Гонихмарник

Аліна знає, що не має права плакати, і тільки насилу ковтає клубок, який застрягає в горлі.

— Залагодимо справи у Львові, і доведеться на тиждень повернутись до Києва. Мама мусить проконтролювати процес переїзду, переїжджає зі мною. Вони з татом розлучилися. У тата нова дружина, моя екс-подруга, на рік від мене молодша.

— Боже, Мартушко, що ти таке кажеш?

— Алінко, перестань! Якраз Бог тут ні до чого. Навіть не знаю, кому тепер важче — мені чи мамі. Поки мама возила мене світами, сподіваючись вилікувати, наш татусик часу марно не гаяв. Прийшла Альонка, принесла сліпій подрузі позичену книгу, і пішло-поїхало, закрутилося. Тепер і не зрозумієш — хто тут винен, а хто ні… Усе звинувачувала себе: якби не моя хвороба, то мама лишалася б поруч із татком і цього не сталося. Згодом переговорила з батьком і зрозуміла — я тут ні до чого. Рано чи пізно мусило б тим закінчитися. Впливовий чоловік у політиці, не останній бізнесмен і старіюча дружина. Не гламурна, не модель, противниця пластичних операцій. 1 улюблена страва в неї не суші, а вареники із сиром. Вона не ходить на покази мод, не любить модних гамірних тусовок і ще там чогось. Маргінес, одним словом. А тут гарненька початкуюча моделька, яка щось там трішки співає. Нічого, папік із неї зробить звєзду. І будуть чергові «поющіє ліфчики». Тьху!

Вони розмовляють довго. Згадують школу, бабусю Розу. Марта з Агнесою Петрівною ночують у них. Якось не по собі Аліні від почутого. І всі її проблемки з одногрупниками і з новим, надто нав'язливим сусідом здаються дріб'язковими. Марта незграбно й дуже обережно рухається кімнатою. Вона не знає, що де стоїть, наштовхується на речі Така безпомічна…

Марта дуже змінилася, принаймні, зовнішньо. Перетворилася із завжди надто розгодованого бабусею підлітка на справжню красуню — струнку, з гарною фігурою. Чорне хвилясте волосся, густе й неслухняне» яке так пасує до її чорних очей. Очі! Воші ніби повертались у бік співрозмовника, ішли на голос, проте не знаходили його. Тому безсило та розпачливо дивилися ніби крізь тебе, крізь меблі, стіни, крізь місто… За розмовами дівчата А незчулися, як позасинали, пригадуючи мерехтливі казки бабусі Рози про Царівну-Неслухняну і про Царевича-Щебетевича… І снилася Аліні висока гора, на якій сиділа Царівна-Неслухняна та пасла метеликів у рожевому загоні, а Царевич-Щебетевич грав на флоярі.

Марта з пані Агнесою мали на сьогодні в планах переробити купу справ: довести до пуття ремонт, згодом у консерваторію і ще кудись… Аліна ледве вмовила пані Агнесу відпустити Марту з нею в майстерню. Тим паче, що Марта навідріз відмовилася йти і дивитися на ремонт у своїй квартирі. «Я й так нічогісінько не побачу, мені байдуже». Агнеса Петрівна відступила.

У майстерні Марта сказала, що тут приємно пахне фарбами, розчинником, кавою і волошками. Ще би. Коли говорила «волошками», то аж перепитала, невже волошками і що це все означає, від кого вони. Аліна не встигла відповісти. У кімнату тихенько постукали. Це був сусід знизу Петро. З якимсь винуватим виразом обличчя…

— Привіт всім! Алін, там прийшли з ЖЕКу. Давненько тебе дожидаються. Кажуть, що завтра мають чистити стічні труби. Здається, їм потрібен доступ на дах. Вийди до них, домовся. Вони зараз у нас.

Аліна поспіхом познайомила Петра з Мартою. Попросила хлопця залишитися в майстерні та порозважати Марту, поки вона не повернеться.

У квартирі Петра на кухні сиділо двоє набурмосених роботяг, трішки п'яних. Петрова мама готувала їм каву.

— Доброго дня! — ввічливо привіталася Аліна.

Ті витріщилися на неї. Чи багато ви знаєте дівчат із салатовим волоссям? Ото ж бо й воно. «М-дя, розмова буде довгою», — вирішила Аліна. Розмова направду була довгою… Не клеїлась. Спочатку вона прослухала довгу нотацію, ласо приправлену легким матом, з приводу їх довгого очікування. Заледве стрималася, щоб не послати їх куди подалі. Нарешті через півгодини, домовившись про час «виходу на дах», Аліна вернула додому. Марта з Петром не нудьгували, а доволі мило розмовляли. Аліна знала про вміння Марти причаровувати своїм шармом людей, і навіть тепер, незряча, вона не втратила цього. Говорили, здається, про кінофільми. Про ті, котрі Марта бачила перед тим, як… Обоє були завзятими кіноманами. Аліні лишалося тільки здивовано кліпати очима. З їхньої розмови майже нічого не второпала. Коли зателефонувала пані Агнеса, Петро вирішив провести дівчат.

