Волонтер

— Ротмістр Володимир Раух, — представився мій співрозмовник, протягаючи руку.

Я теж відрекомендувався, і ми потисли один одному руки — долоня в Рауха була вузька й дуже сильна. Ротмістр клацнув простим портсигаром і дістав цигарку, закурив, потім продовжив думку:

— Тільки, коли я бачу цих козаків — до кінця розумію, що ми знову опинилися в Середньовіччі. Козаки завжди залишалися наріжним каменем цієї епохи, тому почувають себе в часи нового Середньовіччя як риба у воді. А ми, діти Нового часу, нічого не можемо зрозуміти. Один раз опинившись у Середньовіччі, назавжди залишимося в ньому. Ви думаєте, ми подалися в найманці до цих божевільних генералів від безвиході й безгрошів’я емігрантського життя? Набридло працювати чорноробами й вантажниками в офіцерських артілях Харбіна? Та ні: потягнуло знову до тяжких спокус Темних віків.

— Можливо, — похмуро відповів я, — тільки-от у Китаї Середньовіччя, по-моєму, ніколи не було.

Ротмістр посміхнувся:

— А ви розумієте, що зараз відбувається в Китаї?

— Загалом.

— Китай переживає чергову «Епоху ворогуючих царств». Усякий генерал вважає себе феодальним князьком, і весь Китай поділений між десятками таких князьків-маршалів. Чан Кайши, цей китайський Троцький, контролює тільки частину Південного Китаю, кількість диктаторів у Центральному і Північному Китаї порахувати неможливо: ну, з маршалом Сунь Чуанфаном ви, ймовірно, вже мали честь познайомитися в Шанхаї, північніше Янцзи у провінції Ханькоу простягається царство маршала Бейфу; шибеник Чу Юпу править між Пекіном і Тяньцзином; Шаньдун належить якомусь маршалу Чань Цуньчану. Зрозуміло, що всі вони різняться зазвичай тільки улюбленим способом страти злісних неплатників данини. Природно, що всі вони запекло борються один з одним, і міста десятки разів переходять із рук у руки. Чи не правда, знайома картина? Зневірені городяни зміцнюють міста зубцюватими вежами і стінами з бійницями. Рівнинами бродять тисячі банд, уздовж доріг можна побачити прикраси з тисяч голів, насаджених на палі. До того ж, усі ці армії кишать совдепівськими радниками, яким не терпиться перетворити Китай на чергову радянську республіку. До речі, серед них і наш давній друг, Блюхер.

— І ми їдемо зараз в самий центр цього Нового Середньовіччя, — байдуже промовив я.

Ротмістр затягся цигаркою.

— Як вам стало відомо на вербувальному пункті, ми будемо мати честь боротися в рядах доблесного правителя Маньчжурії Чжан Цзоліня. Там нині чимало наших офіцерів. Використовує їх як гарматне м’ясо. Що й говорити — горе переможеним.

— Весело, мабуть, має бути.

— Авжеж.

Ми мовчки курили. Козаки тихими милозвучними голосами затягли пісню. У цій пісні оживала їхня станиця, степові передзвони острогів і тупіт коней.

— А ви де служили, ротмістре? — запитав я.

Раух мить мовчав. Машинально поправив свій кашкет і поліз у портсигар за новою цигаркою.

— Та так, звичайна історія: сам я родом із остзейських німців, закінчив Київське юнкерське училище, воював тут, у Маньчжурії, у дев’ятсот п’ятому, потім Велика війна, поранення в Карпатах, далі — гарнізон у Іркутську, ну, а потім, коли почалася Смута, служив у Каппеля, після його смерті потрапив в Оренбурзьку армію генерала Бакича. У двадцять першому відступили до Чугучака, думали відсидітися за китайською границею. А вже через місяць до Чугучака стали підходити червоні, для яких границь, здається, не існує. Ні в чому. А що було далі? Ви, напевне, чули про «Голодний похід» Оренбурзької армії?

Я оторопів. Наскільки відомо, з восьми тисяч, що пішли в цей приречений марш степами Монголії, живими не залишилося майже нікого.

— Ви брали участь у поході? — запитав я, намагаючись зберігати спокійний тон.

Ротмістр Раух ледь кивнув головою. Риси його обличчя загострилися, а очі, здавалося, перестали сприймати навколишнє. Я розумів цей стан: мені самому довелося пережити дещо, про що не хотілося ні згадувати, ні розповідати.

Треба віддати належне Раухові, він досить швидко отямився й посміхнувся:

— Ваша військова стежка, осавуле, очевидно, теж вас не леліяла?

— Бувало всяке. У шістнадцятому році мобілізували, після відрахування з Харківського університету потрапив служити на КВЖД. Брав участь як представник Далекосхідної Української Ради у формуванні українських куренів у складі армії Колчака. Так у Першому Курені до 1920 року і провоював. До двадцять другого жив у зоні відчуження КВЖД, працював чорноробом, потім почалася евакуація. Під Зеленсько-Київським, де збиралися біженці, увійшов у групу військ генерала Смоліна, під час переходу біженців у Хунчун командував козачою сотнею. Після того як китайці нас інтернували, рік пробув у таборі, ледве не помер від голоду, але перебрався в Харбін. Нічого особливого…

За вікном було темно. Ми мовчали. У вагоні всі вже спали жадібним, переривчастим сном утомлених солдатів, готових щосекунди до болісного пробудження.

Я не намагався рахувати дні й тижні нашого неймовірно довгого шляху. Здавалося, усі супутники звикли до думки, що ця подорож ніколи не закінчиться. Можливо вони й не хотіли, щоб вона коли-небудь закінчилася. Час від часу розмовляв з Раухом. Ми говорили про війну і про світ, хоча частіше все-таки про війну. Тільки ніколи не торкалися теми «Голодного походу» Оренбурзької армії, хоча, чесно кажучи, мене роздирало прагнення довідатися побільше про обставини цього походу. Та видно було, що будь-який спогад про той час дуже гостро зачіпає ротмістра. Розумів це й не намагався розпитувати Рауха. І він був вдячний за моє мовчання.

Але тепер щоночі думав про той похід, що канув у Лету. Намагався скласти з уривчастих, відомих мені фактів зв’язану картину тих подій. Не знаю тільки навіщо. Може в мені прокинулася давно забута честолюбна мрія описати події громадянської війни, поки вони не стали здобутком всепоглинаючого часу, і брехливих пер ідеологів-істориків? Може я відчув у інтонації Рауха прихований натяк на якусь таємницю, з якою він зіткнувся під час того божевільного походу?

Так чи інакше, годинами намагався згадати все, що колись чув про «Голодний похід». Але завжди ритм моїх міркувань переривала одна коротка й безжалісна думка: вони всі загинули.

За чотири роки, що минули відтоді, я зустрічав багато людей, що чули й розповідали про «Голодний похід» Оренбурзької армії. Офіцери в китайському концентраційному таборі, козаки, що осіли в Монголії й Маньчжурії, політикани, що безцільно дебатують про майбутнє Імперії, люди, що були свідками чи учасниками подій, гідних Апокаліпсиса, і ті якось переказували про цей похід, як про ледве не містичне явище…

Отже, вони всі загинули…

…Наприкінці травня 1921 року з військового табору на ріці Емиль, розташованого неподалік від міста Чугучака, виступив на схід загін з восьми тисяч осіб. У нього входили залишки Оренбурзької армії генерала Бакича й повстанської Народної дивізії хорунжого Токарьова. Перед ними лежали безводні монгольські степи. Загін не мав ні запасів продовольства, ні достатнього озброєння. Хоча й військовим загоном його можна було назвати тільки з дуже великим перебільшенням. З усіх людей лише шістсот осіб володіли вогнепальною зброєю. Запас патронів мінімальний. Про важке озброєння не було й мови. Значна маса утікачів — жінки й діти. Виступати в похід у такому складі було божевіллям, але до Чугучака вже підходили частини Червоної Армії, й іншого вибору не залишалося.

І зважилися на цей безвихідний шлях. Що ними керувало? Сліпа безпідставна віра у фортуну? Пройти через монгольські степи, прорватися в Китай, який охоплений полум’ям громадянської війни? Вони виступили. Виступили назустріч смерті від голоду і спраги, назустріч кулям червоних, монголів, китайців, японців, сотеням банд, що панували на Рівнині.

Ті, кому страх скував волю, залишилися в Чугучаку, очікуючи милості переможців. Ті, хто вибрав страждання нескорених, вирушили за генералом Бакичем.

Вони — приречені.