Небезпечнi мандри

Близько ні-Фрітха путівець вивів нас до смуги ріденького лісу. Дивні ліси на цих пагорбах. Той ліс був не густіший за наш буковий гай, але тягся, скільки видно було, прямісінькою смугою в обидва боки. Не люблю я цих прямих ліній — їх роблять люди! І, звісно ж, попід цим лісом бігла дорога. Дуже тиха дорога, але все одно мені не хотілося там огинатись, тож ми перейшли той ліс і дорогу. Там, у полях за лісом, і знайшов нас Кегаар, порадивши нам змінити трохи напрямок руху. Він сказав, що ми пройшли половину відстані. І я вирішив, що пора нам пошукати пристанища на ніч. Ми вирили невеличкі вигрібанки на дні якоїсь ями, добре попаслись і щасливо перебули ніч.

Уранці зірвався холодний вітер, тож ми пересиділи в тих вигрібанках до ні-Фрітха. Потім вигодинилось, і ми подалися вперед по росі. Надвечір здибали якогось зайця. Я спитав його, чи не знає він, де тут поблизу розташована велика кроляча колонія.

«Ефрафа? — перепитав він. — Невже ви йдете в Ефрафу?» — «Може бути, якщо вона так називається», — відповів я. «А ви знаєте, що це за колонія?» — «Ні, не знаємо, але хочемо знати, де вона!» — «Ну, тоді ось вам моя порада: беріть ноги на плечі й тікайте, не оглядаючись!» — сказав заєць і помчав далі.

Я саме розмірковував, що б це могло означати, коли на пагорку перед нами виросли три кролі — достоту, як я прийшов був арештувати тебе, Кучмо, тієї ночі, — й один із них сказав: «Покажіть ваші мітки!» — «Які мітки? Я нічого не розумію», — відповів я. «Отже, ви не з Ефрафи?» — «Ні, ми не з Ефрафи, але йдемо туди». — «Ідіть за нами!» — наказав він. Ані спитав, чи здалеку ми йдемо, чи не промокли, ані ще щось подібне, як завжди вітаються-знайомляться кролі. Отож ці троє повели нас схилом наниз, і так ми опинилися в Ефрафі, як вони називають свою колонію. І ось що я вам скажу: ми супроти них — купка задрипаних, сонливих заброд!

Це величезна колонія, багато більша за колишню нашу, де головував Треара. Найдужче всі вони бояться одного: коли б люди не натрапили на їхню колонію та не заразили білою сліпотою. Все життя у них підпорядковане одній меті: щоб ніхто не здогадався про існування колонії. Нори всі замасковані, й солдати Оусли всякчас командують усіма кролями. В їхній колонії ніхто не владний розпоряджатися своїм життям. Натомість вони мають відносну безпеку й охорону, якщо тільки варто платити за неї такою дорогою ціною.

Крім Оусли, у них є так звана Рада, і кожен член Ради має свій якийсь обов’язок. Один відповідає за харчування, інший — за маскування, ще інший — за відтворення потомства тощо. Рядові кролі не мають права перебувати на поверхні в неналежний час. Одночасно вся колонія не повинна пастися на поверхні — пасуться вони по черзі, змінами. Як тільки народжується кріль, на ньому ставлять мітку. Я бачив їх — це рубці від глибоких укусів! Ставлять мітки під підборіддям, на стегні й на передній лапі. Відтоді все життя, скільки житиме кріль, видно буде, до якої він належить мітки. На пашу можна вийти лише в час, визначений для твоєї мітки.

— І хто ж не пустив би мене попастись тоді, коли мені хочеться? — прогарчав Кучма.

— Оусла — ось хто! Це в них найстрашніше! Я сам не повірив би, коли б не побував там. За Головного у них кріль на ім’я Звіробій. Вони називають його генералом. Про нього я розповім трохи далі… Безпосередньо йому підлягають капітани, кожен з яких командує «міткою» — гуртом однаково позначених кролів. Капітанові підлягають офіцери й солдати. В будь-яку пору дня й ночі на поверхні вартує-патрулює та чи та «мітка». Якщо десь поблизу з’явиться людина, вартові завчасу подають сигнал усім ховатися під землю. До вітру там можна ходити лише в певних місцях — у канавах, а буруб'яшки треба загрібати. Якщо солдати здибають когось на поверхні в неналежний час, вони вимагають, щоб порушник показав свою мітку. Фрітх один знає, яка буде кара, коли бідолаха не зуміє виправдатись. Буває, що кролі у них цілими днями не бачать Фрітхового лиця. Якщо «мітці» випадає іти на сильфлай вночі, то пасуться вночі, байдуже, чи там дощ чи холод. Вони позвикали все робити під землею: розмовляти, гратися, паруватись. Якщо чомусь «мітка» не може у свій час піти на сильфлай — ну, наприклад, коли поблизу працює людина, — то це їм справжня біда. Вони пропускають чергу на сьогодні й голодні дожидають черги наступного дня.

— Але ж від такого життя вони, мабуть, робляться і на нормальних кролів несхожі? — спитав Кульбаба.

