Гобіт, або Туди і Звідти

Але вони, звичайно ж, не вчинили нічого з цих жахіть, і все було вимито і прибрано без жодної шкоди та з блискавичною швидкістю, тоді як гобіт крутився посеред кухні, намагаючись простежити, що вони роблять. Потім вони повернулися до їдальні й побачили Торіна, який палив люльку, поклавши ноги на камінну решітку. Він випускав величезні кільця диму, і вони летіли, куди він їм велів: угору в димохід, чи за годинник на камінній полиці, чи під стіл, чи колами до стелі; проте куди б вони не летіли, були не такі прудкі, щоб утекти від Ґандальфа. Пах! — він випускав маленьке кілечко диму з короткої глиняної люльки, і воно прохоплювалося крізь чергове димове коло Торіна. Потім Ґандальфові кільця зеленіли і, повернувшись, ширяли над головою чарівника. З них уже утворилася ціла хмара, і тому при тьмяному світлі Ґандальф виглядав якось дивно і достеменно по-чаклунському. Більбо стояв нерухомо й дивився — він любив димові кільця, — а потім почервонів від самої думки про те, як пишався він учора вранці своїми власними кілечками, віднесеними вітром за Пригірок.

— А тепер трохи музики! — гукнув Торін. — Несіть-но інструменти!

Кілі та Філі кинулися до своїх торб і витягли маленькі скрипочки; Дорі, Норі й Орі повитягали флейти звідкілясь із-під плащів; Бомбур приволік із передпокою барабан; Біфур і Бофур також вийшли і повернулися з кларнетами, які вони залишили біля дорожніх ціпків. Двалін і Балін одночасно сказали: «Пробачте, я залишив свій інструмент на ґанку!» «Прихопіть і мій!» — гукнув Торін. І вони повернулися з віолами, завбільшки з них самих, і з Торіновою арфою, загорнутою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і ледве Торін ударив по струнах — усі заграли і залунала музика, така незвичайна та солодка, що Більбо забув про все на світі і його понесло кудись на темні терени, де світять чужі місяці, далеко в Заріччя і дуже далеко від його гобітської нори під Пригірком,

Темрява проникла до кімнати крізь маленьке віконечко на схилі Пригірка, вогонь у каміні ледь мерехтів — був квітень, — а вони все ще грали, й тінь від Ґандальфової бороди колихалася на стіні.

Темрява наповнила кімнату, полум’я згасло, тіні щезли, а вони все ще грали. І раптом один по одному затягли гортанний наспів ґномів, який співали в їхніх стародавніх підземних чертогах; ось фрагмент їхньої пісні, якщо тільки це може скидатися на пісню без їхньої музики:

Доки вони співали, гобіт відчув, як його переповнює любов до прекрасних речей, створених умілими руками та магією, люта і ревна любов, жага, що живе в серцях усіх ґномів. У ньому прокинулося щось туківське, й він забажав вирушити в путь, аби побачити величні гори, почути шум сосон і водоспадів, дослідити печери й узяти до рук меча замість дорожнього ціпка. Він визирнув у вікно. Понад деревами на темному небі проступили зорі. Він подумав про коштовності ґномів, сяючі в пітьмі печер. Зненацька в лісі у Заріччі блимнуло полум’я — мабуть, хтось розклав багаття,— й він уявив, як дракони-плюндрувачі приземляються на його тихому Пригірку і палять усе вогнем. Він здригнувся — і дуже швидко знову став просто собі паном Торбином із Торбиного Кута, що під Пригірком.

Він підвівся, весь тремтячи. У голові промайнула невиразна принести лампу та дещо виразніша — вдати, що пішов по лампу, заховатися за пивними діжками в пивниці й не виходити, доки ґноми не заберуться геть. Раптом він помітив, що музика та спів стихли, а ґноми всі як один дивляться на нього й очі їхні аж сяють у темряві.

— Куди це ви зібралися? — спитав Торін таким тоном, який давав зрозуміти: він здогадався про обидві думки, що промайнули гобітовій голові.

— Може, принести лампу? — пробелькотів Більбо, ніби виправдовуючись.

— Ми любимо темряву, — сказали ґноми хором. — Темрява — для темних справ! До світанку ще багато годин.

— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.

Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.

— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!

І Торін почав так:

— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта — хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.

Тож Торін повів далі:

— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож — подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це — урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення...