Вiтер у замкову шпарину

— Ще б пак, — сказав Джейк. — Усе суще слугує Променю.

— Саме так, юначе, саме так. У чому вам зрозуміліше, в колесах чи милях?

— І в тому, і в тому, — сказав Едді. — Але загалом краще в милях.

— Що ж, гаразд. Ідіть старою дорогою до Калій п’ять миль… а може, й шість… і прийдете до покинутого села. Там дерев’яні хати, вам з них ніякої користі не буде, але міський молитовний дім з міцного каменю. Там ви будете в безпеці. Я був усередині, там гарний великий камін. Звісно, перевірте спершу комин, бо треба, щоб добре тягнуло ті день-два, поки вам доведеться там пересидіти. На дрова можете набрати дощок із хат.

— Що таке старкбласт? — запитала Сюзанна. — Ураган?

— Так, — кивнув Роланд. — Але я таких не бачив уже багато-багато років. Пощастило, що з нами Юк. Хоча якби не Бікс, я б і не зрозумів. — Він стиснув старому плече. — Дякую-сей. Ми всі кажемо спасибі.

7

Елінг на південно-східному березі річки загрожував от-от перетворитися на руйновище (втім, як і решта Серединного світу). На бантинах висіли донизу головами кажани, по стінах гасали жирні павуки. Усі зітхнули з величезним полегшенням, коли нарешті вибралися звідти на відкритий простір. Бікс прив’язав пліт і приєднався до них. Усі по черзі його обняли, обережно, щоб не стискати надто сильно і не пошкодити крихких старечих кісток.

Коли обійми скінчилися, старий витер очі, нахилився і погладив Юка по голівці.

— Подбайте про них, сер трокен.

— Юк! — відповів шалапут. — Бікс!

Старий поромник випростався, і всі знову почули, як риплять його кістки. Він поклав руку на поперек і скривився.

— Як думаєте, зможете переправитися без пригод? — спитав Едді.

— Ох, так, — кивнув Бікс. — Якби то була весна, може, й не переправився б… Вайє не така спокійна, коли тануть сніги й ідуть дощі. Але зараз? Як два пальці. Ураган ще в дорозі. Я попливу трохи проти течії, потім міцно зачеплю болт, щоб міг відпочивати й не віднесло назад, потім ще трохи покручу ручку. Нехай це забере чотири години, а не одну, але я дістануся того берега. Ще ніколи такого не було, щоб не дістався. Жаль тільки, що нема вам більше їжі дати.

— Ми не пропадемо, — запевнив його Роланд.

— Що ж, добре тоді. Добре. — Старий м’явся на місці, наче йому дуже не хотілося з ними розставатися. Його серйозний погляд блукав від обличчя до обличчя. Та потім він широко всміхнувся беззубими яснами. — Добре, що ми зустрілися, чи не так?

— Так, так, — погодився Роланд.

— І якщо вертатиметеся цим шляхом, зайдіть провідати старого Бікса. Розкажіть йому про свої пригоди.

— Обов’язково, — пообіцяла Сюзанна, хоча точно знала, що цим шляхом вони вже вертатися не будуть. Вони всі це знали.

— І обережно зі старкбластом. З таким не жартують. Але у вас є ще день, а може, два. Він ще не накручує кіл, правда ж, Юк?

— Юк! — погодився шалапут.

Бікс важко зітхнув.

— А тепер ви підете своїм шляхом, — сказав він, — а я піду своїм. Скоро треба буде в укриття.

І Роланд та його тет рушили стежиною вперед.

— Ще одне! — прокричав їм навздогін Бікс, і вони всі розвернулися. — Якщо побачите того клятого Енді, скажіть йому, що мені не треба його пісень і я не хочу, щоб мені читали мій богами проклятий гороскоп!

— А хто такий Енді? — крикнув Джейк.

— Та так, ніхто, не зважайте. Навряд чи ви його зустрінете.

То було останнє слово старого про Енді, й усі його забули, хоча потім довелося їм здибатися з Енді у фермерській общині Кальї Брин Стерджис. Але то було згодом, після того як пройшов буревій.

8

До покинутого села було всього п’ять миль, тож дійшли вони до нього через годину після того, як покинули пором. А Роланду, щоб розповісти своїм супутникам про старкбласт, знадобилося навіть більше часу.

