Дiти Безмежжя

Ростуть молоді щоа надзвичайно швидко. Через рік вони вже дорослі. В розумовому відношенні теж. Я в цьому особисто переконався.

Недавно вмер вожак племені Луакон. Перед тим він сказав, що незабаром піде звідси. Коли я запитав, звідки він знає, Луакон відповів:

— Всі щоа знають. Вони бачать. Вони бачать трохи наперед. Луакон щасливий, що побачив Наставника, який прийшов з неба. Ми темні. Ми нічого не знаємо. Та Луакон розуміє, що Наставник приніс на Му світло. Щоа вічно будуть любити тебе. Я йду. Після мене залишаються мої малі щоа — Адаон і Ітиней. Вони стануть вожаками. Я знаю — Наставник не покине їх.

Луакон помер. Вожаками повинні були стати діти його — Ітиней і Адаон. За традицією плем’я в такому випадку розділялося на дві частини. Хто бажав — ішов за одним, інші — за другим. Але я, дізнавшись про такий звичай, порадив не робити цього.

Я казав молодим вожакам:

— Розділюючи плем’я, ви послаблюєте його. Не роз’єднуватись треба, а навпаки — шукати об’єднання з іншими племенами.

— І не воювати з ними? — запитав здивовано Ітиней.

— А для чого? — в свою чергу дивувався я. — Воюючи, ви зменшуєте і свої сили, і сили інших племен. Об’єднуючись з ними, ви збільшуєте ці сили. А хто сильніший, той більше і зробить.

Молоді вожаки слухали, мовчали, думали над новими поняттями.

Одного разу плем’я зустрілося з ворогами. Десь спереду почався бій. Бої відбувалися дуже дивно. Ряди супротивників, як звичайно, вишиковувалися один проти одного і посилали з своїх рядів бійців для поєдинку. Бійці змагалися між собою потоками психічної енергії, намагаючись підкорити супротивника гіпнотичним впливом. Хто падав, того вважали переможеним. Його забирали і клали позад себе, як трофей. Такий бій міг відбуватися по кілька діб, аж поки з одного боку не залишалось жодного бійця. Тоді переможці зв’язували всіх переможених і залишали їх у хащах напризволяще, хижакам.

Я втрутився у цей дикий і жорстокий поєдинок. Коли чужі щоа побачили мене і Друга поряд, вони дуже здивувались і злякалися. Шеренга чужих почала відступати. Тоді я крикнув їм:

— Не бійтеся. Ми нічого лихого не зробимо вам. Приєднуйтесь до племені. Будемо разом жити і шукати їжу. Будемо разом робити притулки для всіх щоа, боротися проти хижаків і негоди.

Чужі щоа слухали, дивувалися. Але підходити боялись. Бій не відбувся. Лише на третій день, коли Усо піднялося над хащами лісу, посланці від чужого племені прийшли до нас. Вони говорили зі мною, з вожаками Ітинеєм і Адаоном. Вони згоджувалися на спілку.

Великий похід

(Продовження записів Заграви)

Минуло кілька років. Під керуванням Ітинея і Адаона зібралося багато племен. Це вже була невелика держава. Слава про неї линула по планеті Му. Здалека прибували нові племена, вони вливалися в могутнє об’єднання.

Я навчив щоа будувати притулки, користуватися знаряддям. Спочатку кам’яним, а згодом металевим. За допомогою Друга, який мав колосальну інформацію у своїй пам’яті, я зробив сокири, кирки, молотки, пилки, тачки. Я використовував здібність щоа підійматися в повітря для перенесення вантажів. Я навчив їх шукати залізні і мідні руди, створювати сплави.

Можна було б дуже швидко побудувати деякі машини, але я, подумавши, вирішив не поспішати. Хай вони йдуть шляхом еволюції без стрибків. Хай засвоять перші ступені цивілізації. Надмірне насичення зовнішньою могутністю могло дати й негативні наслідки.

Але досі все було гаразд. У головному городищі держави вже існувала школа. Там я збирав найбільш талановитих дітей щоа і розповідав їм про світ, про його будову, про етично-моральні норми розумної істоти. Я розповідав їм про переваги єдності і про шкідливість ворожнечі. Я говорив їм про безмежність світів, про розумних істот на інших планетах, про досягнення людської цивілізації, яка вже посилає сипів своїх до далеких зірок, щоб допомогти таким, як вони, істотам швидше подолати перші ступені розвитку.