— Це справді так! — відповів Падуб. — Там більшість може робити тільки те, що їм велено. Вони не бувають за межами Ефрафи, не знають, як пахнуть елілі. Єдина мрія у кожного кроля Ефрафи — потрапити до Оусли заради її пільг. А єдина мрія кожного члена Оусли— потрапити до Ради. Рада має все найкраще. Але до оусланців у них дуже суворі вимоги. Вони по черзі ходять Великим Патрулем — так у них називається обхід околиць дозором. Буває, Великий Патруль кілька днів поспіль ходить по відкритій місцевості. Призначення патруля подвійне: вони розвідують усе, що тільки можна розвідати й заразом солдати проходять школу витривалості, спритності й хитрості. Якщо патруль натрапляє на глессіля, вони його повинні захопити й привести в Ефрафу. А коли глессіль опирається, його вбивають. Це, мовляв, для того, щоб блукач не привертав уваги людей. Коли натраплять на щось нове й підозріле, то доповідають генералові Звіробою, і тоді Рада вирішує, що робити.

— Значить, патруль вас проґавив, коли ви підійшли до колонії? — спитав Дзвіночок.

— Аж ніяк не проґавив! Спочатку патруль натрапив на наш слід, і капітан Горицвіт послав до колонії гінця— скорохода з повідомленням, що троє чи четверо кролів рухаються до Ефрафи з півночі. Захопивши нас, цей Горицвіт привів нас до канави, в якій була цегляна труба, — це і є вхід їхньої колонії. Там капітан Горицвіт передав нас іншому капітанові, а сам вернувся на поверхню, бо строк його патрулювання ще не скінчився. Нас одвели до великої нори й веліли влаштовуватись.

У норі було багато кролів. Слухаючи їхні розмови й розпитуючи їх, я багато чого дізнався. Мені пощастило подружити з однією кролицею на ім’я Хізентлай — Сяй— роса. Я розповів їй про наші труднощі та про те, чого ми сюди прийшли, а вона розповіла нам про Ефрафу. Я сказав їй: «Все це жахливі речі! Невже тут так було споконвіку?» Вона відповіла, що так було не завжди. Мати розповідала їй, що колись колонія була в іншому місці й набагато менша. А тоді прийшов генерал Звіробій, примусив усіх переселитися до Ефрафи і, розробивши цілу систему маскування, вдосконалював її доти, доки безпека ефрафанців стала така гарантована, мов у зірок на небі. «Кролі тут помирають здебільшого від старості, якщо не гинуть від зубів та кігтів Оусли, — сказала вона. — Але найбільша та біда, що колонія нині страшенно перенаселена. Рити нові нори забороняють, а коли й дозволяють, то тільки під наглядом Оусли, вигрібаючи по жмені в день, бо ж, бачте, все треба десь ховати! Більшу частину життя ми нидіємо під землею. Чомусь у нас забагато кролиць, а кролів — замало. Через таку тісноту й препогані умови чимало кролиць не приводять виводків, але й піти геть їм не дозволяють! Днями нас кілька подруг звернулося до Ради з проханням дозволити нам піти й заснувати нову колонію в іншому місці — десь далеко звідси. Але Рада й слухати нас не хотіла. Далі так бути не може — такий лад стає справжнім безладдям. Але краще про це не говорити — страшно й подумати, що буде, як нас почують!»

«Ну, — подумав я, — це звучить обнадійливо! Чого б їм і не задовольнити нашого прохання? Ми ж тільки хочемо забрати з собою кілька кролиць, а кролів нам не треба. Кролиць тут так багато, що їм бракує місця, а ми поведемо їх так далеко, що ніхто з цих ефрафанців ніколи туди й не доходив…»

Трохи перегодом прийшов ще один капітан і звелів нам іти з ним на засідання Ради.

Рада засідала у великій норі. Вона продовгаста й вузькувата, не така вигідна, як наші Соти, бо у них там немає коріння дерев, щоб можна було зробити широку стелю. Нас примусили чекати біля входу, а самі тим часом розбирали всякі свої справи. Адже ми були для них просто «затриманими невідомими»! Крім нас, дожидав своєї черги ще один кріль, якого стерегли вже й не солдати, а поліція Ради. Називають вони ту поліцію Оуслафа. Я в житті своєму не бачив нікого такого переляканого — здавалось, бідолаха от-от збожеволіє від страху. Я поцікавився, в чім його провина, і один із поліцаїв сказав, що цей кріль, Чорнобіль на ім’я, був спійманий при спробі втекти з колонії. Скоро його ввели в нору Ради, й ми чули, як він спочатку намагався виправдатись, а тоді плакав і просив пощади. Одначе це йому не допомогло, бо коли його звідти вивели, обидва його вуха були подерті на стьожки — гірше, ніж оце моє вухо. Нас приголомшило це жахливе покарання, і ми співчутливо його обнюхали, а поліцай сказав: «Нічого його жаліти! Йому ще поталанило, що живого лишили!»