Магус

— Іншими словами, не виключено, що в Альяссо живе ще два-три десятки бастардів синьйора Леандро, але ти про них нічого не знаєш.

— Так, — похмуро погодився серван. — Але ж я не можу перевіряти кожен будинок. — Якийсь час вони мовчки йшли вулицею, освітленою першими променями сонця, а потім Малімор додав: — Розумієте, бажання підтримувати традиції — воно не моє, воно тільки в мені. Як… — він навіть призупинився, намагаючись добрати вдале порівняння.

— Як наконечник стріли в тілі, — підказав Оберто.

— Еге ж, мабуть, щось подібне. Словом, я не дуже і хочу займатися цим, але змушений. Тож якщо я не знаю про існування бастарда, мені тільки простіше жить. Тоді те, що у мені, не змушує мене дотримуватися справедливості. Тільки у випадку з близнятами все було по-іншому, — додав він знехотя.

— Тобі стало їх шкода. І ти прив’язався до них.

— Ну… Загалом так, — зітхнув Малімор. — Я відніс усі персні Марії і навіть сподівався, що вона їх продасть.

— Думав таким чином звільнитися?

— Якби я не знав, де знаходяться персні, як би я міг відбирати чи роздавати?

— Це ти порадив їй продати коштовності?

— Я. Тільки вона надто довго наважувалася. Коли зникнення виявили, я наказав їй переховати персні і тому міг чесно відповідати синьйору Леандро, що не знаю, де вони знаходяться. А потім…

— А потім вона пішла на «Цирцею» і померла.

— Вона повинна була померти, — із дивною інтонацією мовив Малімор. — Розумієте, вона повинна була померти!

— Ти знаєш, що сталося тієї ночі в порту? Не на «Цирцеї» — пізніше, — уточнив Оберто. — Чому ресурдженти виявили коливання у ймовірнісному полі?

— Месере, ви можете простіше запитувати, без розумувань?

— Так, — підтримав його Фантин, — ви інколи як скажете…

— Можу простіше, — здався магус. — Уявіть: наш світ — як зображення на дзеркальному плесі озера. Якщо погода спокійна, зображення видно добре і ніщо не порушує його цілісності. Так буває в періоди стабільності, але тільки-но у світі визріває велика війна або якась інша значна подія, спроможна зачепити геть усе, зображення починає тремтіти, змінюватися. У часи, позбавлені війн і розбратів, кожний здатен з більш-менш високим ступенем вірогідності передбачити, що його чекає завтра, через місяць, навіть через рік. Але коли довкруж неспокійно — не знаєш, що станеться з тобою і за годину. Тоді світ, його розвиток може докорінно змінитися — так порушується в негоду зображення на воді. Але навіть у дні, здавалося б, погожі поверхня озера не буває весь час нерухомою: на неї падає дрібне сміття, по ній сновигають водомірки, жуки-плавунці, виринають, щоб ковтнути повітря, жабки. Так само навіть у стабільні часи народжуються люди, котрі з тих чи інших причин мають владу змінювати долі інших. Природа такої влади різна, але головне — мало хто із них може вплинути на долю всього світу найкардинальнішим чином.

— Як Ісус?

— Так, Фантине, він зробив саме це. Якщо згадати моє порівняння, він очистив поверхню озера від сміття, яке збиралося на ньому тисячоліттями, і навчив, як надалі підтримувати чистоту… хоча це не зовсім точне порівняння. Повертаючись до того, що здатне зруйнувати зображення на поверхні озера чи змінити його… Крім окремих людей, бувають події (ми називаємо їх дивами), які також можуть вплинути на долю всього світу. Почасти такими є воскресіння, що влаштовують ресурдженти. Диво — це завжди дещо неймовірне, непоясниме. Воно привносить у нашу картину світу елемент нестабільності — уже одним фактом свого здійснення. І червоноплащники, крім іншого, дуже чутливі до ступеня самої вірогідності того, що те чи інше диво може вплинути на довколишній світ. Вони ніколи не ризикнуть воскрешати рештки давнього святого — просто тому, що в них це може вийти, а наслідки такого воскресіння важко передбачувані і можуть бути всеохоплюючі, викликати збурення в народі, паніку…

— Значить, ці двоє ресурджентів «винюхали» щось таке на березі?

— Не просто «щось таке», а дещо потужне за своєю природою. Тому що слід, інакше кажучи — можливі наслідки, відчувається досі, через кілька днів після самої події. Наче хвилі, що розходяться озером від кинутого каменя. От я і питаю Малімора: що ж тоді сталося?