— Колись вони налітали на Великі Ліси на півночі Нового Ханаану раз чи двічі на рік, хоча в Ґілеаді нам такого переживати не доводилося. Вони до нього не доходили — завжди піднімалися в повітря раніше. Але я пам’ятаю, якось бачив, як по Ґілеадській дорозі везли грабарки, навантажені тілами замерзлих. Певно, селян та їхніх рідних. Де були їхні трокени — пухнастики-шалапути, — я не знаю. Мабуть, похворіли й повиздихали. Хай там як, без трокенів, які могли б попередити цих людей, вони виявилися не готовими до бурі. Бачте, старкбласт налітає зненацька. Щойно ти був теплий, мов грінка, бо перед буревієм різко теплішає, а потім він наскакує на тебе, як вовки на отару овець. І єдине попередження — тріск дерев, коли на них накочує морозна хвиля старкбласту. Глухий звук, наче вибухали гранати, присипані товстим шаром землі. Той звук, з яким стискаються живі дерева, коли їх багато. І на той час, коли люди його чули, було вже надто пізно тікати з полів.

— Морозна хвиля, — задумливо повторив Едді. — Дуже холодно? Наскільки?

— Температура може менш ніж за годину впасти аж до сорока лімбітів нижче нуля, — похмуро пояснив Роланд. — Ставки замерзають умить, з таким звуком, наче кулі пробивають шибки. Пташки в небі перетворюються на крижані статуї й каменями падають додолу. Трава стає склом.

— Ти перебільшуєш, — сказала Сюзанна. — Точно перебільшуєш.

— Анітрохи. Але холод — це ще не все. Є ще вітер — ураганний, що висмикує замерзлі дерева з землі, немов соломинки. Такі буревії можуть прокотитися на триста коліс, перш ніж вщухнути й здійнятися в небо, так само раптово, як і почалися.

— А звідки про них знають пухнастики? — спитав Джейк.

Роланд лише головою похитав. «Чому» і «як» його ніколи особливо не цікавили.

9

Вони підійшли до уламка дороговказу, що валявся на дорозі. Піднявши його, Едді прочитав вицвілі рештки одного-єдиного слова.

— Чудове визначення для Серединного світу, — сказав він. — Загадково, проте на диво прикольно. — Він повернувся до своїх супутників, тримаючи табличку на рівні грудей. На ній великими кривими літерами було виведено слово «ЧУЧМЕК».

— Чучмек — це глибока криниця, — пояснив Роланд. — За загальним правом будь-який мандрівник може пити з неї, не сплачуючи за воду.

— Ласкаво просимо в Чучмек, — сказав Едді й викинув дороговказ у кущі на узбіччі. — А чого, класно. Хочу наклейку на бампер з написом «Я перечекав старкбласт у чучмеку».

Сюзанна розсміялася. Джейку було не до сміху. Він лише показав на Юка, котрий швидко-швидко крутився навколо своєї осі, наче ганявся за своїм хвостом.

— Нам варто трохи поквапитися, — нагадав хлопчик.

10

Ліси відступили, і дорога поширшала — перетворилася на колишню головну вулицю села. Саме село виглядало занедбаною пусткою, що на чверть милі розкинулася обабіч дороги. Були там і будинки, і крамниці, але тепер годі було відрізнити одні від інших. Усі споруди стали перекошеними оболонками, що порожньо витріщалися темними вікнами, в яких колись могли бути шибки. Єдиний виняток стояв на південному боці міста. Тут заросла центральна вулиця розбігалася на дві доріжки й обгинала невисоку, схожу на бункер будівлю з сірого буту. Вона тонула в розбуялих чагарниках і частково ховалася за молодими ялинками, які, мабуть, виросли відтоді, як Чучмек покинули люди. Коріння вже пробиралося у фундамент молитовного дому. З плином часу воно зруйнує його, а єдине, чого в Серединному світі було вдосталь, — це час.

— Щодо дров старий мав рацію. — Едді підняв товсту обвітрену дошку і поклав її на бильця Сюзанниного візка, наче саморобний столик. — У нас їх буде повно. — Він кинув швидкий погляд на Джейкового пухнастого друга, котрий знову швидко-швидко крутився по колу. — Звісно, якщо в нас буде час їх назбирати.

— Підемо збирати, щойно пересвідчимося, що цей кам’яний будинок у нашому розпорядженні, — сказав Роланд. — Ходімо швидше.

11

У молитовному домі Чучмека було прохолодно. На другому поверсі гніздилися птахи (жителі Нью-Йорка подумали, що то ластівки, а для Роланда то були бін-расті). Але крім них нікого не було — будівля справді була повністю у їхньому розпорядженні. Опинившись під дахом, Юк наче звільнився від своєї непоясненної потреби дивитися на північний захід і крутитися по колу. Взяла гору його допитлива натура, і він припустив нагору хиткими сходами, до тихого тріпотіння крил і туркотіння. Він пронизливо задзявкотів, і невдовзі члени тету побачили, як бін-расті знімаються на крило й летять до менш залюднених місцин Серединного світу. Хоча, якщо Роланд мав рацію, подумав Джейк, то ті, що летіли в бік річки Вайє, невдовзі мали перетворитися на птахобурульки.