Наступного ранку на зустріч із жеківцями пішов тато. Аліна тимчасово переїхала жити додому. Пані Агнеса з Мартою зупинилися в них на тиждень. Увесь цей час Петро ходив за ними, мов приклеєний, здебільшого розважав Марту. Коли Аліна представляла Петра Агнесі Петрівні, та ввічливо перепитала:

— Ви хлопець Алінки?

— Та що ви! Ми просто друзі, — Аліна помітила, як при цьому Марта задоволено посміхнулася.

Він сказав правду — вони дійсно були лишень друзями. Хоча щось при цьому таки вкололо у вражене самолюбство.

Аліна майже не ревнувала Петра до Марти. Інколи вона залишала їх удвох на лавці в Стрийському парку, відчуваючи інтуїтивно, що зайва. Про Петра з Мартою майже не говорили. Навіщо? Марта знала, що квіти в Алінину майстерню приносить не Петро. Цього було наразі досить.

Коли прийшов час від'їзду Марти з пані Агнесою, то навіть не здивувалася, коли Петро вирушив із ними на вокзал.

Марта з мамою поїхали, щоб повернутись через тиждень до Львова. Назавше. Дорогою з вокзалу Петро, не вгаваючи, говорив про Марту. Все розпитував, випитував. Аліна розповідала охоче, адже Марта для неї наче сестра… Нарешті наважилася і запитала Петра:

— Слухай, друже, а тебе не бентежить, що Марта сліпа?

— Аніскілечки. Вона душею й серцем бачить краще, ніж найзрячіші. Вона — класна!

Аліна зрозуміла — Петро закохався!

Петро, піднесений та щасливий, поїхав додому, Аліна повернулась до батьків. Мусила скласти повний звіт перед мамою про Марту та пані Агнесу. Та лишатися ночувати вдома наодинці з батьками не захотіла. Ставало якось не по собі від маминих зойків через сліпоту Марти та розлучення її батьків. Як можуть дорослі смакувати цим дріб'язком? Розлучилися — то розлучилися. Що тут вдієш… Аліна втекла до майстерні.

До майстерні увійшла втомлена і ніби витиснена зсередини. Увімкнула світло й довго дивилась на двері на своїй картині. Захотілося за ними заховатися.

— Коли двері — не двері? — запитала себе.

— Коли вони відчинені! — мов луна, відповів за спиною голос.

Озирнулася. Біля вікна стояв Кажан, втомлено і винувато дивлячись на неї. Тримав у руках волошки. Аліна підійшла до нього, взяла мовчки з рук букет, поставила його на стіл у вазу. Повернула голову в бік хлопця:

— Ну що ж, Кажане, давай поговоримо!

Сама не знає, чому розповіла Кажану про Марту і про фільм. Чомусь здалося, що саме він має її зрозуміти. Той слухав, не перебиваючи, уважно й серйозно. Обійшлося без іронії. Коли Аліна закінчила говорити, якусь мить сиділи мовчки на даху будинку. Потім хлопець несподівано сказав:

— Слухай, Аліно, а поїхали з нами післязавтра на три дні в Карпати, і того цибатого із собою бери. Збирається файна компанія. Зі знайомих тобі осіб лише Данило, але він не такий поганий, слово честі. Пробач і мене, і його. Хотів випендритися перед тобою, і занесло, наче не туди. Будь ласка, зроби таку приємність і мені, і собі. А гарну погоду — обіцяю!

Аліна якусь мить думала над пропозицією Кажана. Зрештою, цибатого Петра вона вмовить поїхати з нею — це не проблема, він стане її страхівкою, так би мовити, але от чи варто робити крок назустріч. Відчувала, Кажан хоч видається зараз щирим, однак таки грається з нею. Що ж, цей ребус вона спробує розгадати, для чого ж тоді людині розум, і несподівано для себе бовкнула:

— Чому б ні, залюбки. А зараз іду спати, я така виснажена сьогодні. День наче рік. Добраніч!

— Добраніч, мала!

— Ти спати не йдеш?

— Ні, я хочу трішки посидіти, подумати, погомоніти.

— Погомоніти? З ким?

— Із собою. Ти ж знаєш, як то корисно. Іди спати, Аліно. Солодких снів, мала, і хай тобі насниться метелик!