— Не знаю, месере, — просто сказав серван. — Я, чесно, не знаю. Але вона… вона повернулась до дітей.

— Що?!

— Вона повернулася до дітей, тієї ж ночі.

— Як? Ти ж сказав, що вона померла.

— Вона померла, месере. І вона мертва досі. Але вона, мертва, прийшла додому, бо… — серван закашлявся, мовби йому раптом стало важко говорити, — бо на неї чекали діти. Розумієте! Вона знала, що нікому буде про них турбуватися, що їх треба нагодувати, що, крім неї, у них нікого немає, — і вона повернулася! — Малімор похитав головою. — На березі її слід, але я не знаю, хто зробив це, хто воскресив її.

Тут якраз утрутився Фантин і розповів про рибалку — як той бачив чорта на вітрильнику, а потім — чиїсь сліди, і як біля його халупи хтось вештався вночі.

— Ну, про чорта я можу пояснити, — посміхнувся Оберто. — Це був клабаутерман…

Він коротко переповів їм те, що сталося сьогодні у доці.

— Звідки ви про нього довідались?

Оберто повів плечем і почав пояснювати. Але робив він це, майже не думаючи про те, що саме говорить; думки магуса були зайняті іншим.

У міру того, як Оберто і його супутники піднімалися вуличками Нижнього Альяссо, ставало ясно, що Малімор веде їх у той самий район, де знаходиться «Стоптаний чобіт». Іще за кілька кварталів Фантин здогадався запитати в сервана, де саме живе та жінка, про яку йшлося.

— У коморі, поряд із заїжджим двором.

— Як називається двір?!

— Можеш не відповідати, — втрутився Оберто. — Розкажи краще, навіщо ти крав у господаря молоко.

Він уже зрозумів, чому ночами в «Стоптаному чоботі» вили собаки. І ще… багато чого збагнув. А якщо його здогадки з приводу молока правильні…

— Їй же треба було чимось годувати дітей! — майже ображено вигукнув Малімор.

— А купляти чи красти десь подалі ти не здогадався?

— Звичайно, здогадався, — з гордістю заявив той. — Хіба потім у цього Ходяги хоч краплинка молока пропала? Ні! Тому що… ну, словом, я знаходив для неї молоко. Йой!.. — Він раптом зупинився і з усієї сили ляснув себе долонею по лобі: — Як я міг забути! Сьогодні вранці я повинен був занести нову порцію!

— Принесеш пізніше, — заспокоїв Фантин. — Нічого ж страшного не…

— Боюсь, ти помиляєшся, — стиха мовив Оберто. — Маліморе, ну ж бо, чого чекаєш?! Біжи, спробуй переконати її, щоб зачекала ще трошки!

— Куди бігти? Ми ж уже прийшли, месере. Нам із чорного ходу, он у хвіртку.

Вони зайшли у «Стоптаний чобіт», коли сонце вже яскраво палало на небі.

Коли було вже надто пізно.

3

… надто пізно.

— Месере!.. — гукають голоси. — Ви чуєте мене, месере?

Ти чуєш. Але не поспішаєш відгукуватись — навіщо?

— Не треба кричати, юначе, — чи то із роздратуванням, чи то зі співчуттям каже хтось. — По-перше, навіть якби він і почув вас, навряд чи у нього вистачило б сил повідомити про це. По-друге, якщо він спить (що, гадаю, малоймовірно, але усе ж), ви можете його розбудити, а сон зараз піде йому на користь більше, ніж спілкування із вами. Ну і, зрештою, ви мені просто заважаєте своїми криками. Прошу вас вийти, якщо не можете стояти сумирно.

— Так, маестро, я мовчатиму. Тільки скажіть, чи є надія…

— Ви обіцяли мовчати — то й мовчіть! — тепер лікар явно розсердився.

Ні, — розумієш ти, — не на базікання Фантина, а на його запитання. І ти, і маестро надто добре знаєте відповідь на нього.

Бігти. Геть — подалі, якнайглибше, туди, де тіні минулого вже не спричиняють болю, де голоси, навіть якщо їх можна почути, — лише голоси, безликі, позбавлені будь-якого смислу… Бігти. Вони все одно не здатні звільнити тебе з тієї м’якої, затишної пастки, в яку ти занурюєшся: вони ззовні, ти — всередині, бар’єр тонкий, але нездоланний для них.