — й розкажи».

— Незадовго до того я прочитав рукопис книги, який невдовзі мав вийти друком. Її написав один природознавець із Кембриджа, — сказав, ставлячи склянку.