Сповiдь вiдьом

Я могла б стати видатною акторкою, але з кожною новою роллю з’являлися нові проблеми. На другому курсі я потрапила у вкрай нестерпну ситуацію, коли мене призначили на роль Анабели у трагедії драматурга Джона Форда «Шкода, що вона хвойда». Як і моя героїня, я приваблювала до себе низку відданих прихильників та прихильниць (і не всі вони були «звичайними» людьми), котрі хвостом ходили за мною з одного кінця університетського містечка до іншого. Коли ж вони відмовилися залишити мене наодинці після вистави, я зрозуміла: те, що випущено на волю, вже неможливо тримати під контролем. Я не знала, яким чином чаклунство проникло у мою акторську гру, та й знати не хотіла. Я коротко обстригла волосся. Я більше не вдягала довгих хвилястих спідниць та шарованих відкритих блуз, тепер вбиралася в чорні светри й «водолазки» із закритими «черепаховими» комірцями, штани хакі та солідні туфлі на низьких підборах, що їх носили студенти-випускники юридичного факультету. І спрямувала свою надмірну енергію на царину спорту.

Відмовившись від навчання на театральному факультеті, я заходилася шукати інші профільні предмети — раціональні дисципліни, у яких не знайшлося б і макової зернини чаклунства. Для математики мені бракувало терпіння та чіткості мислення, а мої намагання у сфері біології скінчилися недоробленими лабораторними роботами і катастрофою на іспитах.

Наприкінці другого курсу відповідальний за зарахування студентів до університету суворо попередив мене, що коли я кінець кінцем не оберу профільну дисципліну, мене залишать в університеті ще на рік. Літні навчальні курси в Англії дали мені можливість безоглядно віддалитися від усієї чаклунської «бішопщини». Я закохалася в Оксфорд, у м’яке вранішнє світло його вулиць. Мої дослідження з історії охоплювали період королів та королев і їхніх славних діянь, і єдиними голосами, що стиха лунали в моїй голові, були голоси з книг, написаних у шістнадцятому та сімнадцятому сторіччях. Це можна було пояснити виключно впливом великої літератури. А найкращим було те, що в цьому університетському містечку ніхто мене не знав, а якщо того літа там і були якісь відьми, то я їх близько не бачила. Повернувшись додому, я проголосила своїм профільним предметом історію, у рекордний термін пройшла всю необхідну навчальну програму і з почесною відзнакою закінчила університет іще до того, як мені виповнилося двадцять.

Коли я вирішила здобути ступінь доктора, мій вибір цілком природно припав на Оксфорд. Оскільки моєю спеціальністю була історія науки, мої дослідження сконцентрувалися на тому періоді, коли наука витіснила магію, — тобто на добі, коли астрологія та полювання на відьом поступилися місцем універсальним законам Ньютона. Вивчення раціонального, а не надприродного порядку, відобразило мої намагання триматися поодаль від прихованого і містичного. Межі між тим, що відбувалося в моєму інтелекті, та тим, що я кревно успадкувала, стали ще виразнішими.

Дізнавшись про мій намір спеціалізуватися на хімії сімнадцятого століття, тітка Сара зневажливо пирхнула. Відверта і прямодушна, з яскраво-рудим волоссям — чіткою зовнішньою ознакою мінливої вдачі та гострого язика, вона звикла командувати і бути хазяйкою становища. Її, як визнану опору громади Медісона, часто кликали, щоб владнати проблеми — малі чи великі, — які час від часу траплялися у місті. Тепер, без щоденної дози її гострих зауважень про слабкість та непослідовність звичайних людей, наші стосунки значно поліпшилися.

Хоча нас розділяли сотні миль, тітка Сара вважала жалюгідними та сміховинними мої спроби уникнути магії та чаклунства і напрямки мені про це казала.

— Колись ми називали це алхімією, — якось завважила вона. — А в алхімії — багацько магії.

— От і ні! — гарячково заперечила я. Увесь сенс моєї наукової діяльності полягав у тому, щоби довести, що алхімія мала саме наукову природу, а не чаклунську. — Алхімія — це історія розвитку експериментаторства, а не пошуку магічного еліксиру, котрий перетворює свинець на золото та робить людей безсмертними.