Разом з тим я безперервно думав про долю Марії. Підсвідомо я був переконаний, що вона живе, шукає, бореться. Я відчував інколи образи її уяви. Особливо ввечері, коли заходив Усо. Тоді повторювався весь час один символ — висока вежа. Я спочатку не розумів, до чого йдеться, чому вона посилає такий образ. Але час приніс розгадку.

Ми зустріли таку вежу на березі моря. Вона була змурована на попелищі якогось стійбища щоа. Я з хвилюванням і невимовним почуттям щастя читав висічені на камені слова: «Коханий, я жду тебе».

Вона таки жива. Серце говорило правду. Та чи й могла вона бути мертвою — моя надія, моя віра, моє майбуття?

Ми рушили вслід за тими вежами. Я посилав щоа на всі боки, щоб дізнатися, де ще є подібні мурування, намагався визначити, куди йти. Одного разу Друг заявив, що напрям веж збігається з напрямом до тієї місцевості, де лежить ракета. Це принесло мені велику втіху.

Минали місяці, роки.

Нам заважали зливи, грози. Напади диких діа. Незадоволення напівдиких племен, які приєднались до пас. По кілька місяців доводилось возитися з непокірними, роз’яснювати, заохочувати їх великими подарунками, інколи демонструванням могутності.

Коли нарешті все налагоджувалось, велетенська лавина племен рухалася далі, посилаючи вперед розвідників. Я мріяв розшукати Марію, ракету і побудувати перше велике поселення, де можна було б чекати нової експедиції з Землі. Те місто стане бастіоном знання на Му, вогнищем еволюції.

Друг розглядав виднокіл, думав, перевіряв свою інформацію. Одного разу він сказав мені:

— Щось змінилося. Досі все було гаразд, а тепер ні. В моїй інформації нема цієї місцевості. Тут була рівнина, а тепер застигла лава.

Справді, перед нами височіла гряда вулканів. Дорогу перегороджували потоки лави, хаотичні нагромадження базальтів.

Ми довго йшли в обхід. Напевне, за ці роки відбулося багато геологічних катаклізмів, які змінили пейзаж. Потім, знову ми натрапили на вежі, залишені Марією.

Я був невимовно щасливий. Коли щоа відпочивали по тимчасових притулках, я приходив до вежі і цілував букви, вибиті її рукою. І в такі хвилини я відчував її серце в собі, я був поряд з нею, знав, що страшні роки мук і страждань, випробувань і творчості — це лише прелюдія до великих, чудових звершень.

Та ось раптово, тоді, коли вже було зовсім недалеко до мети, великий похід щоа зупинився. Сталася катастрофа, яку я передбачав підсвідомо, якої завжди чекав і боявся.

«Небесна вежа»

(З блокнота Марії)

…Вже три роки, як я знайшла «небесну вежу». Ми побачили першу автоматичну ракету Землі, а не корабель нової експедиції, як я думала спершу.

Це принесло велике розчарування, але й велику радість. Адже в ракеті було багато апаратів, була енергія, припаси, які адресувалися розумним істотам зустрічних планет, зразки земних виробів, харчі, фільми, книги, вбрання і безліч потрібних наукових і побутових речей.

Туара з племенем супроводжував мене до ракети. Тут ми застали інше плем’я, яке поклонялось «небесній вежі». Вони зустріли нас вороже, не допускали до свого «храму», але після демонстрації сили — я променем вібратора зрізала одразу кілька велетенських скель — пропустили нас.

Після довгих розмов з Туарою вони пом’якшали. І тепер уже поклонялися мені і Васильку — Дитині Небес.

Для мого сина все було цікавим, незвичайним, чарівним. Він бігав по всіх коридорах, закутках, сідав за пульт управління, натискував кнопки. Але я заборонила йому так робити. Я боялася, щоб він чогось не пошкодив.

Василько плакав, сердився, довго не міг заспокоїтись. Але я пояснила йому, що «небесна вежа» повезе нас додому, до рідної Землі. А тому не треба псувати її. Хай син спочатку виросте, вивчиться, а потім вже буде керувати «небесною вежею». Після цього Василько заспокоївся.

Минав час. Я уважно вивчала систему корабля, користуючись великим інформаторієм, де було зосереджено все: бібліотеки, схеми всіх вузлів корабля, вказівки для можливих пошкоджень і багато іншого.