— Як знаєш… — відказала тітка з сумнівом у голосі. — Але якщо ти всерйоз хочеш видавати себе за звичайну людину, то вибраний тобою предмет дослідження є досить дивним, якщо не сказати більше.

Здобувши докторський ступінь, я розпочала вперту боротьбу за посаду в Йєльському університеті, єдиному місці, де було більше англійського, аніж у самій Англії. Колеги попереджали мене, що в мене мало шансів стати штатним працівником. Я швидко видала на-гора дві праці, здобула кілька премій і кілька грантів на дослідницьку роботу і таки отримала штатну посаду. Так я довела, що всі помилялися у своїх прогнозах.

Але найважливішим було те, що тепер я жила власним життям. Жодна людина на факультеті й навіть дослідники ранньої історії Америки не пов’язували моє прізвище з прізвищем мешканки міста Салема, яку першою стратили 1692 року за чаклунство. Щоби зберегти свою тяжко здобуту незалежність, я намагалася навіть побічно не мати ані найменшого стосунку до чаклунства. Звісно, бували й винятки: якось довелося вдатися до заклинання, якого мене навчила тітка Сара, бо моя пральна машина раптом почала заповнюватися водою, загрожуючи затопити мою маленьку квартиру на Вустер-сквер. Що ж, всі ми не без гріха.

Ось тепер, потрапивши у схожу халепу, я затамувала подих, взяла манускрипт обома руками і поклала його на одну з клинуватих підставок, які слугували у бібліотеці для захисту рідкісних екземплярів. Я вже вирішила — треба поводитися як серйозний науковець і ставитися до «Ешмола № 782» як до звичайнісінького манускрипту. Я ігноруватиму пекучий свербіж у пучках, дивний запах від фоліанта і просто опишу його зміст. А опісля, з безпристрасністю солідного вченого, вирішу, чи є цей манускрипт достатньо перспективним, щоб я присвятила йому книгу. Та коли я розстібувала маленькі мідні застібки, мої пальці все одно злегка тремтіли.

Манускрипт наче стиха зітхнув.

Я швидко зиркнула через плече і пересвідчилася, що у читальному залі нікого нема. Єдиним стороннім звуком було гучне цокання настінного годинника.

Вирішивши не записувати «книга зітхнула», я повернулася до свого портативного комп’ютера і відкрила новий файл. Проста операція, яку я проробляла сотні й тисячі разів, вельми мене заспокоїла — як і рівненькі рядки мого списку необхідної літератури. Надрукувавши у файлі назву та номер манускрипту, я скопіювала титульний рядок із каталожного опису. А потім детально описала розмір та палітурку книги.

Залишалося тільки розгорнути його.

Хоча застібки я вже розстебнула, підняти обкладинку виявилося непросто: вона немов прилипла до сторінок. Стиха вилаявшись, я поклала руку на шкіряну палітурку — нехай фоліант № 782 просто познайомиться зі мною. Коли плазом покласти руку на обкладинку книги, то це ще не магія, якщо відверто. Долоня засвербіла — приблизно так само, як свербить шкіра, коли на мене кидає погляд якась відьма. Відчувши, що напруження у манускрипті спадає, я з легкістю перегорнула обкладинку.

На першій сторінці з шорсткого пергаменту я побачила напис рукою герцога Ешмола: «Антропологія, або трактат зі стислим описом людини». Його письмо було схоже на моє: так само акуратні округлі літери. Друга частина назви — «…з двох частин: перша — антропологічна, друга — психологічна» — дописана іншою рукою і до того ж олівцем. Це письмо теж видалося мені знайомим, але я не змогла визначити, кому воно належало. Торкнувшись до напису пальцями, я могла б дещо прояснити і здобути хоч якусь зачіпку, але це було б порушенням бібліотечних правил, бо інформацію, здобуту через пальці, неможливо задокументувати. Натомість я занотувала у комп’ютерному файлі відомості стосовно використання чорнил та олівця, написання різними руками та можливої дати напису.

Коли я перегорнула першу пергаментну сторінку, вона впала якось незвично важко, і виявилося, що саме вона була джерелом дивного запаху, що линув від фоліанта. Ця сторінка здавалася не просто древньою. Вона являла собою поєднання плісняви та мускусного запаху невідомого походження. І я відразу ж помітила, що з палітурки акуратно вирізано три аркуші.